“Сніг” Орхана Памука - історія маленької людини у великій політиці

“Сніг” Орхана Памука - історія маленької людини у великій політиці

Про «Сніг» говорили багато. Говорив сам Памук – як про свій «перший та останній політичний роман», говорили європейські критики, котрих привабила тема зіткнення цивілізацій, поміж іншим висвітлена в романі... Рецензія

Критика нобелівського лауреата - справа невдячна. Ризикуєш або розпочати довгу розмову про те, що літературна нобелівка перетворюється на “політичну” премію, або ж впасти в надмірне замилування тим чи іншим автором саме через його лаври. Турок Орхан Памук органічно випадає з цієї слизької діалектики як письменник цілісний і самодостатній. Тому писати про Памука - цікаво й захоплююче. Його карколомна біографія, пережиті суди та ув`язнення, політичні скандали навколо курдського та вірменського геноциду, про які Памук наважився говорити вголос - і та ж таки премія Нобеля в галузі літератури! - не заважають бачити в ньому безумовно великого письменника. Тим більше, що він виданий українською. Про що, власне, і піде мова. Прекрасний і страшний роман «Сніг», перекладений у Крем`янці і виданий у Харкові - одна з найкращих книг, що мені доводилося читати останнім часом.

Про «Сніг» говорили багато. Говорив сам Памук – як про свій «перший та останній політичний роман», говорили європейські критики, котрих привабила тема зіткнення цивілізацій, поміж іншим висвітлена в романі. А турецькі радикали сприйняли «Сніг» не мало й не багато – як аргумент проти «європейської Туреччини».

Говорили й критики українські, але головним чином з приводу перекладу, зробленого молодим тюркістом Олесем Кульчинським. Думки розділилися – від захоплення до осуду, як це завжди буває, коли читацька аудиторія відкриває для себе новий світ своєю ж мовою. Казали також, що видавництво або поспішило “під нобелівку”, або просто зекономило на редактурі «Снігу». Однак загалом переклад фірмового Памукового стилю письма – грунтовного й гіпнотизуючого – вийшов абсолютно адекватним. Поступово занурюючись у текст крізь дещо незвичні реалії турецької провінції 90-их років, спершу відчуваєш опір фундаментальної прози, але за кількадесят сторінок читача затягує у вир сніжинок, почуттів і подій так, що відірватися неможливо аж до печальної розв`язки.

Снігопад у творі розпочинається саме тоді, коли автобус з головним героєм вирушає до Карса, турецько-курдського містечка на кордоні із Вірменією. Їде собі в глибоку азійську провінцію, поет Ка, європеєць, класичний – щоб не сказати – стереотипний – поет. Вигнанець з рідної Туреччини, що дванадцять років мешкає в Німеччині, тужить і самотує в своєму франкфуртському помешканні, як і годиться справжньому поетові. І весь цей час у Європі він не пише віршів.

Керім, якого змалку всі називають Ка – жива метафора (можна шукати в цьому герої спільних рис із Йозефом К. з «Процесу» Кафки, а можна просто насолодитись красивою алітерацією, якою автор обігрує ім`я головного героя, турецьке слово «сніг» і назву міста: Ка, кар, Карс). Утікши свого часу в Європу, Ка привіз туди свою Азію – і вона там не прижилася. Повернувшись 1992 року на короткий час до Туреччини, поет привіз із собою вже Європу, але так і не зумів примирити між собою два світи, до яких йому випало належати одночасно.

У Карсі його зустрічає новий політичний лад, який роздирають на шматки турки, курди, вірмени, ісламісти, атеїсти, «західники», військові, таємні служби, убивці і фанатики. Його зустрічає стара любов студентських ще часів, Іпек – жінка з шовковим іменем, котра повертає Ка здатність до віршування й одночасно виявляється тим глибоким темним дном, на яке він провалюється після відвідин Карсу вже до кінця свого життя. Його зустрічає Аллах, котрий, за переконанням Ка, диктує йому нові вірші, і вдячний поет наново будує особисті стосунки із Богом.

Важко відповісти одразу, чого більше у «Снігові» – політичного трилера чи любовної притчі. Прогресивна Туреччина, натхненна привидом Ататюрка, зводить рахунки з герметичним, зосередженим на самому собі ісламом, використовуючи в цій шаховій партії живих людей, іслам зводить рахунки з державним секуляризмом, поет Ка – з самим собою, дівчата-мусульманки – з життям. А провінційний тепер Карс, що колись був стратегічним пограниччям між Османською та Російською імперіями, руйнує Ка, роздираючи його душу навпіл – і весь цей загальний катарсис, моральні та цілком осяжні фізичні страждання, кривавий фарс на сцені народного театру і бійня на вулицях ані на крок не наближають нікого до змін хоч на трохи краще.

Коли тоталітаризм в`їдається у людське життя, спускається згори якнайнижче й намертво окуповує провінцію, жодну долю не можна вирвати звідти неушкодженою. Переляканий, розтоптаний поет Ка ілюструє це своїм гріхопадінням, занапастивши кохання і, зрештою, себе самого зрадою ідейною, видавши військовим радикального ісламіста Ладжіверта, до якого найдужче ревнував свою Іпек. Його ніколи не буде пробачено. Залишаються страх, вірші і щоденники, написані в Карсі, попелясте пальто поета Ка, чорний вокзальний пес-приблуда і білий сніг, котрий падає не для того, щоб приховати горе і злочин, а для того, щоб на ньому ясніше проступали сліди.

