Марина Гримич: Українці за Океаном не вижили б тут, бо втратили інстинкт боротьби за виживання

Я не користуюся мобільним телефоном, і цим звільнила більше місця для життя... Інтерв`ю

У творчому доробку Марини Гримич впізнавані романи: «Ти чуєш, Марго?», «Варфоломієва ніч», «Егоїст», «Мак червоний в росі...», «Фріда», «Магдалинки». З «найсвіжіших» – «Second Life/Друге життя» та «Острів білої сови». Крім того, вона видавець. 2004 року заснувала видавництво «Дуліби». А ще – кандидат філологічних та доктор історичних наук. Викладала в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. З 2006 року виконує обов’язки дружини Надзвичайного й Повноважного Посла України в Канаді Ігоря Осташа.

З її творів і, зрештою, різнобічних занять склалося враження, що пані Марина — жінка мобільна, швидко і, можна сказати, творчо реагує на виклики долі та має смак до життя. Воно утвердилося, коли ми зустрілися в її просторому київському помешканні за канадським частуванням: млинцями із кленовим сиропом, сушеною журавлиною та запашною кавою.

Пані Марино, як вам щоразу повертатися з Канади в Україну?

Українці, з якими зустрічалася в Канаді, розповідали, що після п’яти років мешкання там, повертаючись в Україну, – переживають культурний шок. Я ж завжди з приємністю повертаюся. Очевидно, день-два потрібно, щоб звикнути до ситуації, людей. Бо в Канаді, наприклад, всюди тебе пропускають, по кілька разів просять вибачення та дякують... Тут дещо по-іншому.

Повинна сказати, що в українцях бачу чимало рис, яких немає в канадців. Останні більш розслаблені в побуті, і в житті загалом. А в нас, мені здається, ще живе страх із тих радянських часів. Старше покоління, з ким би не говорила, щоразу переживає, що його підслуховують. Також непокоїть, що ми надто агресивні. Слово агресивний в англійській мові в Північній Америці має два значення. Перше: той, хто ставить перед собою ціль і досягає її. Друге: той, хто перебуває в постійному напруженні, невихований. В Україні постійно треба боротися – за мале, за велике. Колишні наші співвітчизники зізнаються, що після тривалого перебування за океаном не вижили би тут, оскільки вже втратили інстинкт боротьби за виживання.

У ваших романах відчувається, що з любов’ю ставитеся до українців, навіть критикуючи їх. Особливо це стосується осіб похилого віку, які, як то кажуть, хоч і закінчили лише сім класів, але часто є носіями глибокої життєвої мудрості.

Я люблю людей. Саме тому стала етнологом. Більшість моїх студентів, з якими їздила в експедиції, виросли в місті і, як то буває у міських дітей, мали злегка скептичне ставлення до сільських жителів. Та познайомившись з ними ближче, зауваживши ту вроджену інтелігентність, насолодившись їхньою мудрістю, вони змінювали думку. По батьківській лінії у мене гонорове коріння – дворянське, а по материній – добротне сільське. Я ніколи не ставилася зверхньо до мешканців сіл. Навпаки, з ними цікаво. Приємно, що вони теж не сприймали мене як тітоньку з міста. Тобто, наше спілкування відбувається без жодних ідентифікацій. Мабуть, викликати довіру – це вроджена здатність, і цю свою рису дуже ціную.

Чого вам довелося вчитися як дружині нашого посла в Канаді?

То дійсно було випробування. Здавалося б, я – професор університету, письменниця, врешті, киянка, а ця ділянка була для мене нова, і до її «освоєння» підійшла з усією відповідальністю.

У світі міжнародних відносин до України ставляться як до молодої, можливо, недосвідченої в дипломатичній сфері держави. Хоча за радянських часів, звичайно, певні традиції існували, однак не було такого величезного апарату. Чесно кажучи, я приїхала в Канаду, не пройшовши вдома «курсу молодого бійця». Спершу допомагали працівники посольства. Потім почала знайомитися з дружинами послів інших країн. І зрозуміла: деякі з них – приміром, представники Словаччини, Чехії чи Словенії – перебувають у такій ж ситуації, що й я. До речі, нас поділили на групи «Європа 1» та «Європа 2» (ми належимо до другої) – для того, щоб могли зустрічатися та обмінюватися досвідом. Тож у своїй групі розпочала консультації. Ще й соромно було, що чогось не знаю. Мною була проведена велика делікатна робота.

Цікаво, що у молодих держав посли набагато молодші, ніж у «старих», – тих же Англії чи Франції. В останніх дипломатичні працівники перш як потрапити в Канаду, мають перебувати у маленьких «непрестижних» країнах. Стає очевидно, що входження молодих держав у світовий дипломатичний корпус привнесло демократизм у міжнародні відносини. І це добре. Не тому, що попередня дипломатична школа – погана. Просто вона відповідала вимогам та викликам попереднього етапу. У ХХ столітті період «холодної війни», природно, спричинив відчуження між дипломатичними службами. В епоху після розпаду Радянського Союзу, коли з’явилося багато незалежних країн, люди почали йти одне одному назустріч. Та тенденція перенеслася і в дипломатичну сферу. Тепер виявом того, що добре розумієш протокол, є твоя поведінка — відкрита і неритуалізована. (Очевидно, при цьому деякі правила й норми залишаються непорушними досі). Сказати б, у середовищі дружин послів стало актуальним напівформальне чи неформальне спілкування. Наприклад, вони залюбки приходять на котрийсь із прийомів нашої діаспори, де можуть побачити народні звичаї та познайомитися з нашою культурою загалом. Так, разом збираємося малювати писанки напередодні Великодня. До слова, ця традиція започаткована до мене. Я ж започаткувала, приміром, відзначення Святого Миколая. Раніше годі було уявити, що в посольство можна запросити дітей із діаспори (звісно, виконуючи правила безпеки), щоб ті отримали Миколайчики – а тепер це стає хорошим тоном.

Цей досвід мене збагатив. Я стала мудрішою. І полюбила цей світ – дипломатичне середовище, – хоч своє спілкування в ньому розпочала дещо раніше. Мій чоловік брав мене із собою у закордонні відрядження, до того ж, нас часто запрошували на прийоми тут, в Україні. Але це різні речі: почуватися самою відповідальною за часткову організацію роботи дипломатичної служби – і бути в гостях.

Оскільки Україна не має своїх інститутів культури за кордоном, очевидно, на посольства лягає подвійна ноша...

Нам з чоловіком пощастило, адже в Канаді живе чисельна, організована діаспора. Однак, як я вже колись говорила, вона дуже різноманітна. Нам здається, що це українці, а насправді – канадці, які, пам’ятаючи своє коріння, прихильні до України. Вони навіть витворили свою оригінальну субкультуру. Наші перші кроки були спрямовані на те, щоб організувати для них побільше суто українських акцій. Згодом збагнули, що їм цікавіші українсько-канадські заходи. Сказати б, цьогоріч виповнюється 120 років поселення українців в Канаді, до ювілею ми готуємо масштабний проект. Як відомо, колишні співвітчизники кораблем через океан приїжджали до Галіфакса, а далі багато-багато днів їхали потягом майже через усю країну аж до Вінніпега, а хто – Едмонтона. У червні посол хоче проїхатися тим самим маршрутом, зробивши зупинки у місцях, де зупинялися українські емігранти. Не просто зупинки, а зустрічі з тамтешніми громадами. Це стане важливою подією!

Треба зазначити, що діаспора своєю впливовою присутністю в суспільно-політичному житті країни зробила чимало для пропагування України. Як результат, наприклад, усі провінції Канади одноголосно проголосували за визнання українського Голодомору 1932—1933 років геноцидом.

А як діаспора сприймає теперішню ситуацію в Україні: із зміною влади відчутно змінилася, зокрема, гуманітарна політика? Та ж тема Голодомору, що стала об’єднавчою для українців у світі, багатьма з провладних кіл не сприймається або ж сприймається формально.

Українська діаспора в Канаді нараховує 1 мільйон 200 тисяч людей. Та активних у житті громади суттєво менше. Останні мені розповідали ось про які метаморфози. До здобуття Україною незалежності вони були націлені на те, щоб у власному середовищі утримувати українство (організації Пласт і СУМ, різні товариства, двомовні школи...), оскільки вважали, що на історичній Батьківщині це все зникає. Відразу після 1991 року їхня тамтешня діяльність потроху почала затихати – люди побачилии, що за радянських часів мова вціліла, якось розвивалася культура (не так, звичайно, якби їм того хотілося). Постало питання – що далі? Врешті, зусилля були спрямовані сюди: давали кошти, ділилися досвідом... Потім співпраця вже не була тісною – позначилося те, що діаспоряни формувалися у вільному світі, ми ж – у тоталітарній країні (різні цінності, ментальні особливості...). Після чого діаспоряни знову повернулися до свого внутрішнього життя і дуже скоро зрозуміли, що громада старіє – дедалі менше молоді приходить на зібрання, бере участь в заходах... Раптом з’явилася тема – визнання українського Голодомору 1932 – 1933 років геноцидом, – яка об’єднала українців в самій Україні та світі загалом. Наприклад, у Канаді довкола неї згуртувалися різні покоління. Приєдналася четверта хвиля еміграції, у котрої виникають непорозуміння із першою-другою хвилями. Навіть ті, що казали, мовляв, у їхньому роді тільки бабуся/дід чи прабабуся/прадід були українцями і все, що після них залишилося, це – звичка ліпити вареники на Святвечір і, може, традиція віддавати дітей на українські народні танці. Більшість почала агітувати друзів інших національностей приєднуватися до цього руху. Так було, поки наша Верховна Рада не визнала трагедію геноцидом, а за нею визнали дві палати канадського парламенту.

Після того, як тут змінилася влада та почалися зміни в гуманітарній політиці, усі дещо завмерли і, як мені здається, вкотре переорієнтовуватимуться на свою діяльність там. Щоправда, є серед них дуже прагматична частина людей, які, маючи бізнесові контакти у Львові, Києві, Донецьку чи Харкові, збираються їх розвивати.

Знаю, що ви викладали в Альбертському університеті предмети, так чи інакше пов’язані з українською культурою. Завкафедрою україністики Римського університету Ла Сап’єнца Оксана Пахльовська говорить, що в італійському суспільстві відчувається спад інтересу до слов’янознавчих студій, мовляв, дедалі молоді люди вибирають більш практичні спеціальності. А як з цим у Канаді?

Нині професори післявоєнної генерації університету Альберта, які добре пам’ятають часи «напливу» студентів на україністику, із сумом констатують, що останні роки кількість бажаючих значно зменшилася. Унаслідок цього окрема потужна інституція – Центр українознавчих студій при університеті – тепер увійшла до складу Центру сучасних іноземних мов. Як результат, вивчається сама українська мова без колись популярної класичної філологічної бази (історія мови, давньослов’янська...). Я би сказала, що ситуація змінюється в залежності від подій в Україні. Крім того, природно, що молоді люди перед тим, як вступити на українську філологію, думають, де потім зможуть працевлаштуватися. Ну, є двомовні школи в західних провінціях. А щодо співробітництва з Україною, то не бачать перспектив: приїжджають до нас вести бізнес, а тут їх краще сприймають, коли розмовляють англійською...

Разом з тим, спостерігається й інша тенденція. Моя приятелька викладає українську в маленькому університеті Саскатуну. Її група нараховує 160 чоловік! Серед них є представники різних еміграційних хвиль. Бачимо, що анклавами десь з’являються такі явища, які не можемо пояснити.

Пані Марино, а що ви викладали? Хто були ваші студенти?

Університетські програми в Канаді дозволяють тим, хто навчається на економічному/юридичному/природничому факультетах взяти будь-який курс, пов’язаний із українською або якоюсь іншою культурою. Я читала, зокрема, лекції про українську пісню. Наша пісня – це бренд! Як і, до речі, танці! Своїм студентам (науковцеві-біологу, солісту Дейтройтської капели бандуристів, майбутньому тренеру з хокею, фізику...) розповідала про фольклор, романси... Там дуже популярна естрада 60–70-х, тобто пісні Володимира Івасюка та Ігоря Білозіра. Уявіть, вони вважали «Червону руту» – народною...

Мені здається, що ви мобільно реагуєте на виклики долі і загалом відчуваєте смак до життя!

Оце є! Мені потрібно весь час насолоджуватися життям: щось створювати (не обов’язково писати), спілкуватися з людьми – з міністрами (причому, не на офіційному рівні), вчителями, лікарями чи рибалками...

Наприкінці минулого року ви презентували свої книжки в Стрию та Моршині, що на Львівщині. Мало хто з відомих людей дістається маленьких міст. Знаю, що коли Глава УГКЦ Блаженніший Любомир (Гузар) організовував рок-тур, діти, до речі, зі Стрия, перепитували своїх священиків, чи то справді до них приїдуть «Піккардійська терція», «С.К.А.Й.»...

Я взагалі фанат маленьких міст! До слова, ми видали українською та англійською мовами розкішний альбом «Україна для шукачів пригод», де зібрано близько ста нарисів про наші містечка.

