Ірен Роздобудько: Навіть заміжні жінки мають належати тільки собі

Ірен Роздобудько: Навіть заміжні жінки мають належати тільки собі

Мені було смішно писати, як українці перетворюються на папуасів... Ідентифікую себе з чоловічими образами, хоча я стовідсоткова жінка... Мені соромно бути в списку “завидних наречених”... Інтерв’ю

На запитання УНІАН відповіла письменниця Ірен Роздобудько.

МЕНІ БУЛО СМІШНО ПИСАТИ, ЯК УКРАЇНЦІ ПЕРЕТВОРЮЮТЬСЯ НА ПАПУАСІВ

Пані Ірен, цими днями в Харкові з’явилася друком Ваша нова книжка – сатирична фантасмагорія “Оленіум”. Журналісти й критики зараз активно її обговорюють, вважаючи, що вона відбиває політичні події літа 2006 року. Чи справді у творі наявне політичне підґрунтя і як виникла ідея написати таку книжку?

Якраз сьогодні я зателефонувала у видавництво й запитала, які ще книжки в мене вийшли, бо я вже втратила орієнтир у тому, що з’являється. Мені сказали, що зараз уже вийшов друком роман “Оленіум” (я його дуже чекала!) і переклади двох детективів. Така сьогодні в мене така подія!

Тепер щодо “Оленіуму”. Я почала писати цю фантасмагорію ще до 2004 року, хоча такий стиль мені не притаманний... Я не дуже добре ставлюся до гумору, це було не моє.

Чомусь почала думати, що Україна – це така країна, яка перетворилася на якусь Лапландію: усі їздять на оленях, енергоносіїв немає... А якщо всі їздять на оленях – виникають різні смішні ситуації. У депутатів по чотири олені, у Президента – вісім, у пересічних громадян – по одному. Оленями дуже пишаються, тому що вони – не лише засіб пересування, а ще ніби священні тварини.

Потім почала використовувати якісь політичні штучки...

Мені було смішно писати, як ми перетворюємося на якихось папуасів, чи, точніше – лапландців. Хоча я дуже поважаю і лапландців, і папуасів.

Залишалося ще трошки дописати, але розпочалася Помаранчева революція. Я подумала – усе, немає сенсу сміятися. Для мене це було таке піднесення, сподівання, ніби щось зміниться. І я відклала рукопис у шухляду А зараз так вийшло, що після провалля, я дуже швидко дописала цю книжку.

Ви визначили жанр цього твору як “комедія абсурду”. Чи можна, на Вашу думку, тими самими словами охарактеризувати сучасний політичний стан в Україні?

Звичайно...

У якому жанрі Вам працювати найлегше й найцікавіше?

Я не зовсім правильний письменник. Ніколи не обираю, у якому жанрі писатиму. Я не літературознавець. Пишу так, як хочу писати. І для мене байдуже, який то жанр. Ось мені захотілося висміяти, викричати, виплакати щось, наприклад, отаку політичну ситуацію – і я це зробила. Зараз пишу сценарій. Трохи раніше в мене вийшли дві дитячі книжки. Ще раніше я писала вірші. Я не визначаю жанрів – я так живу. Мені от дуже хочеться написати мюзикл. Я люблю робити те, що цікаво, те, що ніколи не робила.

МЕНІ ДУЖЕ ПОДОБАЄТЬСЯ ПОДОРОЖУВАТИ, ХОЧА Я НЕ ЛЮБЛЮ ВИЇЖДЖАТИ З КИЄВА

Самі Ви з Донецька, декларуєте свою двомовність, але в книжках усе ж таки віддаєте перевагу українській мові. Це вияв патріотизму, Ваша особиста позиція чи, може, Вам легше писати українською?

Це принципові речі для мене. Я не позиціоную себе як двомовну людину, я кажу, що я білінгвістична. У мене є друзі росіяни, з якими я розмовляю російською, і цікаво, що зараз так складається, що вони переходять на українську. Я їх трішки долучаю до цього. Це принципово. Я живу в Україні, і для мене є одна державна мова.

Зараз українська література така цікава! І я хочу, щоб наші читачі зрозуміли, що вона не гірша, ніж російська.

А в родині, з донькою теж розмовляєте українською?

І так, і так. Залежно від ситуації. Донька в мене чудово розмовляє українською... Загалом мовне питання для мене не є проблемою.

Ваших героїв можна зустріти де завгодно – у Чорногорії, Франції, Америці, на Мальті. А Ви самі любите подорожувати?

Позавчора я приїхала з Фінляндії. Мені дуже подобається подорожувати, хоча я не люблю виїжджати з Києва. У мене є якийсь психологічний бар’єр: “Боже! Я сьогодні тут, а ввечері маю ночувати на теплоході”. Або повернення... От позавчора зранку я сиділа у Фінляндії на майдані, пила каву й уже ввечері стояла на порозі своєї квартири. Але, якщо є можливість, я з задоволенням подорожую. От у вересні збираюся до Греції.

КУПУЮ КНИЖКУ, ЯКЩО МЕНІ ПОДОБАЮТЬСЯ ПЕРШІ ДЕСЯТЬ РЯДКІВ

Ви, напевне, багато читаєте. А чим керуєтеся при виборі книжок? Чи є якісь уподобання щодо авторів чи жанрів?

Я вибираю сама. Беру до рук книжку й читаю перші десять рядків. Якщо вони мене зачіпають, я цю книжку купую і читаю далі.

І так намагаюся писати сама...

Зараз мені дуже подобається читати твори італійського письменника і музикознавця Алессандро Барікко.

Чи є у Вас є “настільна книга”, яку Ви можете перечитувати безліч разів і яка ніколи не набридає?

Ні, зараз уже такої книжки немає.

А в дитинстві була?

“Алые паруса” Олександра Гріна. А ще я дуже любила книжку „Пригоди Альфонса Циттербакі” німецького письменника Хольца-Баумерта, яку колись купила за 47 коп.

Чи змінюються з часом Ваші літературні смаки?

Змінюються. Наприклад, я була дуже захоплена Фаулзом. А зараз, коли я його читаю, то бачу, як це зроблено. Коли я розумію в книжці, як це зроблено, то втрачаю до неї цікавість. Ось коли я не можу збагнути в книжці, як це зроблено, тоді цей письменник залишається для мене незбагненним.

Для мене незбагненним є Шекспір. Коли я думаю, що людина жила в той час, Бозна коли, і всі його твори актуальні зараз, – це для мене незбагненне.

Я не хочу бути надто зухвалою, але всіх письменників, хоч це й мої колеги, зараз я сприймаю просто як письменників.

Хто для Вас найсуворіший критик, до чиєї думки Ви найбільше прислухаєтеся?

У мене є подруга Леся Вороніна – це дитяча письменниця. Я ось десять сторінок напишу – даю їй, потім наступні десять. А вона мені каже: “Роздобудю, я вже чекаю.” І тоді я розумію, що це хороша річ. Леся в мене перший суддя. Вона, до речі, редактор моєї нової книжки під назвою “Переформулювання”.

А кого ще з українських письменників Ви вважаєте своїми друзями?

Я вважаю друзями нас усіх. Усіх дуже люблю. Узагалі люблю людей, котрі пишуть, і журналістів у тому числі, – людей, які з нічого можуть зробити щось. Я боюся навіть когось забути. Моя найближча подруга – Лариса Денисова. Я дуже люблю, скучаю і спілкуюся з Марічкою Матіос. З чоловіків – це Андрій Кокотюха, Олесь Ульяненко, Андрій Курков, брати Капранови. Я настільки їх усіх обожнюю, і не можу сказати, що до когось погано чи прискіпливо ставлюсь. Сподіваюсь, вони так само ставляться до мене.

Я не знаю ніякої заздрості чи конкуренції.

