Сергій Пантюк: Найбільший наш ворог – наша ж лінь і наш пофігізм

Будь-який досвід, який не закінчився смертю письменника, стає для нього вартісним… Ксенофоб, до того ж не зовсім психічно здоровий, керує мало не всією гуманітарною політикою в країні… Інтерв’ю

Сергій Пантюк – досить відома постать у сучасній українській літературі. Він уміє займатись одночасно багатьма справами – пише вірші і прозу, друкує книжки у власному видавництві, організовує численні літературні презентації, виступи, фестивалі в різних куточках країни, виступає організатором громадських акцій, активно виступає з публіцистичними та есеїстичними текстами. Автор восьми книг і численних публікацій у вітчизняній і закордонній періодиці, його тексти перекладалися сімома мовами. Тож, обмежитися якоюсь однією темою в розмові з ним просто неможливо...

Сергію, багато хто знає тебе не тільки й не стільки під твоїм власним іменем, а як „Сліву”, і фестиваль, що ти проводиш кожного року, також зветься „Сліва-фест”. Розкажи, з чим пов’язане таке прізвисько?

Це трохи різні моменти, хоча й пов’язані між собою. Сліва – це ще зі студентських років. Мав я тоді такого приятеля із факультету російської філології, Саня Стрючков його звали, царство йому небесне. Кам’янець-Подільський універ був третім чи четвертим вузом, в якому він вчився, до речі, теж не закінчив. Саня був кондовим москалем, неймовірно освіченим і талановитим, але дико «запойним». Поважав мій український націоналізм, під час посиденьок прагнув навчити мене співати російські романси, а його – українських пісень. Одного разу на нього зійшло просвітлення і він прорік: «Рєбята, хватіт бухать, у нас уже сліви отвіслі», маючи на увазі, що носи посиніли. Я зареготав, мовляв, ти собі як хочеш, а моя сліва наразі у повному порядку. «Так ти же сліва по жизні!» – сказав Саня, і це всім сподобалось. Мені теж, тому я не ображався, коли мене так почали називати. Потім звик, мов до другого імені, майже літературного псевдоніма. Вже й в книжках, у рецензіях так пишуть.

Я свого часу розпопуляризував це слово в мистецьких середовищах, створивши від нього купу похідних жаргонізмів: «качати сліву» – пиячити, «слівство» – випивка, «наслівитися» – напитися, «прислів’я» – закуска тощо. Колись поділився цими новотворами з друзями-поляками, то вони потім радісно повідомляли щось на кшталт «А я вчара бив такий пшеслівйонний!».

А щодо фестивалю – усе просто. Заснований 1996 року як спосіб нормально відзначити своє 30-ліття, він отримав простеньку назву «Під знаком Водолія». Але народ однаково казав: «Ходім до Сліви на фест». То я три роки тому й провів отакий офіційний ребрендинг.

У молодшого покоління письменників, поетів, серед багато кого з твоїх читачів є цілі легенди про те, що ти брав участь у кількох війнах та в інших пригодах „хемінґвеївського характеру”. Можеш трохи пролити світла на це все?

Є речі, про які не дуже хочеться говорити. Але запитання дуже вчасне, бо лише нещодавно я закінчив роман саме про це. Там все є, без жодних прикрас – і щодо себе, і щодо подій, які довелося пережити. Я не можу зараз промовляти назву цього твору, бо подав його на «Коронацію слова» – зрозуміло, що під псевдонімом, тому б не хотілося, щоб мене звинуватили в порушенні якихось етичних моментів. Сподіваюся, ще цього року роман стане книжкою і ви зможете прочитати всі ці легенди чи не легенди з перших вуст, а тоді вже полаяти мене чи зрозуміти.

Наскільки корисний такий досвід як для письменника?

Будь-який жорсткий досвід, який не закінчився смертю письменника, стає для нього неймовірно вартісним. Це я, здається, перефразував якийсь відомий афоризм?

Писати можна про що завгодно, але драйв у творі з’являється лише тоді, коли в глибинах авторової душі булькоче магма такого досвіду й випікає ту душу зсередини до окалини. Коли ти носиш у собі такий вулканисько і сам до певного часу не даєш йому можливості вирватися на волю. Але настає час «хе», вогняний шквал вивергається, і починає впливати на довколишніх – одних спалювати, інших припікати, третіх – лише засипати попелом. І все це класно, бо досвід не лише не пропав, а й матеріалізувався в іншу якість – художній твір.

А що ти пишеш зараз і чи плануєш ближчим часом видати якусь свою книжку? Якого плану і про що вона буде?

Окрім роману, про який сказав вище, продовжую роботу ще над чотирма. Новели якісь мучать, треба зібратися з часом і силами та й позаписувати. Пишу повість-казку для дітей та підлітків – про здатність перемогти себе в хвилину, коли можна програти все. І, дякувати Богу, народжуються нові вірші – різні, як і я сам, тож логічно думати про наступну поетичну збірку. Невеличку, бо фоліантів не люблю.

Мені часом видається, що головним моментом і першим поштовхом віршів Сергія Пантюка є ритм, звучання, звукосполучення, інтонаційні переходи, а вже на них накладаються образи, сюжет… А що може сказати з цього приводу сам автор?

Автор може сказати єдине – жодного вірша у своїм житті він не написав, сівши до столу саме з таким бажанням. За письменницьким забобоном, про це не можна говорити, але я завжди щиро розповідаю. Спочатку десь у глибині зароджується ритм, він гупає, набирає чітких обрисів, потім на нього лягають перші слова, рядки.

Вони теж невідомо звідки беруться. Ти ніколи не знаєш, про що буде новонароджений вірш, просто йдеш за цими внутрішніми порухами. А потім лише аналізуєш – вартісний вийшов текст чи фігня. Іноді підкориговуєш якісь слова, рядки, але це буває рідко. Але я взяв собі за правило – нові вірші зсипати в такий собі колектор для тривалого відстоювання. Тому в друк їх потрапляє дуже мало.

До речі, чи віриш ти в, так би мовити, „магічні” функції й можливості поезії? У тебе є вірш „Накликання дощу” – чи може вірш бути справді заклинанням?

Я б не брав слово магічні в лапки. Поезія – це суцільна магія. За її допомогою можна творити справжні дива. Але є поети, які бояться цього, а тому й багато втрачають. Вірш, про який ти кажеш, називається «Екстатичне накликання стихії» і він двічі псував прощальну ватру на Ірпінських семінарах творчої молоді – не зі зла, а цікавості ради. А одного разу взагалі шокував публіку.

Я виступав на філфаці Нацуніверситету ім. Шевченка. Був травень, за вікнами повно сонця і спека під тридцять градусів. Виникає ця тема, я читаю «Накликання», не минає і п’яти хвилин, як просто над нами звідкись з’являється хмарка, проливається короткою зливою і зникає. На мене дивилися квадратними очима, мабуть, так у давнину дивилися на чаклунів.

У твоїх текстах доволі регулярно виринають громадянські мотиви. Наскільки важливий громадянський і політичний компонент у літературі? І чи немає ризику провалитися на рівень пласких агіток?

Це в радянський час існували поняття «громадянська лірика», «інтимна», ще якась. Зараз кажуть, що любити свою землю, свою країну не модно, а тому і вболівати за неї поетичною мовою – моветон. Я поважаю і таку думку, але нічого не можу з собою вдіяти – от час від часу прориваються рядки, які, вочевидь, потрапляють під визначення «громадянського чи політичного компоненту» – та й годі! Чи схожі вони на «пласкі агітки»? Не знаю. Та й не замислююся над цим. Нехай критики в цьому розбираються, це їхнє основне призначення на землі. Мене ж цікавить винятково реципієнт – читач та слухач. Чи сприймає він те, що я кажу, чи ні. Повірте, коли випадково потрапляєш на якусь Богом забуту комп’ютерну фірму на Лівому березі, і бачиш над одним зі столів отаку «громадянську» цитату зі свого вірша – розумієш, що живеш не намарне ))).

Якщо вже зайшла мова про політику… Ти безперечно, навіть поза літературним контекстом належиш до громадських активістів. Коли коротко, яку стратегію поведінки, активної діяльності ти вважаєш у нинішніх умовах найефективнішою і найрозумнішою для тих людей, котрі прагнуть утвердження громадянського суспільства, належного місця для української культури, свободи тощо?

Коли в твоїй країні немає жодного адекватного політика, коли люди відверто кажуть: «І це лайно, і це лайно, але проголосую за друге, бо воно трішечки менше смердить!», коли ті, кого прагнуть показати яко «молодих і перспективних», виявляються банальними прихвоснями нікчем з «першого ешелону», мусить знайтися хтось, хто вийде на люди і, щиро подивившись їм у вічі, скаже: «Друзі, час братися за руки, і йти вимітати їх усіх поганою мітлою!» Політик ніколи так не скаже, він завжди грає за правилами, визначеними негідниками. Громадянський же діяч, я кажу саме так, а не «громадський», просто відстоюватиме певні ідеальні категорії – правду, честь, справедливість тощо. Іноді це виглядає донкіхотством, але набагато привабливіше, ніж методичне проривання до владної годівниці.

Що ж до стратегії поведінки сучасного небайдужого громадянина, скажу так – найбільший наш ворог – наша ж лінь, наш пофігізм. Якщо не бути інертним, постійно брати участь у акціях протесту, інформаційних флешмобах, самому щось організовувати, виступати у ЗМІ, вести блоги, і при цьому дотримуватися чіткої лінії – тебе помітять, і, що важливо, тобі повірять. Наступний етап ще важливіший – не зрадити тих, хто у тебе повірив. Бо тут приповідка «Один раз – не п…рибамбас» не спрацює.

Чи розвиватиметься далі „антитабачна” кампанія?

Болюче питання. Ксенофоб, до того ж не зовсім психічно здоровий, керує мало не всією гуманітарною політикою в країні. У команді чужий, все частіше заривається, відверто шкодить навіть своїм формальним начальникам. Але його тримають. Чому? Є два варіанти відповіді: або вони всі внутрішньо такі ж самі – лише приховують це перед народом, або просто до такого ступеня є дешевими маріонетками Кремля, що звідти їм рявкнули: «Шавкі, сідеть! Всєм слушаться Табаку. Он смотрящій!», тому й не рипаються.

То чи варто зациклюватися на цій істоті? Їх треба розглядати комплексно. Адже повторюють вони услід за їхнім авторітєтом – «таваріщєм Сталіним», що «жіть стало лучше, жіть стало вєсєлєй». Не вірите? Правда! Сьогодні купую пшоно для пташок, що вгніздилися біля мого вікна і бачу, що коштує воно аж… 10 гривень за кілограм. Рік тому – вартість пшона не перевищувала двох гривень. А це, окрім пташок, ще й їжа мільйонів пенсіонерів. У них що – у чотири рази пенсія зросла? Як тут не веселитися?!

Тому вважаю, що настав час для старту всеохопного громадянського руху, який буде горизонтальним, полілідерським, а тому – ретельно скоординованим. Просто тепер підіймуться Схід і Південь, до них уже дійшло, кого насправді вони обрали. А люди там значно жорсткіші. Такого каяття, і таких матюків на адресу синьо-білих, які я чув нещодавно у Донецьку, у Львові не почуєш. Отже, працюймо, друзі!

Повернімося до вже згаданого на початку нашого спілкування фестивалю „Сліва-фест”. Ти проводиш його вже чимало років, і на ньому на одній сцені виступають такі автори, котрих не дуже часто десь зустрінеш узагалі. Це дає якесь загальне бачення ситуації в сучасній українській літературі? Як би ти її охарактеризував? Куди все, умовно кажучи, рухається?

Як ти можеш одночасно стільки різних запитань ставити на купу? Зараз спробую розгребтися. Отже. Одним з концептуальних моментів «Сліва-фесту» і є спроба показати людям, що літпроцес насправді є єдиним потоком і ділити нам нічого, бо всі робимо спільну справу – розвиваємо літературу. І вісімнадцятирічний хлопчик чи дівчинка із села Голопупинці, яких я запрошую на фест, опиняються поруч з Андрусяком, Позаяком чи Цибульком на одній сцені, на одній хвилі, у рівних умовах. Молодий автор починає вірити у свої сили, стає частиною середовища. Стане він згодом хорошим письменником чи ні, інше питання, але якщо і такого шансу його позбавити, хіба це правильно?

Колись один розумний чоловік сказав мені приблизно таке: «Не важливо, скільки за своє життя ти напишеш книжок. Важливо – скількох молодих авторів ти виведеш у люди». Я не відступаю від цієї настанови.

А література у нас чудова і рухається вона в правильному напрямку. Ти очікував почути від мене щось інше? ))))

А який ефект, по-твоєму дає і цей фестиваль, і численні літературні акції по всій Україні, котрі ти часто організовуєш? Взагалі, оця „фестивальна культура”, вона має значення поза суто кулуарним і тусовочним?

Коли в телевізорі суцільна москальська бридня, а це прагнуть видати за українську культуру, має існувати альтернатива. І реальне протистояння. Отже, саме фестивальний рух є ефективним. І «численні літературні акції по всій Україні» також. Приїжджають, до прикладу, брати Капранови чи Коцарев з Лазуткіним до Віннниці чи Кіровограда. Це подія для міста? Безумовно. Їх тягають на усі місцеві ТРК, надають прямі ефіри і таке інше. І письменники говорять з людьми не через Київ, а безпосередньо. І, що головне, їх чують, потім пишуть, телефонують, розшукують книжки. Хіба це поганий результат?

Чи поліпшився в останні роки в малих містечках, селищах і селах доступ до різної літератури, у тому числі й до сучасної української? Чи може вона там узагалі бути цікавою – адже, за одним із стереотипів, сучасна література може надихати лише „естетично стурбованих” студентів і викладачів кількох найбільших вузів країни?

На щастя, згаданий тобою стереотип лише й існує у свідомості „естетично стурбованих” студентів і викладачів кількох найбільших вузів країни. А може – лише в агітках всілякого антиукраїнського намулу. Бо саме в невеликих містах і селищах спостерігається неабиякий голод на книжки.

Інше питання – люди відвикли від книжки, книгарень давно немає, максимум, що можна знайти в пересічному українському райцентрі – лоток з сумнівною періодикою. Досвід свідчить – у невеликому населеному пункті можна продати більше книжок, ніж у обласному центрі. Чому? Бо знову ж таки – приїзд письменників туди – важлива подія. А якщо письменник ще й уміє запрезентувати свою творчість…

Тому всоте і втисячне повторю – виграє той, хто відновить ефективну мережу книготоргівлі на рівні райцентрів і великих сіл.

Як почувається нині видавництво Сергія Пантюка? Чи готуєте до видання щось цікавого?

А ніяк не почувається. Для того, щоб постійно бути присутнім на видавничому ринку, треба мати оборотні кошти. І чималенькі. У мене їх, на жаль, немає. Тому видавничу діяльність наразі довелося законсервувати. Але, як написано на одному з храмів мого рідного Кам’янця-Подільського: «Так все не буде!» І я впевнений – мине небагато часу – і все відновиться, як казали ми студентами, за найвищим розрядом. Тому – слава Україні!

Розмовляв Олег Коцарев

УНІАН в Google News