Нащадок Кобилянської: Коли дихаю київським повітрям, то відчуваю себе підсмаженою сосискою

Я готую дійство, якого ще ніколи й ніде не було… Добре, що в Україні є Пінчук… Якби я залишився в Україні, то торгував би на базарі… Інтерв’ю з оперним співаком Ріттелем-Кобилянським

Костянтин Ріттель-Кобилянський народився в Києві у відомій акторській сім’ї, є нащадком видатної української письменниці Ольги Кобилянської.

З відзнакою закінчив Одеську консерваторію, а також у 2000–2003 роках з відзнакою вокальну аспірантуру й докторантуру у вищій музичній Академії Фрайбурга (Німеччина).

Його кар’єра як кавалера-баритона охоплює численні сольні програми, концерти з творами оперної і камерної музики російських та західноєвропейських композиторів.

Ріттель-Кобилянський – частий гість Мюнхенського камерного симфонічного оркестру «Holst-Sinfonietta», у 2007 році виступав на Хрещенському Гала-концерті спільно з Аллою Демидовою, Алісою Фрейдліх, Маквалою Касрашвілі, а також Оленою Образцовою у Золотому театрі Юсуповського Палацу в Санкт-Петербурзі (Росія). З 1998 року тісно співпрацює з Південнонімецьким рок-симфонічним оркестром, з яким концертує у Парижі, Страсбурзі, Берліні, Гамбурзі, Санта-Барбарі, Цюриху, Брюсселі…

Нині Костянтин виступає в партії Ескамільйо (Бізе, «Кармен») у Державній опері Дортмунда.

Костянтин Ріттель-Кобилянський відповів на декілька запитань УНІАН

Я ГОТУЮ ТАКЕ ДІЙСТВО, ЯКОГО ЩЕ НІКОЛИ Й НІДЕ НЕ БУЛО

Костянтине, наскільки мені відомо, Ви готуєте якийсь грандіозний проект. Що це буде?

Це краще один раз побачити, ніж сто разів почути...

Усе має відбуватися так: з’являється маг на тлі води, викидає карти Таро... Одна з них потрапляє на Землю, яка обертається в центрі сцени. Із цієї карти з’являюся я...

Поступово мій образ проясняється, вимальовується рельєфно. Я уособлюю стихію вогню, яка може бути як доброю для людей (вогонь, що зігріває), так і палючою, яка нікого й нічого не щадить. По боках сцени дві великі вежі з балконами. І я починаю свою арію...

Поступово змінюється і музичний супровід. І тут раптово я з’являюся на балконі, хоча водночас перебуваю в центрі. Цей трюк я вам не розкрию, це треба лише бачити.

Потім з’являється водяна королева на колісниці. І розказує про те, що вона може бути як невинним струмочком, так і водною стихією, яка забирає життя тисяч людей. У результаті в нас із нею починається дует.

Потім – великий вибух, нас відкидає в різні боки, і декілька хвилин триває грандіозне водне й піротехнічне шоу, що символізує велику екологічну катастрофу.

У кінці з’являється мати природа, душа Всесвіту, любов. Вона піднімається з воронки, у неї дуже велике – десь 20-метрове плаття, яке перетворюється на шатро, що об’єднує всіх людей.

Потім ми всі співаємо хепі-енд, якого в середині спектаклю, мабуть, ніхто не сподівається...

Нам треба замислитися над тим, що наші діти та онуки можуть не отримати й навіть не побачити всіх природних багатств, якими користуємося ми.

З 15 вересня й до кінця місяця в мене будуть репетиції, а з 27 жовтня – спектаклі щодня.

Я з упевненістю можу сказати, що такого дійства в Україні й навіть у Німеччині ще не було. А через рік ми повеземо це до Лас-Вегаса.

Мені б хотілося зробити це в усіх великих містах України...

Чи зрозуміють вас українці? Ви вже довго живете за кордоном і, можливо, не дуже добре відчуваєте, чим живуть Ваші колишні співвітчизники?

Я зустрічаю тут багато молодих людей і бачу, що вони вже є європейцями.

Я ж відчуваю себе космополітом, але не таким, якому все одно, де жити. І почуваюся українцем.

Насправді я звідси ніколи не їхав у тому сенсі, яке маєте на увазі ви… У мене тут мама, друзі, і дуже радий, що мене запросили до участі в такому проекті. Можливо, такого вже й не буде в моєму житті.

Європа прекрасно усвідомлює, що сьогодні відбувається з екологією і що її очікує. Виділяються великі кошти на безпеку Чорнобильської АЕС. Вони розуміють, що це проблема не тільки України, але й усієї земної кулі.

Такого поняття, як кордони, зараз не існує. Те, що це моя хата, а далі я нічого не знаю – уже не актуально. Тенденції глобалізації відбиваються на кожному. Сьогодні співаєш у Гамбурзі, а завтра – у Нью-Йорку. 100 років тому це було б неможливо...

Чи Ви особисто переживали якесь стихійне лихо, щоб ось так глибоко це відчувати?

Я не переживав… Мав тільки маленькі ситуації.