Не можу сказати, що не люблю Києва, де народилася, чи мегаполіси взагалі. Але мене просто заворожує українська глибинка зі своєю специфічною публікою – непихатою й безпосередньою. Особливо захоплююся галицькою глибинкою: галицькі містечка настільки не схожі одні на одних. До того ж, вони самі собі не дають зачахнути – часто культурно-церковне життя там вирує. Я зацікавилася історією цього регіону, особливо періодом 20–30-х років минулого століття.

Це натяк на новий роман?

Дуже хотілося би. Уже один раз починала писати, та не закінчила – усвідомила, що ще мало знаю.

У тому ж Стрию панує така атмосфера, що хочеться... створити салон. Він гармонійно впишеться у тамтешній культурний контекст. Стрияни, наприклад, всіляко плекають пам’ять про свого земляка композитора Богдана Веселовського. (Між іншим, гурт «ВВ» видав альбом з його шлягерами). А в центральній книгарні хто тільки не був: і Галина Пагутяк, і Андрій Курков, і Віктор Неборак... Окрім того, регулярно запрошують своїх прозаїків та поетів. Цікаво, що в тій книжковій крамниці практично немає літературного «сміття».

Мені відомо, що декого зі стрийських письменників збираєтеся видати у «Дулібах»...

Можна сказати, що мені й моїм колегам пощастило: нас помітили й надрукували. Але це аж ніяк не означає, що ми – унікальні. Довкола чимало талановитих, просто їм не поталанило.

Я вже мала досвід друкувати невідомих. А нещодавно на Стрийщині знайшла самородка, який пише у стилі Павла Глазового, тільки про сучасність. На мою думку, українцям просто показано частіше сміятися.

Цей чоловік – Ігор Борщик – економіст і журналіст. Чотири роки самотужки видає газету та розносить її по Стрию. Торік балотувався на голову селищної ради та виграв. Задовго до того розпочав збір коштів на розбудову народного дому, тобто клубу, і вже веде ремонтні роботи. Зараз я дедалі більше переходитиму на інтернет-проекти. Тому в неті можна буде побачити, як Ігор читає свої гуморески. А читає він їх, мушу сказати, фантастично!

Чим старша стаю, тим більше прагну не пропустити нагоди підтримати когось талановитого. Бо так здавна робили, в українській культурі зокрема.

Як давно не користуєтеся мобільним телефоном? Врешті, чому відмовилися від нього?

Я захотіла звільнити більше місця для життя.

Перший раз протрималася чотири місяці. Побачивши, що жодну зустріч не зірвала, нікого із партнерів, друзів та знайомих не образила (з ними листувалася електронною поштою або спілкувалася по стаціонарному телефоні), продовжила експеримент. До цього мене підштовхнув один юрист. Він, канадієць грецького походження, – успішний адвокат, який веде багатомільйонні справи (спеціалізується на перевезеннях океаном), не користується мобільним телефоном. Разом з тим, неухильно дотримується правила – відписувати/відзвонювати (через секретаря, наприклад) своїм клієнтам, щоб ті не почувалися покинутими.

Уже чотири роки, як живете в Канаді. Тобто, ви у вітчизняному літературному процесі, проте на відстані. Як відомо, збоку все бачиться об’єктивніше. Як, на ваш погляд, зараз розвивається українська література?

По-перше, за ці чотири роки наш літературний простір дуже структурувався. Письменники гуртуються у різні групи – навколо різних премій, проектів. Так само читачі. Подібне відбувається у тій же північноамериканській, зрештою, російській літературах. І це добре – так легше «вижити». По-друге, деякі жанри молодої сучасної української літератури презентовані багатогранно. Приміром, жіночий роман. Натомість мало представлено жанр, який в Канаді називають non-fiction, що з англійської перекладається як науково-популярні твори. По-третє, коли я засновувала видавництво у 2004 році, було легше працювати, ніж тепер: українці купляли значно більше видань. По-четверте, у Північній Америці книжка досі є гарним подарунком. Треба цю тенденцію повернути в Україні. Адже друкована книжка – стиль життя освіченої людини.

Пригадую, як одного разу з приятелькою сиділа на автовокзалі в Стрию. Говорили про книжки. До нас долучилася бабуся, яка, скупившись в райцентрі, поверталася у своє село. Просила порадити, що варто прочитати. Потім розповіла, як любить заходити до книгарні. Видно було, що купує видання відповідно до свого світу. Тим не менше, як бачимо, запит є.

Розмовляла Надія Тисячна, газета «День»

УНІАН в Google News