Письменник – це не той, хто ще пише, а той, хто вже написав

Проблема української літератури – відсутність державної програми… Страшенно люблю процес вистежування звіра… Творити письменникові можуть заважати лише його лінощі… Інтерв’ю з Валерієм Герасимчуком

Валерій Назарович Герасимчук народився 20 квітня 1956 року в селі Денихівка Тетіївського району Київської області. Закінчив філологічний факультет Львівського університету ім. Івана Франка. Директор Будинку письменників України, Заслужений діяч мистецтв України. Пише книжки українською та російською мовами. Особливо багато працює в драматургії. У його творчому доробку понад 20 п’єс. П’єси друкувалися у провідних українських журналах «Вітчизна», «Київ», «Дніпро», «Дзвін», у газеті «Літературна Україна», звучали на Українському радіо, ставилися в Україні і в Канаді (Торонто), йшли на сценах Польщі і США…

Валерію Назаровичу, розкажіть, які були Ваші обов’язки на посаді секретаря Ради НСПУ?

Валерій Герасимчук

Секретарем Ради НСПУ я став на початку 2005 року – відразу після перемоги Помаранчевої революції, коли у Спілці письменників був один із штабів помаранчевих сил. Тоді й помітили мої організаторські здібності і на найближчій Раді обрали секретарем з роботи з обласними організаціями НСПУ.

Робота була хоч і важка, але цікава – довелося об’їздити майже всі обласні центри України, допомагати обласним письменницьким організаціям у підготовці і проведенні зборів, ювілеїв, літературних свят, нарад молодих літераторів…Це входило в мої обов’язки, з якими, як мені здається, я справлявся досить добросовісно.

У листопаді 2006 року Ви стали директором Будинку письменників України. Це якось змінило Ваше життя?

Після останнього, V письменницького з’їзду голова НСПУ Володимир Яворівський запропонував мені посаду директора Будинку письменників України. Робота для мене не нова (у 2003 році я починав тут свою трудову діяльність в апараті Спілки старшим методистом) – це та ж організація творчих вечорів наших письменників, презентацій їхніх книг, планування інших заходів (засідань творчих об’єднань і літстудій, проведення літературних конкурсів і т.д.).

До службових обов’язків додалося, правда, багато чисто господарських клопотів з ремонту й збереження майна. Подібна робота дуже далека від творчої, але хтось же повинен це робити, аби письменники мали можливість підводити підсумки саме своєї творчої праці. І я радий, що можу багатьом у цьому допомогти.

Чи вдається Вам поєднувати відповідальну посаду та творчість?

У моєму становищі відповідальна посада й творчість – це речі несумісні, або майже несумісні. Про яку творчість можна говорити, коли ти на робочому місці 24 години на добу? Коли тебе постійно смикають і весь час перебивають твою творчу думку? Я так працювати не вмію і не хочу вміти. Тому за чотири роки роботи в Спілці не написав майже жодного нового твору. Роблю п’єси зі своєї ж прози, моновистави з поетичних драм, упорядковую свої думки про літературу, перекладаю себе ж на російську…

Це те, що допомагає зберегти творчу форму та ясність розуму, поки я знову буду мати елементарні умови і в мене з’явиться можливість засісти за нові п’єси про великих…

НАЙБІЛЬША ПРОБЛЕМА РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ – ВІДСУТНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ ПРОГРАМИ

Розкажіть, будь ласка, про найгостріші, на Ваш погляд, проблеми будинку письменників України та НСПУ.

Найбільшою проблемою я вважаю відсутність державної програми розвитку української літератури. Спілка письменників ще фінансується державою, державні структури в столиці й на місцях ще посильно допомагають літераторам – видавати книги незначними тиражами, скромно вшановувати ювілярів. За можливістю підтримують молодих… Але це вже не державна програма в такому вигляді, якою вона була за попередніх часів: з добре продуманою структурою, з повним економічним забезпеченням, з видавничими планами на роки й роки, з чіткою системою книгорозповсюдження…

Наскільки мені відомо у 2006-му Ви отримали звання «Заслужений діяч мистецтв України». А чи можете сказати, за що саме?

Це винагорода за п’єсу «Андрей Шептицький», яку «заньківчани» возили по зарубіжжю і по Україні, за ті передачі на українському радіо, у яких звучали уривки з моїх п’єс, а також за цю мою чотирирічну спілчанську службу, під час якої я більше піклувався і піклуюся про творчість інших, аніж про свою власну...

Тут, звичайно, я хочу подякувати народному артисту України Федорові Стригуну, який і поставив у Львові мого «Андрея», а також народній артистці України Ларисі Хоролець і заслуженому артисту України Василю Обручову, які озвучили на радіо мою драму про Юлію Солнцеву і Олександра Довженка, іншим українським акторам, які озвучували героїв моїх п’єс у передачах радіожурналістів Василя Марусика, Василя Довжика, Валентини Давиденко, Лариси Недін, Станіслава Шевченка, Сергія Соловйова…

Успіх драматурга залежить не тільки від нього самого. І я радий, що на моєму не завжди легкому шляху зустрілися люди, які підтримали мене і допомогли хоча б частково донести мою драматургію до людей.

Які зі своїх творів вважаєте найвдалішими?

Починав я з віршів і дебютував у 1984 році збіркою «Калинова сопілка». Потім були книги «Віки», «Сповідь», «Избранное», «Пьесы о великих» і «П’єси про великих»… Пишу українською та російською мовами. Особливо багато працюю в драматургії. Маю понад двадцять п’єс: трагедії «Андрей Шептицький», «Розп’яття», «Шумери», драми «Поет і король, або Кончина Мольєра», «Трагедія Нобеля і драма Хемінгуея», «Окови для Чехова», «Цикута для Сократа», «Душа в огні» – драма про Юлію Солнцеву і Олександра Довженка, «Кохані Бетховена і коханки Паганіні», «Приборкування... Шекспіра!», комедії «Ангел-хранитель», «Помилка Сервантеса», «Амазонки»…

Буквально за кілька днів у Тернополі з передмовою Петра Сороки виходять мої «Оббиті пелюстки» (думки про літературу). Ці твори всі мені дорогі. Але якщо справді говорити про найвдаліші, то це трагедія «Розп’яття», драми про Шептицького і Мольєра, і «Оббиті пелюстки». А найкраще мені вдається – усе віддавати літературі й майже нічого не отримувати взамін…

СТРАШЕННО ЛЮБЛЮ ПРОЦЕС ВИСТЕЖУВАННЯ ЗВІРА й ЛОВЛЮ РИБИ

Чи займаєтеся Ви ще чимось, окрім літератури та справ Будинку, Спілки?

Страшенно люблю мисливство й рибальство – не трофеї та улови, а сам процес вистежування звіра і ловлі риби. Люблю бувати на природі, – сам і не сам.

Але, щоб займатись «ще чимось, окрім справ Будинку і Спілки», треба після роботи повертатися додому, а два-три дні на тиждень взагалі бути поза межами Будинку й Спілки – тоді в тебе буде й творчість, і особисте життя…

Розкажіть про своїх улюблених авторів української та світової літератури. Хто з літераторів найбільше вплинув на становлення Вашої особистості?

Найулюбленіші – Шевченко, Квітка-Основ’яненко, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Довженко, Гончар, Мольєр, Хемінгуей, Чапек, Чехов, Висоцький… Вони ж і вплинули на моє становлення найбільше.

Що думаєте про стан сучасної української літератури, вітчизняного книжкового ринку?

Колись у своїх «Оббитих пелюстках» я висловив таку думку: «Письменник – це не той, хто ще пише, а той, хто вже написав». Те ж саме стосується і літератури. Література – це те, що вже написане. І в цьому відношенні ми можемо бути спокійні – стан української літератури вже назавжди стабільно міцний, а рівень високий. А сучасний літпроцес додасть нових імен (уже додає). Інша справа, що в нас фактично цілком знищений книжковий ринок. І це має стати турботою держави.

ТВОРИТИ ПИСЬМЕННИКОВІ МОЖЕ ЗАВАЖАТИ ЛИШЕ ЙОГО СТРАХ АБО ЛІНОЩІ

Що, на Вашу думку, заважає розвитку української літератури? Підтримка якого роду та з боку яких структур є необхідною?

Творити письменникові не може заважати ніхто й ніщо – хіба його страх або лінощі. А тільки за яскравими творами й можна судити про те, чи розвивається сама література. Інша справа, чи виконує вона свою функцію, втративши масового читача… Адже книг тепер майже не читають!

І ось тут потрібно дуже добре подумати над тим, «підтримка якого роду є необхідною»… На це запитання поет відповість, що треба підтримувати поезію, прозаїк – прозу, а драматург – драматургію… Тоді справді – що підтримувати більше, якщо читач уже не читач, а глядач, який тільки те й робить, що дивиться телевізор?

Не тільки в Україні, а й у всьому світі люди все менше читають книг і віддають перевагу зоровим та ігровим видам мистецтва – кіно, телебаченню, театру, різного виду шоу… Саме сюди має спрямувати свої зусилля література, а значить, і держава! Екранізація, інсценізація, запис на радіо поетичних, прозових і драматичних творів – ось шлях літератури до сучасного читача, тобто вже більше до глядача й слухача.

Чи маєте конкретні пропозиції щодо покращення ситуації?

Це має бути не підтримка окремих структур, а цілеспрямована державна політика з максимальним фінансуванням: підготовка кадрів, налагодження конвеєра виробництва сценаріїв через конкурси і видання альманахів і журналів, технічне забезпечення зйомок і записів тощо.

Як би Ви охарактеризували стан літератури у світі, країнах СНД?

На жаль, я не знаю сучасної світової літератури й літератури СНД хоча б так, як знаю зарубіжну й російську класику. Але якщо навіть Євгеній Євтушенко пише про Олександра Солженіцина: «Его почти никто не слушает в стране, где он – самый почитаемый писатель, а самый читаемый писатель – Александра Маринина», а Захід посилено «розкручує» такого посереднього письменника як Паоло Коельо, то це досить тривожні симптоми…

ЛІТЕРАТУРА – ЦЕ ДУША, А ПОЛІТИКА – ЦЕ ЛИШЕ ЧАСТИНА ЛЮДСЬКОГО ТІЛА

Що Ви думаєте про зв`язок політики та літератури? Наскільки політика має право впливати на літературу та відображатися у ній?

Політика – це частина нашого життя. На жаль, не найкраща частина, бо відбирає багато нервів, часу і сил, які ми могли б потратити на щось корисніше і приємніше. Але, як частина життя, вона має право відображатися в літературі, як, наприклад, і всі органи людського тіла. Але всі ми добре знаємо анатомію людини. А ще знаємо, що в людини є душа. Так от, література – це душа. А політика – це всього лише частина людського тіла. І ця частина нашої оболонки (політика) повинна захищати душу й духовність, тобто літературу. І відповідно до того, як вона це робитиме, література і зображатиме її у формі тієї чи іншої частини людського тіла…

Поки що картина вимальовується не дуже приваблива. У всякому разі сьогодні наша політика явно не тягне на роль обличчя в суспільному організмі України…

Чи приймаєте Ви участь у проектах, спрямованих на розвиток української літератури?

Господи, та я тільки цим і займаюсь, хоч і не називаю це таким модним сьогодні словом, як «проект». Для мене це просто робота, яка стала сенсом життя.

Розмовляла Катерина Пушкарюк, фото автора