Квартирне питання державного рівня

"Про яку творчість можна говорити, коли тебе постійно смикають і весь час перебивають твою творчу думку?.." Директор Будинку письменників Валерій Назарович Герасимчук  понад три роки живе на роботі

Валерій Назарович Герасимчук народився 20 квітня 1956 року в селі Денихівка Тетіївського району Київської області. Закінчив філологічний факультет Львівського університету ім. Івана Франка. Директор Будинку письменників України, Заслужений діяч мистецтв України. Пише книжки українською та російською мовами. Особливо багато працює в драматургії. У його творчому доробку понад 20 п’єс. П’єси друкувалися у провідних українських журналах «Вітчизна», «Київ», «Дніпро», «Дзвін», у газеті «Літературна Україна», звучали на Українському радіо, ставилися в Україні і в Канаді (Торонто), йшли на сценах Польщі і США…

Валерій Герасимчук

Чи багато ви знаєте бездомних «Заслужених діячів мистецтв»? Ось я тепер знаю одного, і мешкає він не будь-де, а під самим боком у президента – на Банковій, 2, у приміщенні Будинку письменників України, директором якого являється. Абсурдності ситуації додає той факт, що вищезгадане почесне звання Віктор Ющенко вручив Валерію Герасим’юку (саме про нього йдеться) власноруч.

З чого ж усе почалося? Спитаємо у Валерія Назаровича: «У 2003 році я мав необережність продати свою квартиру і видати на ті гроші свої «П’єси про великих». Тоді у Львівському Національному драматичному театрі імені Марії Заньковецької з великим успіхом ішла моя поетична драма «Андрей Шептицький», театр об’їздив з цією виставою половину України, був на гастролях у Польщі і США, де виставу грали по соборах і церквах. І я, окрилений успіхом, думав, що особливо нічим не ризикую… От і живу вже більше трьох років у Спілці, як написав Володимир Яворівський (голова Спілки письменників писав про ситуацію, що склалася, в одному з номерів «Літературної України». - Авт.) «у тісній і холодній келії директора Будинку письменників». Спілка справді стала для мене другою домівкою (на сьогоднішній день навіть єдиною!). І, з одного боку, я про це не жалкую, бо набув тут просто таки безцінного досвіду. Але з іншого – це настільки важко і фізично, і морально (не мати свого кутка), що я нікому не бажаю жити в таких умовах. Навіть, якщо це у центрі Києва під Адміністрацією Президента на Банковій, 2…»

У грудні 2005 року голови творчих спілок України та мер Києва Олександр Омельченко підписали «Угоду про співпрацю між Київською міською державною адміністрацією і Координаційною Радою творчих спілок України (2006-2010)». Згідно з пунктом 1.10 цієї угоди, КМДА зобов’язалася виділяти щороку по одній квартирі кожній спілці, і в листі-заяві на 2006 рік НСПУ представила Валерія Герасимчука в якості кандидата на отримання такої квартири. Невідомо, що саме завадило КМДА виконати свої зобов’язання перед Спілкою – чи то зміни у керівництві, чи то надмірна зайнятість – але Будинок письменника України й досі служить єдиним дахом над головою свого директора. Звичайно, за паспортом Герасимчук не є бездомним, має – формально – київську прописку, але ж скільки може тривати фактична бездомність? Хочеться спитати про це у людей, від яких залежить вирішення даного питання.

Валерій Герасимчук

Звичайно ж, що не можна стверджувати, що держава повинна забезпечувати житлом усіх, хто його втратив, тим більше втратив за власною ініціативою, але якщо вже заслуги людини визнаються офіційно та на вищому державному рівні, їй надається високе звання і посада, природно було б на тому ж вищому рівні потурбуватися і про нормальні умови життя цієї людини, адже все, що з нею пов’язано, впливатиме на імідж країни в цілому. Скажемо відверто, директор такої установи, як Будинок письменників України, який роками проводить на своєму робочому місці 24 години на добу, в прямому, а не переносному сенсі – це персонаж театру абсурду. І найгірше те, що усі ми, українці, у цьому театрі актори.

«У моєму становищі відповідальна посада і творчість – це речі несумісні, або майже несумісні. Про яку творчість можна говорити, коли тебе постійно смикають і весь час перебивають твою творчу думку? Я так працювати не вмію і не хочу вміти. Тому за чотири роки роботи у Спілці не написав майже жодного нового твору. Роблю п’єси із своєї ж прози, моновистави з поетичних драм, упорядковую свої думки про літературу, перекладаю себе ж на російську… Це те, що допомагає зберегти творчу форму і ясність розуму, поки я знову буду мати елементарні умови і в мене з’явиться можливість засісти за нові п’єси про великих…»,- каже Герасимчук в інтерв’ю УНІАН, і з ним важко не погодитися.

Саме у 2003 році Герасимчук розпочав свою трудову діяльність в апараті Спілки на посаді старшого методиста. Секретарем Ради НСПУ по роботі з обласними організаціями НСПУ він став на початку 2005-го – відразу після перемоги Помаранчевої революції, коли у Спілці письменників був один із штабів помаранчевих сил.

Після останнього, V письменницького з’їзду, що відбувся у листопаді 2006 році,  голова НСПУ Володимир Яворівський запропонував Герасимчуку посаду директора Будинку письменників України. На тому ж з’їзді Віктор Ющенко власноруч вручив Валерію Назаровичу почесне звання «Заслуженого діяча мистецтв».

Враховуючи ситуацію, що склалася, чи не послідовніше було б відзначити заслуги Герасимчука, надавши йому окрім почесного звання хоч якесь житло? Місце, куди б ця людина могла нарешті піти з роботи наприкінці робочого дня. Як на мене, у даному випадку нагорода більш схожа на знущання: з’їзд закінчився, його учасники розійшлися, і лише одна людина – «Почесний діяч мистецтв»- залишилася, бо їй просто немає куди піти.

Катерина Пушкарюк