24 травня – день «руського міра» чи слов’янського світу?

Нинішні історики неоднозначно сприймають постаті та діяння двох легендарних просвітителів Кирила і Мефодія.

Нинішні історики неоднозначно сприймають постаті та діяння двох легендарних просвітителів Кирила і Мефодія.

24 травня у багатьох країнах святкують День слов’янської писемності та культури, нерозривно пов`язаний з іменами канонізованих православною церквою Кирила та Мефодія. Між тим, нинішні історики неоднозначно сприймають постаті та діяння двох легендарних просвітителів.

Мовляв, були вони етнічними греками, «засланими» Візантійською імперією та церквою зі спецмісією для поширення їх впливу у тодішньому слов’янському світі. Винахідниками слов’янського письма Кирило та Мефодій нібито не були: у слов’ян на той час уже були «черти і рєзи», та й глаголиця начебто існувала ще до них.

А ще через їхню діяльність Південні та Східні слов’яни відділилися від Західних релігією, писемністю і менталітетом.
Сьогодні багато хто вважає це свято, започатковане у 1863 році як церковне Синодом РПЦ, засобом розбудови так званого «руського миру», проголошеного патріархом Кірілом.

Свою точку зору з цього приводу в коментарі для УНІАН висловив проректор Київського славістичного університету, кандидат історичних наук Андрій Вертегел:

Для початку хотів би як професійний історик відділити зерна істини від полови домислів. Ніяких підтверджень конспірологічних версій про «візантійських агентів» жоден дослідник не виявив.

Факт у тому, що святі Кирило і Мефодій розробили на основі візантійського письма слов’янську азбуку, яку і сьогоднішні лінгвісти визнають дуже якісною і адекватною фонематичному ладу давньоболгарської мови, що лягла згодом в основу церковнослов’янської.

На жаль, «черти і різи», про які писав Чорноризець Храбр, не збереглися до наших часів, тому нам важко судити, що це було за письмо.

Факт у тому, що Кирило і Мефодій були глибоко віруючими християнами, одними з найосвіченіших людей свого часу, які об’їздили чи не всю тодішню Ойкумену, ведучи напружені богословські дискусії з магометанами та юдеями.

Як вважають історики, саме знайомство з міжнародним досвідом, з практикою богослужіння народною (не грецькою або латинською) мовою у народів Сходу (ібери Кавказу, вірмени, сирійці, копти, кримські готи) наштовхнуло Кирила на думку про застосування в богослужінні і слов`янської мови.

Факт той, що Кирило і Мефодій здійснили класичний переклад Святого Письма слов’янською мовою (він використовується і сьогодні) і проводили надзвичайно масштабну просвітницьку діяльність серед слов’ян. Вони зробили неоціненний внесок у розвиток духовності і культури слов’янського світу.

Переконаний, що для слов’ян має бути почесним той факт, що сини солунського грека, видатні богослови та мовознавці, настільки перейнялися потребами і турботами слов’ян, що віддали їх вирішенню десятиліття подвижницької роботи. Фактично – чи не все свідоме життя.

А якийсь поділ чи навіть розкол слов’янського світу існує здебільшого в чиїйсь уяві. І ті слов’яни, які пишуть сьогодні латинкою і сповідують католицизм або протестантизм, глибоко поважають Кирила та Мефодія, вчені цих країн ретельно досліджують їхній спадок та діяльність.

Ці постаті належать не одній окремо взятій – навіть найбільшій – слов’янській державі або церкві. Кирило та Мефодій – надбання всього слов’янства, один із стрижнів, на котрому тримається єдиний слов’янський світ.

І ще задовго до рішення Синоду російської церкви, у 1846 – 1847 pp. Микола Костомаров, Василь Білозерський, Петро Гулак, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко створили у Києві першу суто українську таємну політичну організацію і назвали її «Кирило-Мефодіївське товариство» (або братство).

Їхня головна ідея полягала в тому, щоб переплавити деспотичне російське самодержавство, польську аристократичну зверхність та українську пригнобленість і волелюбність воєдино. У федеративну слов’янську республіку зі столицею в Києві.
У діяльності «братчиків» простежувалася історична пам’ять про Кирила та Мефодія – сильний просвітницький струмінь, поширення своїх відозв та творів Т.Шевченка, а також створення П.Кулішем першої української абетки – «кулішівки».
І ніякого «руського міра» вони тут не вбачали. Але факт і в тому, що Росія – це невід’ємна і дуже важлива складова слов’янського світу. Як би хтось не ставився до тієї ідеології, яка проповідується її політичним істеблішментом та церковним кліром.

Ось чому для мене і моїх колег зі Славістичного університету День слов’янської писемності та культури – одне з головних свят. Ми зі студентами щороку відзначаємо його на Михайлівській площі в Києві.

І справа не лише в назві нашого вишу…

Розмовляв Микола Писарчук

УНІАН в Google News