Можливо, це правда, що Схід і Захід, за Редьярдом Кіплінгом, зустрінуться тільки біля підніжжя Божого престолу в день Страшного Суду. У романі «Сніг» немає однозначної відповіді на це запитання, як нема і остаточної втіхи для шанувальників бесід про присмерковий бій Європи з Азією в гантінгтонівсько-шпенглерівській термінології, як нема певності в тому, що кожен український читач до кінця зрозуміє, що ж то за болісна гордість примушувала дівчат, з котрих силоміць знімали традиційну хустину, накладати на себе руки.

Хоч як глибоко не зачепив би європейця цей текст, у нього все одно залишиться відчуття, ніби він стоїть перед товстим склом і спостерігає за щоденним життям маленького осередка екзотичної фауни, зітхаючи із полегшенням: добре, що я по цей бік.

Передбачаючи таку малосимпатичну аналогію, один з героїв роману, Фазил, випускник ісламського теологічного ліцею, на останніх сторінках говорить авторові: «Якщо ви напишете про мене у своєму романі, то я б хотів сказати читачам, щоб вони не вірили жодному вашому слову про мене, про всіх нас. Здалеку нас ніхто не зрозуміє. - Але ніхто й не повірить у такий роман. - Ні, повірять, - схвильовано заперечив він. - Щоб мати себе за розумних, гуманних та вищих за інших, їм треба буде повірити в те, що ми милі й кумедні і такими нас слід розуміти і любити. Та якщо ви вставите в роман те, що я вам сказав, в їхній душі залишиться хоча б якийсь сумнів».

Отже, сумнів залишається. Вийти з цього тексту таким, як ти був до нього, навряд чи можливо. Важко й далі «мати себе за розумних, гуманних та вищих за інших», зате цілком органічно віриться в «Аллаха самотніх», у те, що немає випадкових людей, малих мов і малих народів. Зрештою, в те, що кожна людська історія - гідний матеріал для великої книги. Такої, як «Сніг» Орхана Памука, наприклад.

І ще одне. Український переклад “Снігу” відкриває для українського читача інший сенс, ніж для європейця, який останні кількадесят років байдуже ставиться до будь-якої політики. “Сніг” - це роман про суспільство, політикою просякнуте наскрізь. Такого ступеню концентрації політики українська громада ще не досягнула, незважаючи на всі мантри політологів про “дві України” і затяжну кризу. Поки що наші громадяни обмежуються тим, що спостерігають за політичним театром у якості абстрактних уболівальників. Але у творі Памука політика вже вросла у плоть і кров усіх персонажів, змушуючи їх діяти не як люди, а як політичні фігури.

Саме тому “Сніг” читається на одному диханні і в Україні, і в Туреччині, і в світі. Бо це вже не класичний інтелігентський роман про письменника, який пише роман. Це історія про маленьких людей, розчавлених катком великої політики. Тому вона так і популярна - адже політика не шкодує нікого, хто впритул наблизився до неї. Будь ти хоч терористом, хоч поліцейським, редактором чи власником готелю, чи навіть поетом.

ШКОДА, ЩО ПАМУК НЕ ПИШЕ ПРО УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Коментар перекладача книг Орхана Памука Олеся Кульчинського

- Олесю, ви зустрічалися з Орханом Памуком?

- Так, коли він приїжджав у Київ на запрошення Андрія Куркова в травні 2004-го. Зустріч була в Спілці письменників. Я ще був досить здивований, що на неї прийшло зовсім мало людей. Мабуть, це насамперед свідчило про те, що Памук справді був не дуже відомий в Україні. Цікаво було, що він зайшов у зал і скромно сів віддалік, ніби сам прийшов на цю зустріч, як звичайнісінький читач, а не відомий письменник.

- Він багато знає про Україну, Київ?

- Нажаль, ні. Здебільшого набір стереотипів про козаків, Роксолану, пострадянську країну. На зустрічі в СП його запитували, чи не нагадує йому чимось географія Києва стамбульську, описану в романах „Чорна книга” й „Мене називаються Червоний”, чи не хоче він написати що-небудь про Україну або україно-турецькі стосунки. Памук відповів, що столиці насамперед різко відрізняються архітектурно. Стамбул більш старовинний, тоді як Київ здається сучаснішим містом.

- А українські події його не цікавлять? У нас таке захопливе життя, в тому числі й політичне?

- Памук у своїх романах талановито поєднує суто мистцеьку і політичну складові. Побут сучасного турка дуже часто наскрізь пронизаний “великою” політикою - на жаль, від цього нікуди не подінешся. Зате для створення драматургічної напруги і необхідних для твору конфліктів грунт надзвичайно сприятливий. У нас політика теж все частіше втручається в життя “маленького” українця, тому незаангажований погляд митця Памукового рівня був би дуже доречниий. Однак Орхан сказав, що пише винятково про Туреччину. Так що чекатимемо своїх авторів.

P.S.: У рамках “Книжкового форуму видавців” у Львові відбудеться мистецька акція «Автор versus перекладач». Олесь Кульчинський представлятиме переклади Орхана Памука, в тому числі і щойно виданий у видавництві “Фоліо” історичний детектив “Мене звати Червоний”.

Місце: Музей ідей, вул. Валова, 18а. Субота, 15 вересня, о 15.00.

Катерина Калитко

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter