Двотисячники чи “нулячники”?

Історія літератури зараз нагадує вчамрілого факіра. Довкола неї, наче змії, вигинаються десятки знаків питання, чекаючи вмиротворено-в’юнких мелодій сопілки, а замість них обважніло й самовпевнено вириваються ринґтони з мобілки...

Історія літератури (і як системи знань, і як по-мойсеївськи заблукалого багатотомника Інституту літератури) зараз нагадує вчамрілого факіра. Довкола неї, наче змії, вигинаються десятки знаків питання, чекаючи вмиротворено-в’юнких мелодій сопілки, а замість них обважніло й самовпевнено вириваються ринґтони з мобілки. На жаль, із-між їхніх нотних рядків не прочитати злагодженої теорії новітніх мистецьких поколінь. Навпаки: у ІІ пол. ХХ ст. класично визнаються шістдесятники; існування подальших “-десятників” як систем часто вважається сумнівним. Тим часом, уже помалу прорубується євровікно в поезію ХХІ ст. Навесні 2007 р. узагалі відбувся вечір “Двотисячники”, що ніби легітимував “нову хвилю”, до якої виправданіше, ніж до “бу-ба-бістів” або всіх “Псів Св. Юра”, прикладається ймення “післячорнобильська бібліотека”. Одначе слід замислитися: чи не є вона вже відтепер напівміфічною, як інша бібліотека – Ярославова? Хіба ж не забагато в числі “2000” нулів?

“Ні!” – найпершими рвучко заперечили б полички з виданнями резонансних молодіжних літературних конкурсів, зосібна “Гранослова”. Лауреати останніх років, схоже, досить наполегливо ставляться до проблеми поколіннєвого поетичного маніфесту (хай і незримого), оскільки більшість їхніх збірок сповнена прагнення сконцентрувати щонайпослідовніше темп міленіуму. Темп, за якого навіть посттрагічне, за визначенням О. Забужко, суспільство безнадійно стоптується й миршавіє,

вловлюючи, що

пропахлі сечею під’їзди

промерзлий бомж облізлий кіт

це вже не щось не так чи криза

це просто помирає світ –

принаймні, такою візією Альбіна Маляр (кн. “Урбаністична сповідь”(2006)) не менш афористично розграфічує розмови про те, що “Поезія – це завжди неповторність...”. Уже сама назва лауреатської збірки переконує у тому, що сповідь у 2000-х поступово набирає гучності й ладна співіснувати з повсюдними заторами на найрізноманітніших дорогах і переглядами найрізноманітніших тарифів. Звіряючись за таких умов, ліричному героєві вкрай складно поставити світові діагноз утаємничено, позаяк

розламались надвоє плечі

усе навколо як до війни

тільки руки болять від зброї

тільки кулі тремтять в тілах.

Складається враження, мовби молода література, що генетично й історично настоюється на “холодних” і не тільки війнах, на противагу моді на гламурно-наївних Голденів Колфілдів породжує феномен чергового “втраченого покоління”. Правда, розуміння війни його представниками надто ламке і тремке: нею просто може бути мить, коли, як каже А. Маляр,

вставляючи пальці в розетку

не варто молитися богу

я вперто читаю газету

у пробці швидка допомога,

а тіло смердить корвалолом

(напевно втирали у шкіру)

свідомість занадто квола

і десь загубилася міра.

Аналогічні субтильні категорії проростають і у віршах зовні іронічної Світлани Богдан (теж лауреатка “Гранослова” за 2005 р.):

Хтось закопав в асфальті маленьку чорну міну.

Я йшла і наступила, мене і розірвало.

Вам бачити не треба криваву ту картину.

Минайте, не дивіться! Чому ж ви поставали?

Така оцінка не означає однобокості книг, про які йдеться. Значно важливіше інше: домінантам А. Маляр (найперше), представленим у цитатах, суголосять провідні ідеї збірки “і т. д.”(переможниці конкурсу “Смолоскип” Софії Сітало того ж таки 2006 р.). Знову маємо прикметну назву: як стурбованим казковим героям удається “оживити” демонологічні погуки, типу “Ох!” і “Гай-гай!”, так прагне поетеса персоніфікувати закинутий усіма науково-канцелярський хвостик “і т. д.”. Замовчування наприкінці по-мудрагельськи розгалужених речень стає прихистком не стільки для щирого автора, скільки для для щирого читача, поринувши до прозорих сутеренів якого він обов’язково стане заручником ліричного реаліті-шоу. В ефірі “цілуються кросівки”, “коса вербою з кісток росте” й живе новорічний “Дід Маразм”. Цей світ “складається з тихих злюк”, одначе так дитинно “хвороби у горлі лікує округлий вершковий пломбір” і т.д. Що це: літературна диверсія? Спадкоємність Жаданової “травматичної свідомості підлітка” (термін Т.Гундорової)? Хоча мислення С.Сітало згущено авангардне, в нього радше вкарбовано сценарій глобального Дня непослухів, коли “вперто тримає за руку бажання з льодом дощу”, а самі непослухи нагадують акселератів:

Я так чемно не лаюсь, я раджуся з Фройдом і Ніцше,

але ця ізма з усіх ізмів найстрашніша, така вузлова.

Акселератство як щеплення від маленьких і великих (як непослухи) катастроф є естетичним осердям гранословівської збірки Наталії Ткачик “Скалка в сонці”(ще 2005 р., тобто, за конан-дойлівським дедуктивним методом, ідеться про системність). Маємо всуціль вавилонський поетичний простір, у якому все ж оселяється виразно окреслена релігійність:

Орлеанська набережна.

Мистецтво не дихати,

Горять Калевала.

Веди, талмуди.

На пюпітрі – Біблія,

Путівник із безвиході.

Кожен, хто не ніхто,

Робить крок в ненікуди.

Найвища чеснота на цьому румовищі – саркастичний вибрик, коли, скажімо,

Венері Мілоській

На День інваліда

Даруєш рукавички

Гаптовані ніжністю, –

Ще один доказ твоєї імпозантності...

Свого часу критики єхидно зауважували: у творах О.Ульяненка – навіть кожен пес неодмінно шолудивий. У дівчат псів нема (тільки в Н. Ткачик “скиглить левретка”), а поштовхи до відповідних стильових порівнянь як-не-як витають.

Ще раніше, у 2003 р., схожими настроями дихала також гранословівська книга Дмитра Лазуткіна “Дахи”:

вовкулака приходив на милицях

www. я снігуронька.: com...

і моя Україна збудилася

коли пестив її язиком.

Проте саме в цього поета акселератство часто набуває форм “дорослої дитинності”:

стрибати на траву де листя догорає

дивитися у ніч

очима немовлят...

солодка сліпота –

я іншої не маю

іржею вкриті сни оманливих принад

зроби недбалий крок – так ніби це навмисно

зроби повільний рух і видих обійме

дерева що м’які у оболонці міста

дерева які знов оточують мене.

Що цікаво з Д. Лазуткіним, це те, що він суттєво розширює свою стильову концепцію в іншій, уже смолоскипівській, збірці (“набиті травою священні корови” (2006)). Семантика його деяких нових віршів пройнята густо візійною езотерикою, подекуди істерикою внаслідок інтерференції світу пізнаного- розпізнаного до крайнощів і образного світопорядку химерної ойкумени, де єдиним досвідченим медіумом є сам поет:

вчителька вчила бути слухняним

квіти селилися на підвіконні

той хто не вірить – робить погано

мама казала гроші в бідоні

мавпи стрибають – як не стрибати?

книги читають тебе аж до крапки

море – азовське

гори – карпати

острів – зміїний...

чиї ми нащадки?

й наприкінці:

і словеса відлітають – наївні

і небеса пропонують блищати...

не переймайся

гори – зміїні

острів – азовський

море – карпати...

Такий ідейно-стилістичний ілюзіон сповнений гламурним кітчем і абсурдом, які, одначе, виглядають витриманішими, ніж “кайфи” В.Цибулька. “Набиті травою священні корови” не зловживають дійством, пропонуючи колоритні й неформальні рандеву, часто означені пошуками подумки об’єкта такої зустрічі, з нявкотливим гавкуном – ді-джеєм Джедаєм, деміургічним “режисером нашої трансляції” Миколою Рябовим, а ще з часом, коли

Грала етнічна музика, вона була чорна.

По телевізору рекламували снід.

Саме у цей час за півзабутим номером

Мене знайшов спайдермен Леонід.

Ритмомелодика Д. Лазуткіна віддано суголосить змістові. Вона розхитана, але не тільки у схоластично-термінологічному розумінні, а і якісно, природно: наче “ілюмінація над стиглими універсамами”, коли “і засушені краби / і усмішки друзів по зброї / мов проціджений через марлю   сік / кислота на вустах / голос дубльований на плівці”.

Такий діалог у межах самого себе, певно, й має бути оптимальним варіантом новітньої сповіді, якій властиві то поривання всадити “скалки в сонце” (замість чийогось давно заіржавлого там ножа), то манірне відмахування з “і т.д.”. Між іншим, за добиранням емблематично-своєчасних назв книжок якось забулося: серед маскультівських резервів є знак “”. Розглядаючи світ як огорнуте слизом і тліном павутиння, пригадуймо Інтернет, адже серед вірусів, гакерства й сумнівних порталів якраз і оселяються смайлики.

Доросла чи майже доросла мистецька якість хай би як асфальтувала й витравлювала дитинність, усе одно доходить висновку: категоричні й самовпевнені забавки вподібнюють її до її ж “основного опонента” – світу у прямому сенсі перевернутого й “нулячого”. Робити закиди двотисячникам на цьому етапі, коли ще й вони як покоління гаразд не сформувалися, – марно й... дитинно (з іншою конотацією). Тим паче, й автор статті до них, можливо, належить .

(часопис «Гранословіє», №3, 2007)

В’ячеслав Левицький