„Місто закоханих-3”: не вірте кіноафішам

Добірка французьких короткометражок виявилася зовсім не черговою романтичною банальністю „до дня Валентина”, як можна було подумати з анонсів...

Добірка французьких короткометражок „Місто закоханих-3” виявилася зовсім не черговою романтичною банальністю „до дня Валентина”, як можна було подумати з анонсів.

Тобто романтики в цих фільмиках вистачає, але цікавої, вигадливої – і навіть із характерним „французьким духом”, котрий активно вивітрюється з повного метру цієї країни. До щорічної добірки ввійшло вісім доволі артхаузних короткометражок більш або менш пов’язаних (найчастіше – метафорично пов’язаних) з темою любові: „А ти?”, „Підійди ближче”, „Спека”, „Красень”, „Анабель”, „Квартет”, „Шльондра та курча” (номінант на пермію „Сезар”), „Жодних сумнівів”.

Сюжети „Міста закоханих” сильно переказувати не варто. Бо, наприклад, анонс про одну з мініатюр – „Спека” – хоч і виглядає цілком поважно, насправді до сміху мало відповідає тому, що діється на екрані. „Двоє підстаркуватих чоловіків зустрічаються на лавочці у центрі Парижа. Це спекотний літній день, і нові друзі вирішують трохи прогулятись, а принагідно поговорити про своїх дружин, колишні любовні звитяги та про щасливо прожите життя”. Насправді ж ці двоє чоловіків балакають практично ні про що, а головна дія полягає в тому, що вони з центру Парижа раптом опиняються серед занехаяної промзони, потім у лісі, в полі, над морем. І під час прогулянок з-за кожного дерева за ними стежать величезні опудала: оленів, кабанів, зайців, лисиць, навіть жаб. А насамкінець парочка зустрічає посеред поля лялькове людське подружжя. Практично скрізь їх супроводжують акцентовані крики чайок, шум вітру. Можна навіть сказати, що це, як у Майка Йогансена, картонні герої на тлі живого краєвиду (та й інші короткометражки підкреслено візуальні, картинні).

Взагалі, естетично наснажений абсурд – одна з головних стильових тенденцій „Міста закоханих”. Ось у стрічці „Жодних сумнівів” головний герой у комі поселяється у світ снів, де дружить з іншими людьми, котрі сплять. Усі вони силою думки можуть змінювати свої сни і сни одне одного. Щойно четверо друзів каталися на ковзанах під вишукану музику, за мить вони вже цілуються в еротичному видиві, розводять вогнище, веселяться в нічному клубі.

Або героїня „Шльондри та курчати” – досвіту її викинули з машини на трасу десь у далекому передмісті. За уявленнями пересічних французів вона вдягнена як повія (одна з „проблем перекладу” полягає в тому, що так одягається дуже значний відсоток українських дівчат, і багато хто з вітчизняних глядачів може й не зрозуміти „хохми”), тож до неї починають чіплятися чоловіки з питаннями на зразок „скільки?”. Вона обурюється: „Не ставтеся до мене як до шльондри!”. Аж ось на трасі з’являється хлопець у величезному громіздкому костюмі курчати і на велосипеді. Дівчина просить його підвезти її до міста.

- Ні, в мене нема грошей! – відповідає хлопець-„курча”.

- Ти теж мене вважаєш шльондрою?

- Але глянь, як ти вдягнена!

- А сам?

Апогей картини – „курча” на велосипеді везе дівчину в короткій спідничці й чобітках з китицями під дощем. Вони прощаються. А в останніх кадрах виявляється, що дівчина, здається, все-таки повія.

Друга виразна тенденція – стиліазції. Наприклад, два фільми виконано в дусі німої чорно-білої традиції. Причому, в „Красені” загальна сновидна естетика декорацій і сюжету, специфічне тремтіння і рух камери відсилають нас до сюрреалістичних мотивів. А в „Квартеті” веселі буфонадні пригоди чотирьох коханців в одній квартирі, супроводжені диким прискореним стукотінням (метронома?), нагадують більш вдалі випуски „Маски-шоу”. „Підійди ближче” одночасно пародіює „традиційне романтичне кіно” і розвиває його зворушливість, обходиться без знущання.

Людяність, м’якість це загалом приємні риси „Міста закоханих”. На цьому тлі особливо впадає в очі й те, що дія більшості короткометражок відбувається в усіляких непрестижних, а то й незрозумілих просторах – у страшнуватих передмістях, у селах, серед більш або менш занедбаних промислових об’єктів, у невиразних садах-лісах тощо. Не втомлюються режисери також гратись із соціальними стереотипами.

Звичайно, можна впевнено сказати, що нічого особливо нового в цих речах немає – ні в абсурді, ні у відсуненні сюжету на другий план, ні в стилізаціях чи відкиданні суспільних кліше. Проте в більшості короткометражок „Міста закоханих” ці прийоми вдається успішно „освіжити” і непередбачуваністю ходів, і буфонадним, екстравагантним, але людяним гумором, і загальною легкістю та веселою піднесеністю. Просто і зі смаком.

Хоча не всюди. Наприклад, у „Красені” непогана сюрреалістична естетика псується, як на мене, дуже вже елементарним і лінійним сюжетом, котрий „перетягує на себе ковдру” (чоловік з опіком на обличчі рятує жінку від красеня, що хотів її вбити та пограбувати).

А загалом тішить, що між 14 лютого й 8 березня кінопрокат виявився таки здатним продемонструвати щось, окрім звичних попсових „романтичних комедій”.

P.S. У Києві „Місто закоханих” демонструвалось із російським озвученням та з українськими субтитрами, не просто неякісними, а й з такими одруками, як, приміром, літера „і” замість „ї”.

Олег Коцарев

УНІАН в Google News