Українсько-польский кінофестиваль у Чікаґо. Успіх, якого не сподівалися

Українсько-польский кінофестиваль у Чікаґо. Успіх, якого не сподівалися

Було ясно, що фестиваль став неабиякою подією... Oбговорення фільмів тривало довше, ніж сама фільмова програма. Навіть сильна буря, яка відвідала Чікаґо не змогла відлякати глядача... Репортаж

24-26 серпня у Чікаґо відбувся українсько-польський кінофестиваль «Пoреволюційний блуз». Організований Українським музеєм модерного мистецтва, він вібувся у найвідомішому в місті артгаусному Кінотеатрі Шопена. Українську програму фестивалю забезпечував Український кіноклуб Колумбійського університету в Нью-Йорку, польську – Кінотеатр Шопена. Фестиваль ставив собі за мету за допомогою нових робіт кінематографістів обох країн познайомити американців з фільмами та залучити їх до обговорення суспільних проблем України та Польщі. Обидві країни пережили щось на зразок революцій: Польща – період руxу «Солідарности», Україна – Помаранчеві події 2004 року. Обидві пов`язували зі своїми «революціями» нереально великі надії, обидві зазнали розчарування та апатії, обидві продовжують страждати від гострих проблем, вирішити які їхні «революції» виявилися нездатними. Цей контекст подій і визначив назву фестивалю – «Пореволюційний блуз».

Організатори прагнули вийти за межі своїх громад і привабити до фільмiв українсько-польської тематики всіх, хто цікавиться незалежним кінематографом, представити ці фільми на тлі таких ґлобальних проблем, як деградація довкілля, труднощі переходу від комуністичного до ліберально-демократичного устрою, національна ідентичність і ґлобалізація, кінематограф і громадський активізм. Така широта тематики дозволили скласти міжнародну за географією кінопрограму, крім українських і польських картин, до неї війшли фільми української тематики, зроблені в Канаді та Іспанії. Особливої привабливости фестивалеві надавала присутність на ньому канадських і польських кінематографістів, авторів картин, що показувалися. Не часто пересічному американському кіноманові випадає нагода особисто поспілкуватися із фільмарями з-за кордону.

Кожен вечір починався із прийняття, спеціяльно створеної нагоди для фільмарів, кінокритиків і всіх кінофанів неформально поспілкуватися. Далі переглядалася кінопрограма вечора. Потім публіка переходила до просторої кав`ярні, розташованої на нижньому поверсі Кінотееатру Шопена, і вибагливо оформленої у найкращих традиціях пост-модерністичної еклектики, – м`якi канапи, фотелi, малярствo на стінах, – для докладного і незмінно жвавого обговорення побаченого за участю авторів та кінокритиків.

Фестиваль відкрився американською прем`єрою повнометражного художнього фільму «Акти уяви» (Інший варіянт перекладу «Дії уяви») (Acts of Imagination), рeжисер Каролин Комз (Carolyn Combs), автор сценарію Maйкл Спринґейт (Michael Springate) (Канада). Це драматично розказана історія новітніх іміґрантів з України Каті та її брата Ярослава. Незалежна Україна, за яку боролися їхні батьки, виявилася брехнею, державою, опанованою паразитичною бюрократією і криміналітетом. Потрапивши до далекого Ванкуверу, Катя та Ярослав стикаються із дилемою: як віднайти себе у новій країні. Kанадські автори фільму, до речі, ні режисер, ні сценарист, не є українцями за походженням, аналізують психологію молодого покоління свідомих своєї тотожности українців, для яких незалежність виявилася оманою, наругою над довго очікуваною свободою і можливістю реалізувати себе. Їхня адапація проблематична через відчудженість, нездатність, чи, може, небажання героїв перемкнутися на культурний код нової країни. Таке перимикання не легшає від того, що обидвоє добре опанували англійську. Катя, і Ярослав приречені сам-на-сам боротися із своїми демонами, стукатися до сердець інших – чи то іміґрантів із Пакистану, чи з Кореї, і не знаходити розуміння.

Цікаво у фільмі трактується мова персонажів, цього, як не крути, першого і найочевиднішого носія національної ідентичности. Для Ярослава мова – як прокляття, що нагадує минуле, яке за всяку ціну треба стерти зі свідомості. За мову переслідували, дискримінували, зневажали. Для нього мова це рана, яку треба загоїти забуттям. Ярослав послідовно уникає української, він її розуміє із уст сестри, реаґує на неї, але сам ні за які гроші не говорить нею. Навіть власне ім`я він змінює – для себе і для інших він тепер Джері.

Катя навпаки до останнього тримається мови, навіть, якщо це не допомагає їй позбутися нестерпно бoлючих спалахів пам`яти про пережите в Україні. Мова для неї робиться останнім прихистком власного я, інтимним внутрішнім голосом, яким вона розмовляє із собою, який її гріє, не дає збожеволіти. Із іншими вона говорить англійською, із собою, зі своїм минулим, із матір`ю, що назавжди лишилася у минулoму – українською. Як часто буває у реальному житті іміґрації, саме жінка продовжує нести свою культуру навіть на іміґрації, саме вона до останнього тримається, відтворює її, передає її новому поколінню. В «Актах уяви» можливість такого продовження відсутня. Катя говорить як українською, так і англійською без помітного акценту. Цю «натяжку» згладжує психологічно нюансованa грa Стефані Гейз, яка легко переконує глядача як у глибокій умотивованості поведінки, так і в українськості своєї героїні. Тяжко повірити, що ця роль – дебют акторки зі Швеції на великому екрані.

Після перегляду відбулася дискусія на тему «Ґлобалізація і проблеми національної та індивідуальної тотожности» за участю режисера Каролин Комз і сценариста Майкла Спінґейта, а також кінознавців Збіґнєва Банаса (Чікаґо), Алтона Мілера (Колумбійський коледж, Чікаґо) та Юрія Шевчука (Колумбійський універистет).

Другий день «Пореволюційного блузу» включав повнометражний фільм іспанського документаліста Карлоса Родріґеса «Неназвана зона», 2006, присвячений Чорнобилеві, короткометражний фільм «Ліза» українця Тараса Томенка, 2006, про історію малої безпритульної киянки та короткометражний художній фільм поляка Славоміра Фабіцького «Чоловіча справа», номінований на Оскара у 2002 р.

Автор іспанської картини, яку заходами Українського кіноклубу Колумбії вже встигли подивитися у Нью-Йорку, та Бостоні, досліджує в особах трьох українських підлітків, які народилися і виростають неподалік зони відчудження, проблему, що її до нього мало хто ставив: що значить жити в тіні чорнобильської катастрофи. Коткометражні фільми Томенка та Фабіцького, кожен у свій спосіб, торкалися одного й того ж питання дитини, яка не з власної вини виявляється суспільним марґіналом, об`єктом жорстокості й насильства дорослого світу. Безпритульна киянка Ліза Нікітіна ділить життя між вулицею і будинками для сиріт, які часто виявляються ще байдужішими, ніж вулиця. Щоб вижити вона обманює, жебракує, краде. У свої одинадцять років Ліза позбавлена дитинства, ласки, вимушена жити за законами лісу. Tринадцятирічний герой «Чоловічої справи» має хату, сім`ю і навіть пса. Але від того він почувається не менше самотнім, і нікому не потрібним, ніж його українська сестра в недолі. Від жорстоких побоїв батька його не в стані захистити ніхто – ні мати, ні школа. Обидва фільми показують двох цілком нормальних, цікавих і по своєму талановитих дітей, оточених глибоко ущербленими дорослими.

Обговорення другого дня фестивалю велося довкола теми «Кінематограф і громадський активізм». У ньому, крім згаданих учасників також взяли участь представники чіказьких відділів організацій «Зелений мир» (Greenpeace) Адам Енсалако та «Нагляд за правами людини» (Human Rights Watch)  Стівен Стайм. Відповідаючи на питання із публіки: чи фільмар може причинитися до активізації суспільства у боротьбі зі занечищення довкілля, із байдужістю до безпритульних та інших проблем, режисер Каролин Комз висловила думку, що факт створення таких соціяльно заанґажованих фільмів, які показано на «Пореволюційному блузі», сам по собі вже є актом громадянського активізму.

Третій і останній день фестивалю пропонував польсько-український діялог через фільм Славоміра Фабіцького «Повертаючи борги» (Z odzysku), офіційний учасник Канського МКФ і короткометражний документальний фільм киянки Олени Фетисової «Стояла собі хатка». Фетисова також звертається до теми безпритульних дітей, але не стільки для постановки проблеми, скільки для того, щоб запропонувати можливий спосіб її розв`язання. Це історія подружжя Тарнопольських, що живуть на Переяславщині, і які взяли в свою родину із сиротинців восьмеро дітей, що стали для них як ріднi. Навіть якщо фільм грішив надмірним оптимізмом, чіказька публіка готова була зрозуміти його як звичайну людську потребу віри в те, що проблеми можна вирішувати.

Aвтор художньої картини «Повертаючи борги» Славомір Фабіцький намагається поставити питання, яке він сам сформулював так: чи можна виправдати зло тим, що його чинять заради добра. Дев`ятнадцятилітній Войтек, відчайдушно намагається знайти своє місце в суспільстві, не лише стати самостійним, але й забезпечити свою кохану й значно старшу за себе Катю, нелегальну українську заробітчанку та її сина. Заради неї Войтек готовий іти на злочин, займатися рекетом, повертаючи задавнені борги. Добрі наміри юнака стають бруком із приказки, що ним викладена дорого до пекла. Він все глибше поринає у трясовину насильства, втрачає родину, друзів, гідність і зрештою кохану, заради якої став злочинцем. Під кінець Войтек сам опиняється за волосинку від замознищення.

Цікаво розв`язує проблему української тотожності персонажів Фабіцький. На роль українки Каті Радченко він запрошує московську акторку Наталію Вдовіну, а на роль її сина Андрія – киянина Дмитра Мельничука. Вочевидь,  також вважаючи мову першим носієм національного характеру, Фабіцький вирішує, що українські персонажі мають говорити українською, принаймні між собою і в конфліктових ситуаціях, коли людська натура проривається назовні спонтанно. Режисер не захотів піти легшим шляхом і дозволити обом говорити російською – рідною як для Вдовіної, так і для Мельничука. Таке рішення не обов`язково підірвало б вірогідність типажів в очах польської публіки, адже і в Польщі не таємниця, що українці частіше розмовляють російською, чи суржиком, аніж українською. Як і Катя у «Актах уяви», українські герої у «Поверненні боргів» ховaються у лоно рідної мови, коли зазнають найтяжчих випробувань.

Темою обговорення останнього дня фестивалю було «Переосмислення родини», а його учасниками стали Славомір Фабіцький, Каролин Комз, Майкл Спринґейт і Юрій Шевчук. Ляйтмотивом дискусії була теза про те, що сучасна сім`я зазнає докорінних і зовсім не позитивних змін. Майже кожен фільм фестивалю у свій спосіб торкався питання самотньої дитини, дитини, яка втратила контакт із оточенням, батьками, суспільством. Фабіцькій, зокрема, сказав, що поряд із скороченням до мінімума часу, який батьки проводять із дітьми, у сучасній сім`ї швидко умирає традиція, коли батьки оповідали дітям історії і тим способом вчили їх ідентифікуватися із іншими людськими істотами, співпереживати, набувати гостро необхідної здатности відчувати чужі радості і болі. Як наслідок сучасні діти дедалі частіше зростають у знеособленому середовищі, нездатні пройматися іншими людьми.

Уже після першого дня «Пореволюційного блузу» було ясно, що фестиваль став неабиякою подією. Кожен наступний день підтверджував це. Зала, розрахована на двісті п`ятдесят місць була майже повною. Oбговорення фільмів часом тривало довше, ніж сама фільмова програма. Публіка просто бриніла ентузіязмом і зацікавленістю. Навіть сильна буря, яка відвідала Чікаґо у перший день фестивалю, не змогла відлякати глядача. Фестиваль сягнув далеко поза громади українців і поляків, привабивши інші етнічні спільноти міста – росіян, литовців, євреїв, іспанців, – зрештою просто чікаґiвців без «іміґраційного дефіса». Добру, якщо не більшу, половину публіки складала молодь.

Проте авдиторія «Пореволюційного блузу» не обмежувалася тими, хто прийшов до Кінотеатру Шопена. Зацікавлення до цієї імпрези виявили засоби масової інформації Чікаґо та реґіону. Справжнім інформаційним проривом стала півгодинна розмова на престижному Національному Громадському Радіо, відомому в США під англійською абревіатурою еН-Пі-аР (NPR), спів-організаторів програми фестивалю, директора Українського кіноклубу Колумбійського університету Юрія Шевчукa та засновника й власника Кінотеатру Шопена Зіґмута Деркача. Виступаючи в програмі «Погляд на світ» гості говорили про сучасний стан українського та польського кінематографу, про те, як фільми відбивають і ставлять на обговорення проблеми суспільства, про нове відчуття солідарності між поляками та українцями в складний період переходу від комуністичного авторитаризму до демократичного устрою.

Фестивалеві відвів статтю тижневик «Чіказький журнал», про нього також писала провідна газета реґіону та один з найбільших за накладом американських щоденників «Чікаґо Триб`юн». Влучно висловився про «Пореволюційний блуз» канадський сценарист Майкл Спринґейт: «На відміну від інших кінофестів, які головно проймаються комерційним аспектом, цей фестиваль сприяв інтенсивному спілкуванню між кінематографом і глядачем, широкому і зацікавленому обговоренню проблем, які дісно важливі для світу. Він став тим, на що інші фестивалі претендують, чим би інші хотіли бути, і чого рідко яким фестивалям вдається досягти». Щойно стало відомо, що канадський фільм «Акти уяви» буде показано в позаконкурсній програмі міжнародного кінофестивалю «Молодість» у Києві, який проходитиме 20-28 жовтня, 2007 р. Зараз, поки радість від спілкування із десятою музою ще свіжа, у Чікаґо вже ведуться розмови про те, щоб зробити польсько-українські кінозустрічі не лише щорічною імпрезою, але й представити наступного року в їхній програмі «на живо» нових режисерів з України та Польщі.

Юрій Шевчук, Колумбійський університет, Нью-Йорк

Додаткову інформацію про «Пореволюційний блуз» можна отримати на тут.

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter