Ні у кого немає ілюзії щодо швидкого завершення війни / Фото УНІАН

Про Донбас та децентралізацію. Роздуми над «Мінськими протоколами»

11:29, 17.02.2015
11 хв.

Отже Україна має війну на Донбасі та «мінські протоколи», які мають розв‘язати проблему війни.

Звичайно мало у кого є ілюзії, що війна на цьому завершиться, що Путін і його найманці на Донбасі складуть зброю і віддадуть під українську юрисдикцію захоплені території. Тому нам все одно доведеться воювати, просто початок нового витка конфлікту буде раніше чи пізніше. Але сьогодні мені б хотілось поміркувати над можливими сценаріями розвитку політичного діалогу, виходячи із скупих речень «мінських протоколів», які є відкритими для усіх (адже цілком ймовірно, що є й інші, не публічні «протоколи», зміст яких нам не відомий).

Для початку кілька відступів у недалеке минуле. Ще в період кризи на Майдані, Московія виступила з ініціативою перетворення України на «федерацію» в якій деякі регіони мали б отримати не просто статус звичайного суб‘єкта федерації, як це є в таких країнах, як Німеччина чи навіть США, а суб‘єкта, який має право «вето» у міжнародній, безпековій та культурній політиці держави.

Ця ідея була підхоплена різними політичними групами в східних та південних регіонах України, зокрема це політики Партії Регіонів, Компартії, різних маргінальних проросійських партій та звичайно «Украінского вибора» Віктора Медведчука.

Відео дня

Проте подальший розвиток подій, а саме неадекватні апетити Кремля та різке зростання патріотичних настроїв в Україні, зруйнували можливості мирної, тягучої «федералізації» на яку на початку розраховував Кремль.

Переконавшись у слабкості української пост майданної влади, Путін силою відторг Крим і пішов на розхитування всього Сходу та Півдня.  Проте основний прорахунок Путіна був не у переоцінці ступеню руйнації української влади, а в недооцінці українців. Навіть російськомовні українці за своєю суттю є іншим етносом ніж росіяни і мають інший соціально-психологічний портрет.

В Криму українці завжди були меншиною, їх число у загальному населенні Криму ніколи навіть не наближалось до 25%, але на півдні та сході ситуація зовсім інша. Не зважаючи на тотальну русифікацію та утиски українськомовного населення на Донбасі, і в Донецькій і в Луганській області українське населення складало до початку дестабілізації відповідно 58 та 56%. Проте історично так склалось, що розміщення українського населення в цих областях є дуже не рівномірним. Північ Луганської та північний захід та південь Донецької області населені в переважній більшості українським населенням. Натомість південь Луганської та центр Донецької, які є фактично великою міською агломерацією мають більшість населення російського походження.

Відтак основні успіхи Путіна та його «донбаського апалчєнія» припали якраз на ці території, де домінує російське населення. Саме тому в цих територіях навряд чи можна побачити класичну громадянську війну, скоріше це антиукраїнська війна. Вона і починалась, як антиукраїнська – вбивства українських активістів, паплюження українських прапорів, звинувачення в усіх бідах українців, впровадження тотожності «українці-фашисти».

Саме ця парадигма була покладена в основу так званих «референдумів», які мали привести Донбас у Росію.

Основні успіхи Путіна припали саме на територію, де домінує російське населення

9 місяців війни на Донбасі підтвердили , що московська експансія на Україну має успіх лише там, де надто велика частка населення є етнічними росіянами і де українство є найбільш занедбаним в інформаційному, культурному, освітньому, економічному регіональному просторі.

На 15 лютого 2015 р. ми отримали окупацію значної частини території Донецької та Луганської областей місцевими сепаратистами та російськими військовими на якій формується сьогодні не тільки своя квазідержавна система управління, але й власна російська ідентичність совєтського толку.

На жаль у нас зараз не має точних даних про кількість переміщених осіб з цієї території та їх етнічний склад, але загальне відчуття тут досить переконливе. З цих територій, де українці і так були в меншості, напевне в основному і виїхали українці. Адже у них точно є більше можливостей до адаптації в інших українських регіонах, там у них точно є більше родичів і саме вони попали відразу в розряд «неблагонадійних». Отже можна з великим ступенем ймовірності припустити, що частка українського населення на «сепаратистських територіях» ще більше зменшилась, а відтак відродження тут проукраїнського патріотизму виглядає надто примарним.

Фактично сьогодні на Донбасі відбувається розмежування за етнічними ознаками і здається такий процес тут буде  продовжуватиметься. На територіях, де сьогодні українці і там у більшості і які знаходяться під українською юрисдикцією можливе поступове зменшення російського населення, а з територій під «апалчєнієм» відбуватиметься вихід українців.

Розумію, що багато хто спробує звинуватити мене у перебільшенні етнічного фактору, але на жаль історії подібних конфліктів дають підстави саме до таких прогнозів.

Повертаючись до «мінських протоколів» в контексті викладених вище припущень можна спробувати передбачити можливий розвиток подій щодо реалізації тих положень протоколів, які стосуються конституційних змін та «особливого статусу окремих районів Донецької та Луганської областей».

Ми маємо території в межах Донецької та Луганської областей, де українське населення є у меншості. На цих територіях створено військово-політичний режим, який є відкрито антиукраїнським і таким, що орієнтується на входження до складу Росії.

За «мінськими протоколами» Україна взяла на себе зобов‘язання надати  цим регіонам особливий статус, який до того ж має бути «узгоджений з представниками цих регіонів» і який включатиме в себе можливості впливу на формування судової та правоохоронної системи цих регіонів, особливі відносини з Росією, тощо.

REUTERS

Статус «окремих районів» має бути закріплено в Конституції України, знову ж таки за «узгодженням».

В «окремих районах» має бути проведено вибори органів влади, які не можуть бути достроково припиненими органами влади України.

Отже в сухому залишку ми маємо в Конституції передбачити існування в межах території України якесь/якісь адміністративно-територіальне утворення в якому діє відмінне від решти українських територій законодавство. Причому це точно буде власне російське утворення, з повноваженнями більшої автономії, ніж ті, що були в Автономної республіки Крим.

Якщо українське суспільство погодиться із такою формулою, то ми маємо собі зафіксувати, таке утворення не може довго перебувати в складі України, адже дві «Росії» не можуть існувати окремо одна від одної, «возз‘єднання» неминуче! До такого часу «Ч» