Ярослав Грицак: куди рухається цей світ і десятиліття, що закінчується

За пару днів закінчиться перше десятиліття третього тисячоліття. На відміну від попередніх, це десятиліття не має назви. Власне, історики вже так його й охрестили: «десятиліття без назви»…

Ярослав Грицак – професор Львівського національного університету імені Івана Франка Ярослав Грицак є відомим істориком в Україні та за кордоном. Він викладав у найпрестижніших вищих навчальних закладах Європи та США, працював у Японії, автор сотень статей та низки видань з Історії України. Зараз закінчує роботу над томом «Історії України». Цю книжку Ярославу Грицаку замовило видавництво Blackwell’s, яке реалізує проект великої серії «Історія Європи», де кожна країна Старого Світу представлена окремим томом. А в жовтні цього року Ярославові Грицаку вручили австрійську премію Антона Ґінделі з культури та історії Центральної, Східної та Південної Європи.

У своїй праці він користується декількома мовами – і це результат його численних і частих поїздок. Від останнього часу він поклав собі за правило якомога частіші й довше лишатися в Україні. Лекцію під назвою «Куди рухається цей світ?» Ярослав Грицак провів у рідному Львові 18 грудня цього року. Від самого початку він застеріг, що історія не знає і не може знати відповіді на це питання – бо кожен добрий історик нам скаже, що майбутнє є принципово непередбачуваним. Історія, однак, помагає нам впорядкувати свої думки. Або, як казав відомий економіст Джон Кейнз, «вивчення історії є необхідною умовою для емансипації розуму»…

«Куди рухається цей світ?»

Чи може історик України ставити питання про весь світ? Такі спроби нагадують той анекдотичний випадок, коли на початку 1990-х років появився глобус України. Але в кожному анекдоті є частка правди. Кожен історик,який пробує викласти історію своєї країни, задає собі питання: в який ширший контекст цю історію вписати? Усі ми розуміємо, що історія без порівнянь й аналогій не є доброю історією. Або, як кажуть британці: «Той не знає Британії, який тільки Британію і знає». Так само це питання стоїть перед українським істориком. За радянських часів відповідь на це питання була проста: українська історія писалася як доповнення до історії російської. Після падіння комунізму більшість істориків почали писати про Україну в європейському контексті. Це має свої переваги – але має й свої слабості: бо те ж тоді діти не лише українсько-російські відносини, але й турецькі чи татарські впливи і т.п.? У кінцевому рахунку, який би ми контекст не брали, він залишається замалим.

Найчесніша відповідь є та, яку колись дав один з найбільших істориків минулого століття, Марк Блок: «Найсправжніша історія – це глобальна історія».

У випадку української історії це не просто красиві слова. Як переконує Грицак – Україна постала внаслідок декількох хвиль глобалізації, які ми на щодень називаємо модернізацією чи вестернізацією. А тому без розуміння глобальної історії не можна добре зрозуміти історію України.

Глобальна історія – цілком новий жанр, який появився зовсім недавно. Він має одну велику перевагу – історикам, які практикують цей тип історії, не треба сидіти в архівах чи псувати зір над документами, старими газетами. Усе що їм потрібно – це доступ до доброї бібліотеки, особливо до тих книжок, які подають широкий історичний контекст.

Кінець «ніякого десятиліття»

Мало хто задумується, продовжував Грицак, що за пару днів закінчиться перше десятиліття третього тисячоліття. На відміну від попередніх, це десятиліття не має назви. Власне, історики вже так його й охрестили: «десятиліття без назви». У ньому немає якоїсь одної більшої події чи виразної течії, історики в таких випадках дають пораду: «Якщо ти не знаєш, що думати про певний період – спробуй назад розширити контекст».

Добрі новини

Якщо розширити цей контекст, то стає очевидним, що ми живемо в час безпрецедентних змін. Найвимовніше це показує демографія: ніколи на земній кулі не жило стільки людей, як зараз. Населення не просто зростає: воно зростає все більше і все швидше. Якщо брати за початкову точку відліку 1650 року, то проміжок, за який число людей зросло рівно вдвічі, все більше скорочується: у перший раз це забрало 200 років (1650-1850), у другий – сто (1850-1950), далі – п’ятдесят (1950-2000). Наступне подвоєння населення станеться за життя більшості нас – до 2020-25 року. Нас не лише стало більше – ми ще й живемо довше. За весь час писаної історії, від Ісуса Христа до Наполеона середня тривалість життя становила 20-25 років. До кінця ХІХ століття цей показник зріс до 40, а до кінця ХХ століття – до 60 років.

Ми не тільки стали жити більше й довше – ми стали краще жити. Ніколи за всю людську історію суспільство не було таким багатим, як зараз. Наш середній клас живе набагато краще, аніж монархи в минулому. Зрозуміло, тут не йдеться про машини, комп’ютери і т.д. Якщо уже порівнювати, то найкраще дивитися, що і як ми їмо. У старому суспільстві ознакою високого соціального статусу було регулярне вживання м’яса й спецій. Зараз вони є доступними для більшості нас. Бідність не зникла, але вона все більше пов’язана з суб’єктивним почуттям, а не з тим, що нам немає що їсти і в що вдягнутися.

Погані новини

Але хоча ми живемо довше й краще, ми не стали від цього щасливішими. Це те, що підтверджується багатьма опитуваннями й навіть уже дістало окрему назву – «парадокс Естрліна». Багаті люди можуть бути щасливими, але в міру того, як вони стають ще багатшими, вони не стають щасливішими. Бо змінилося саме поняття щастя – воно вимірюється не тим, що ми маємо, а тим, що ми хочемо мати, особливо у порівнянні зі своїм ближнім чи сусідом. І якщо ми цього не маємо, ми відчуваємо себе глибоко нещасливими.

Але найгірше, що могло з нами статися: ми втрачаємо довіру один одного. А без довіри неможлива суспільна солідарність і демократія.

20 років після падіння Берлінської стіни, більшість людей, як у колишньому комуністичному Сході,так і на Заході готові пожертвувати свободою ради благополуччя. А якщо дивитися на 20 років не назад, а наперед, то в 2030 році нам обіцяють «ідеальний шторм» – колапс економіки через вичерпання природних й енергетичних ресурсів.

Загальний баланс: наростання тривоги

Як підсумувати ці зміни? Ми втрачаємо довіру до змін. До недавнього часу ми звикли описували свої часи за формулою: «все більше і більше, і більше, і швидше, і швидше, і швидше». В останнє десятиліття ця формула не змінилася – але ми більше не сприймаємо ці зміни з задоволенням чи спокоєм. Ми починаємо боятися змін і все більше тривожитися за наше майбутнє.

Книги, які варто почитати

Грицак радить прочитати книжку Тоді Джадта «Тяжко тій землі» (Tony Judt «Ill Fares the Land») – яка є своєрідним політичним заповітом одного з найбільших істориків сучасності. Він займався повоєнною історією, і два роки тому йому поставили діагноз смертельної хвороби. Страшною у цій хворобі була не тільки неминуча смерть – але й факт, що людина помирає у муках і при повній свідомості.

Джадт перетворив цю хворобу в подвиг: останні місяці він присвятив себе цій книжці, й закінчив роботу над нею у рекордні терміни, з допомогою своїх друзів та учнів. Уже перша фраза книжки звучить як діагноз: «Є щось підставово неправильне в тому, куди і як рухається наш світ». Головна проблема, за Джадтом, полягає власне в нагромадженні багатства – при чому не в самому багатстві, а як воно примножується. Найбільш небезпечною тенденція останніх десятиліть є різке збільшення розриву між найбагатшими верствами й рештою суспільства. До прикладу, у 2007 році в США 15 виконавчих директорів найбільших компаній отримують зарплату, яка у 520 разів більша, аніж у середньостатистичних робітників їхньої ж компанії. Для порівняння – у 2003 році ця різниця становила «тільки» 360 разів. Таке наростання розриву небезпечне тим, що воно напряму пов’язане з такими суспільними лихами, як злочинність чи погіршення стану здоров’я суспільства. У випадку США воно ще означає й кінець так званої «американської мрії» – віри в те, що кожен новоприбулець до Америки, докладаючи своїх зусиль і знань, може доробитися до великих статків чи посад. А найголовніше – вона підриває довіру й солідарність у суспільстві.

Якщо говорити про час цих змін на гірше, то він, за Джадтом, є дуже недавнім: все це сталося протягом останніх двох десятиліть. Тільки що спочатку ці тривожні тенденції на Заході не дуже помічали, бо головна увага світу під кінець 1980-х була звернена на комуністичний блок. Саме тоді з’явилася наївна надія про так звану «кінець історії». А безпосередньо ці зміни пов’язані з поколінням «60-х» – людей, які народилися під час або зразу після війни, а доростали у відносно комфортні часи «економічного чуда» чи «славетного тридцятиліття» на Заході.

Відповідно, комфорт провокував індивідуалізм. Зараз люди цього покоління майже всюди є при владі – але вони не мають ані виразних принципів, ані користуються яким-небудь значним авторитетом, Джадтн називає їх «політиками – «light» (за аналогією, з Coca-cola light), а добу їхнього правління – добою «політичних пігмеїв».

Головний висновок Джадта: проблеми, які ми зараз переживаємо, пов’язані не так з технологічними змінами, як з нашою логікою і психікою. Ми просто вже не можемо собі уявити інший тип суспільства і не вміємо говорити про його проблеми. Джадт закликає до інтелектуальної революції – радикальної зміни в способі мислення. Ця революція мала би відбуватися шляхом творення нової лівої ідеології, а це завдання падає на плечі молодих, яким й адресована ця книжка.

Висновки Джадта надзвичайно переконливі й привабливі. А обставини, за яких появилася ця книжка, взагалі зробили його героєм – чим, зокрема, пояснюється її надзвичайна привабливість. Виглядає, однак, що до певної міри Джадт сам став жертвою своєї перспективи і свого покоління, котре звикло думати в короткотривалій перспективі. Грицак пропонує як доповнення до цієї книжки цікаве дослідження іншого найбільшого історика сучасності Філіпе.

Фердінанд-Арместо про 1492 рік – рік, в якому й почався наш новий світ ( Felipe Ferdinand-Armesto «1492. The Year the World Began»). Власне цей рік поклав початок глобалізації, символом чого стала відкриття Колумбом Америки. Ця подія привела до того що, що колись бідна й провінційна Європа стала символом багатства, процвітання та моделлю для наслідування. Однак з усіх можливих кандидатів на світову потугу Європа наприкінці XV століття була найменш правдоподібною: вона відставала і від Індії, і від Китаю, і від мусульманського світу. Що стало внутрішнім мотором такого стрімкого розвитку Європи? Про це ведуться дебати серед істориків ось уже декілька років. Одна група істориків вважає, що це було результатом випадковості, з одного боку, та грубого насильства Європи – з іншого. Інша ж група істориків звертає увагу на культурно-релігійні фактори: Європа змогла домінувати над усім світом, оскільки мала дуже динамічну культуру. Тому, на відміну від Джадта, читання книжки Арместо наштовхує на іншу думку: Захід почав так швидко втрачати свою позицію в останні роки в зв’язку зі стрімким розвитком секуляризації. Вважається, що те що робиться в Європі, скоро відбуватиметься і в решті світу. Насправді ж дослідження показують інше – на всіх континентах релігія не втрачає своїх позицій. А тому ми можемо стояти на порозі нових змін.

Висновок

Зрештою, ми не маємо ані права, ані підстав повністю списувати західну модель. Розмови, що «Захід занепадає» тривають декілька десятків років – а тим не менше, до того часу він таки і не «занепав». Треба поставити кінець розмовам про кінець – хоча б тому, що жодне пророцтво про кінець світу не справився. Єдине, на чому погоджуються більшість істориків: існує такий собі «фактор Х» – культура, ментальні звички, постави, які відіграють чи не вирішальну роль для розвитку тої чи іншої країни. Нам таки потрібна революція. Бо якщо її не буде, то ми можемо бути останнім поколінням, яке знало, що таке спокій і благополуччя.

Підготувала Ольга Швед, Львів

Фото Віталія Грабара

УНІАН в Google News