ВИШИВАТИ БІСЕРОМ – ЦЕ ДЛЯ МЕНЕ ПСИХОТЕРАПІЯ

А як донька ставиться до Вашої творчості? Вона теж є однією з перших читачів?

Ні, я б не сказала. Рукописів вона не читає. І коли виходить книжка, досить довго боїться взяти її до рук, бо їй здається, що я пишу про себе, а в мене всі герої страждають. Я завжди кажу, що це герої, це не я.

Віддаючи перевагу літературі та журналістиці, Ви ще знаходите час писати картини, вишивати бісером. Це для вас хобі чи відпочинок? Чи не хотіли б професійно зайнятися цими видами творчості, організувати виставку, як зараз модно?

Це для мене насправді психотерапія. Стовідсоткова. Я люблю щось робити. У психології кажуть, якщо ти втомився – треба змінити рід діяльності. Наприклад, багато пишеш – піди попери. Коли я малюю або вишиваю, я теж думаю, але змінюю рід діяльності. Малюнок – це той самий роман, тільки на папері, і він завжди має підтекст.

Я ніколи не займатимуся своїм піаром, ніколи не організовуватиму свої виставки, хоча в мене дуже багато картин, багато вишивок. Можливо, для людей це було б цікаво – прийти, подивитися. Але я сама в житті ніколи нікуди не піду й не запропоную. Можливо, якщо видавництво запропонує це зробити…

Я не уявляю, як інші письменники роблять ці презентації – у кав’ярнях, з дамами, вечірніми сукнями… Я ніколи не буду цим займатись.

Ірен, коли Ви пишете книжки, чи думаєте про цільову аудиторію? І яким Ви бачите свого читача?

Я свого читача бачу дуже добре, але не задумуюся про цільову аудиторію. Можу навести приклад. Якось у Львові до мене підходить дівчинка, яка навчається в сьомому класі, і купує “Зів’ялі квіти викидають”. Я їй кажу: “Ти це не купуй, ти краще піди до дитячого відділу.” А вона з такою образою відповідає: “А я вже всі ваші книжки прочитала!”

Тому я не розрізняю свою аудиторію – це діти, дівчата, дуже багато хлопців-студентів (цьому я здивована), чоловіків, жінок мого віку і жінок набагато старших.

МЕНІ СОРОМНО БУТИ В СПИСКУ “ЗАВИДНИХ НАРЕЧЕНИХ”

Минулого року в одній з українських газет у статті “Завидні наречені” поряд з іменами Олександри Ніколаєнко, Яни Клочкової, Марії Бурмаки, Олександри Червоненко було й ім’я Ірен Роздобудько. Як Ви на це реагували і чи вважаєте себе “завидною нареченою”?

Я була вражена! Коли я розгорнула газету й побачила цей матеріал... Для мене це був один з найнеприємніших і найтяжчих днів у моєму житті. Я поїхала до своєї подруги Лесі Вороніної, вона відпоїла мене коньяком. Я була вражена, обурена і дуже ображена. Це не є для мене піаром. Я ніколи не вважала себе публічною людиною, яка ще з цього боку може когось цікавити. Мені соромно бути в цьому списку. Я ще розумію молодих дівчат – Ніколаєнко, Клочкову. У мене ж у житті вже все було... Я не збираюся бути в наречених. Боже збав...

Та все одно більшість ваших творів про кохання. А як зараз складається особисте життя?

У мене дуже добре все складається. Я двічі була одружена. А зараз я насолоджуюся своєю свободою, тим, що належу лише собі. Я вважаю, що навіть заміжні жінки мають належати тільки собі. Про це я намагаюся писати і в своїх книжках, хоча мої жінки кохають. Я думаю, якщо ти розчиняєшся в людині – це неправильно.

Чи вірите в долю, чи вважаєте, що людина є творцем своєї долі?

Я думаю, наш шлях розписаний ще до нашого народження. Варто лише досить чітко й правильно дослухатися до тих дзвіночків, які розставлені на цьому шляху. Вітерець дмухає – і ти чуєш цей дзвіночок. Ти може не бачиш цього шляху, але мусиш дослухатися і йти ним. Якщо ти будеш іти не своїм шляхом – це буде трагедія життя. Я таких людей зустрічала.

ІДЕНТИФІКУЮ СЕБЕ З ЧОЛОВІЧИМИ ОБРАЗАМИ, ХОЧА Я СТОВІДСОТКОВА ЖІНКА

Ірен, яка з Ваших героїнь вам найближча за духом, і на місці якої Ви хотіли б опинитися?

До речі, я сьогодні вранці про це думала. Навіть не знаю чому. Я ніби відповідала на якесь запитання поставлене зверху, от ви і з’явилися (сміється). Я думала про цю ідентифікацію з героями і відповідала так, принаймні сьогодні вранці: “Я – це все в моїх книжках: і жінки, і діти, і собаки, і природа, і дерево, і місяць.”

Але, якщо серйозно, я більше себе ідентифікую з чоловічими образами. Хоча, прошу зауважити, я стовідсоткова жінка, тобто в усьому. Але мені чомусь цікавіше, легше писати про чоловічу психологію. Можливо, я б себе ідентифікувала з “Ранковим прибиральником” чи з героєм “Ґудзика”. Чому? Як я вже казала, люблю робити те, що мені невідомо. Мені цікаво, як чоловік поведеться в тій чи іншій ситуації. І от я себе більше ідентифікую з ним. Можливо тому, що я хочу, щоб наші чоловіки були кращими.

Український режисер Андрій Бенкендорф ще наприкінці лютого заявив, що готується до зйомок фільму за мотивами Вашого роману “Зів’ялі квіти викидають”. Чи розпочалися вже зйомки і чи взагалі Ви стежите за перебігом подій?

Те, що цей фільм буде, у мене немає сумнівів. Тому що зараз є великий попит на хороший сценарій, на хороші душевні історії – без бандюків, без матюків і без порнографії. Сценарій я написала, контракт підписала. Мені сказали, що зйомки будуть у серпні. Ішли переговори з дуже цікавими актрисами – Плисецькою, Демідовою, Скобцевою. Але зараз я цим не дуже цікавлюсь. Я чесно відпрацювала, зробила сценарій, далі – це вже їхні справи.

Зараз пишу інший сценарій, на жаль, поки не можу про нього розповісти, але контракт уже є. Ось дописую третю серію. Прем’єра відбудеться на одному з провідних каналів.

НІКОЛИ НЕ МАЮ НІЯКИХ ПЛАНІВ – ЦЕ МІЙ СПОСІБ ЖИТТЯ

Ви завжди маєте творчі плани чи влаштовуєте собі перепочинок?

Я ніколи не маю ніяких планів. Це мій спосіб життя. Цей творчий настрій – це спосіб життя. Я завжди щось думаю, я не примушую себе сідати за стіл і писати. Воно з мене ллється. Ось, скажімо, моя нова книжка “Переформулювання”... Я її писала-писала, потім показала редакторові, а він каже: давай її видамо. Так випадково й вийшло.

Тобто вона вже вийшла друком?

Поки що ні. Але вона заявиться до Львівського книжкового форуму. У мене до форуму вийде ціла купа книжок.

А зараз Ви чим займаєтеся?

Як я вже казала, зараз пишу сценарій і дуже довго обіцяю написати роман під назвою “Дві хвилини шлюбу”. Це для мене дуже цікавий роман, багатошаровий. Я писатиму довго, дуже довго. Я хочу помовчати. Вийдуть дитячі книжки, “Переформулюванння”, перевидання.

Хочу зробити велику паузу. Бо мені хочеться вийти до читача з хорошим, повноцінним, цікавим романом. 50 сторінок уже є. Я не буду поспішати з термінами... Я вільна людина, яка не укладала жодних угод. Я можу помовчати ще п’ять років.

Насамкінець не дуже оригінальне запитання: чи вважаєте себе щасливою людиною?

Так!

Розмовляла Анна Ященко

Фото з сайту e-motion.com.ua

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter