Про хліб, свободу і поріздвяні сугестії

І яким же було моє здивування, коли у відповідь почув – українською мовою, але з відчутним акцентом, – що цей хлопець, виявляється, з... Фінляндії. Акордеоніст з Москви...

Побачити під час різдвяних свят у столиці гурти колядників чи щедрувальників – тепер не дивина.

Однак днями трапилося мені перестріти один гурт у київському метро, від знайомства з яким я був надзвичайно здивований.

Їхній голосний і веселий спів під мелодійний музичний супровід на одній із станцій метрополітену долинав здалеку. Десь душ з сім чи з вісім зовсім молодих, одягнених у барвисті національні строї хлопців і дівчат колядували, весело і доброзичливо сміючись. Натовп пасажирів здебільшого доброзичливо слухав їхні співи, хоча нагодився один покидьок, який, минаючи колядників, характерною жестикуляцією продемонстрував своє презирство до учасників цього празникового дійства. Подумалось: ось ще один сліпець-перекотиполе, безрідний Хомка, побічне дитя більшовицької селекції.

У вагоні метро, куди веселий гурт зайшов разом зі мною, колядники продовжили співи. Я звернувся до одного з них, круглолицього і добродушного юнака, звідки вони. Чи не з Києво-Могилянської академії? А може, приїхали до столиці з Галичини?..

І яким же було моє здивування, коли у відповідь почув – українською мовою, але з відчутним акцентом, – що цей хлопець, виявляється, з... Фінляндії. Акордеоніст, за його словами – з Москви... Він назвав представника ще однієї країни в гурті, але почуте було таким несподіваним для мене, що, зізнаюсь чесно, розкривши рота не второпав, який саме край світу назвав мій співрозмовник. А дівчата – з Києва, – весело додав юнак, приязно і щиро посміхаючись до мене.

На наступній станції – а це була Поштова площа, Поділ з його демократичними настроями, які дотепер ще, хоч як це дивно, не вивітрилися з цих вулиць і кварталів – колядники вийшли. Мені хотілося вибігти слідом за ними і долучитися до веселого різдвяного дійства. Та я лиш заздрісно подивився їм услід. А ще гірко подумалось: а й справді, шевченкове “мудрий німець і на Січі картопельку садить” справедливе і для України двадцять першого століття...

Чи ж здатні ми, українці, відродити наші національні, значною мірою забуті і втрачені традиції? Ті традиції, обряди, ту самобутню і неповторну культуру, завдяки якій ми вирізняємося в цьому світі? Завдяки якій ми і є саме українцями. Адже забери у народу мову і національну культуру – і народу вже не існує. Є спаралізоване населення, котре приречене стати гноєм для майбутніх етносів – якщо такі народяться, – або ж розчинитися у світовому глобалізаційному котлі. Скільки таких народів перейшло планетою – щоб зникнути, не залишивши навіть сліду в історії. І гасло “хліб усьому голова”, я певний, придумали не українці. Нам цю тезу нав’язали чужинці, і особливо популярною вона була, якщо хтось пам’ятає, в радянські часи. Вивіски з такими написами тоді висіли, мабуть, чи не в кожній їдальні.

І саме поплічники тих, хто так всує згадував про святий хліб, відібрали його в нас у тридцять третьому – щоб знищити як націю.

Бо ж, мабуть, ми, грішні, тоді забули, що народ, який дбає лише про хліб, хліба не матиме. Народ, який дбає про хліб і свободу – буде мати лише хліб. І тільки народ, котрий дбає про свободу, буде мати і хліб, і свободу...

А ще думаю, що нам ближче все-таки “спочатку було Слово”.

Бо доки є наше Слово, доки є наша пісня,  доки наші колядники і щедрувальники віншуватимуть новий рік добром і радістю – доти і житиме українська нація.

Отож – на щастя, на здоров’я, на новий рік. Роди, Боже, жито-пшеницю і всяку пашницю...

Михайло Сидоржевський

УНІАН в Google News