Одного разу я відпочивав у Сочі, і там сталася повінь. Декілька днів не було світла, телефонного зв’язку, не працював транспорт, місто було наполовину затоплене водою. Це сталося вночі, ми спали на горі й нічого не бачили. Люди виловлювали корів і свиней у морі, мабуть, були жертви, але про це ніхто тоді не говорив...

Зараз їжджу по Києву – і тут просто нічим дихати. Коли вбираю київське повітря, то почуваюся сосискою, підсмаженою не на вогні, а на вихлопних газах.

Маю велике бажання привезти це шоу до України, а може, краще сказати – дійство, де все працюватиме на одну ідею – збереження природи.

Ми вже втрачене покоління, ми мали можливість пережити і комунізм, і посткомунізм, і демократію, нас важко чимось вразити. Але люди, яким 5–6 років, коли побачать щось подібне, цього не забудуть ніколи.

Коли саме Ви почали перейматися глобальними проблемами, як жили ще тут, чи вже в Європі?

Коли я їхав з цієї країни, такої проблеми ще не було. Це відбулося за останні десять років. Подивіться на кількість машин і вихлопних газів у Києві...

Я почав цим перейматися в міру того, як це стало актуальним.

Європейці швидше стали забруднювати навколишнє середовище. Україна була колись аграрною країною, де на Хрещатику за день проїжджало три машини. Я це пам’ятаю…

Зараз тут є гарні будинки, люди можуть дозволити собі їхати, куди захочуть. Зрозуміло, що є бідняки... Ніде немає абсолютно облаштованого суспільства. Хоча в Німеччині деякі люди живуть, як бомжі, з власного бажання, а не від безвиході. Це в них просто такий спосіб життя...

Я плачу в Німеччині такі податки зі спектаклю, що на ці гроші можна три місяці утримувати людину, платити йому соціальну допомогу. Але мене це не дратує. Я там навчився такої толерантності, якої тут і близько не побачиш.

Даруйте, але Ви розмірковуєте, як типовий емігрант, який давно відірвався від України й живе тим часом, коли він залишив рідну землю... Утім, як Ви почуваєтеся в Німеччині?

Там майже щодня по телебаченню показують фільми про Другу світову війну – про те, що Німеччина винна у цій війні. Вони знають, що історія повторюється. І там є неонацисти, які отримали голоси на виборах. Їх не забороняють, бо люди повинні самі зрозуміти, що це таке і що це погано.

У цих неонацистів є свої портали, співаки, музика реп, де випирає неприязнь до емігрантів, людей іншого кольору шкіри чи національності. Вони розуміють, що заборонений плід є солодким.

Хоча зараз, я переконаний, нічого подібного повторитися вже не може.

Я НЕ БАЧУ В УКРАЇНІ ОПЕРНОЇ СЦЕНИ

Що можете сказати про сучасну українську оперу?

Вона безумовно якось розвивається. Але знаєте, як кажуть: не був і не брав участі...

Я люблю сперечатися про смак ананаса з тими, хто його їв, а не з тими, хто його бачив. А я і не бачив, і не їв...

Я пам’ятаю оперу з Гнатюком, з Мірошниченко, Тимохіним, Петром Білинником у 90-х роках. Це було в Будинку актора, де у 80-их роках Білинник співав арію так, що багатьом молодим і відомим людям варто було б повчитися, але вони ніколи його не чули...

Моя любов до опери почалася з цього спектаклю. Це було щось особисте. Так, як любов до предмету починається з любові до вчительки. Це був театр, у якому я виріс.

Гарного танцю чи співу ще недостатньо. У голосі має відчуватися особливий тембр, глибина особистості, якій є, що сказати.

Чи знайомі Ви з популярним в Україні оперним співаком Володимиром Гришком?

Ні, я не знаю цього співака...

На жаль, я нікого тут не знаю...

Я навіть не знайомий з директором оперного театру. Іноді мене запитують, чому я не співаю в театрі...

Я за характером дуже вільна людина й не люблю проситися, нав’язуватися чи щось спеціально для цього робити. Я виховувався в такій родині, де мені казали – ти роби чесно своє діло, і до тебе прийдуть і дадуть, і запросять.

Я виступав у Києві один раз два роки тому. Отримав премію парламенту. Для своїх знайомих і друзів організував фуршет у Будинку вчених. Багатьох з них я не бачив роками.

Звичайно, на фуршеті був рояль – я розумів, що мені доведеться заспівати. Я заспівав, усім подякував, і мені сказали такі речі, які мене зачепили просто до сліз. Ольга Сумська сказала: «Ви знаєте, це так важливо, що тебе досі хтось пам’ятає».

Знаєте, мабуть, я народився в сорочці та й ще з краваткою. Я дуже вдячний своїй чудовій мамі, яка все віддала, щоб я був тим, ким є...

Я так розумію, що Ви в Україні взагалі не виступаєте?

Ні...

Вам не образливо, що Вас цінують у світі більше, ніж у рідній країні?

Я люблю її вже за те, що вона дала мені освіту. Любов не можна за щось отримати. Ти просто любиш і все.

Не знаю, що було б зі мною, якби я залишився тут. Не знаю, чи співав би. Може, торгував би на базарі, бо там було життя, а в театрі його не було, воно просто завмерло. Не тому, що там не платили зарплатню, не в цьому справа, а тому, що життя пішло кудись в андеґраунд, на вулицю.

Я не ображаюся, що мене не запрошують...

Я не кажу, що всі погані, а я зірка. Просто виріс у такій сім’ї. Освіта дає толерантність, глибину та спектральність відчуттів.

Україна не може змінитися з сьогодні на завтра. Потрібно радіти, що це відбувається, хоча й повільно.

Я не був тут два роки, а це відбувається дуже швидко...

Я РАДІЮ, ЩО В УКРАЇНІ Є ТАКА ЛЮДИНА, ЯК ПІНЧУК

Чи цікавитеся сучасною літературою в Україні, тим, що відбувається в культурному житті?

Зараз місця для культури немає, оскільки всі зайняті політикою. Для мене питання екології – це не просто питання екології природи, але також екології душі. І якщо зараз цим не займатися, то потім не допоможуть жодні спецефекти.

На жаль, на Заході дуже мало інформації про те, що відбувається в Україні. Я приїхав сюди й дізнався, що відбувся концерт Елтона Джона, відкрився культурний фонд якогось багатого чоловіка – Пінчука... Мені радісно, що є хоча б одна настільки відома людина, яка цим займається у міру того, як він це любить і розуміє.

Я знаю, що тут відкриваються художні салони, де купують картини багаті люди, знаю молодих художників, котрі творять тут – і не за 10 гривень. Але знаю дуже небагато... Тут прекрасні театри, цікаві прем’єри.

Звичайно, хочеться, щоб такі меценатські програми проводилися паралельно з державними програмами, але цього поки що бракує. Хотілося б, щоб Міністерство культури та інші інстанції яскравіше проявляли себе й займали провідну позицію в розвитку культури.

Культура піднімається тільки тоді, коли люди ситі. Це робиться взагалі-то паралельно. Звичайно, важко пояснити людині, що треба піти на концерт, коли вона не знає, чим завтра нагодувати сім’ю. Важко пояснити їй це, при всій вашій любові до мистецтва.

До кого в Україні Ви зверталися з Вашим новим проектом?

У мене дуже обмежені можливості, бо я особисто ні з ким з політиків не знайомий, у мене немає модних чи престижних контактів.

У мене в Києві був концерт лише раз. І я не знайомився ні з Президентом, ні з будь-ким із парламенту, ні з першим десятком бізнесменів.

Розумієте, краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Тому для мене важливо, щоб якомога більше людей отримали зараз достатньо інформації, у тому числі в пресі, і щоб вони знайшли час і мали бажання приїхати й побачити шоу, про яке я розповідав, на власні очі. І сказали – давайте зробимо це в нас… Давайте, заговоримо про це найсучаснішою мовою, яка існує у світі, а не лекціями на кшталт «Українці бережіть природу».

Людина – це емоційне створіння, особливо молоде покоління, воно запам’ятовує багато речей на емоційному рівні. Тим більше що ми живемо в світі ефектів, емоційних стресів.

Зараз вплинути на публіку можна тільки емоційно. Ніхто не хоче читати геніально викладеного фоліанта з цифрами про викиди СО2. Це читають тільки фахівці, учені, а пересічна людина повинна отримати якийсь емоційний стрес.

Мені недавно розказали в Києві таку історію... Коли для будівництва будинку засипали озеро, то пташки, які мали поруч гнізда, кидалися на екскаватори… Це страшно!

Важливо, щоб люди зрозуміли, що нічого твого чи мого немає. Усі ми колись підемо на цвинтар голими. Якщо на цій землі прожили мільйони поколінь, то що означає «моє»? Ну, добре, я купив. Але воно обмежено моїм життям, нехай моїми двома чи трьома поколіннями.

Думати треба глобально. Я кажу не про такі речі, як “не кидай папірчик” чи “не плюй у ліфті”, бо ті, хто з дитинства не плював і не плюватиме, а той, хто це робив, його ніяк уже й не навчиш. Я кажу про глобальні речі, про людей, які керують державою, які задають напрямок руху.

Люди, котрі народилися в Радянському Союзі й прожили 70 років, не зміняться. Я кажу про молоде покоління, що прийде на Майдан, побачить це, почує і щось зрозуміє.

Подивіться на наше телебачення – воно жахливе… Страшенно багато реклами. На Заході такого немає, і це не означає, що там заробляють менше. Хоча таких, можливо, прибутків, які отримують тут деякі власники телеканалів, теж немає. Там немає таких прибутків!

Але я не хочу про це говорити – я не політик і не філософ, а просто співак, у якого болить душа. Те, чого я прагну, – це зачепити молоде покоління – 7-, 10-, 12- річних, які їдуть у машині й кажуть: «Тату, як смердить!» А тато, який займає важливу посаду, має почути це й сказати: «Давайте щось придумаємо. Замислимося, як перебудувати нашу систему».

Розмовляла Оксана Климончук

УНІАН в Google News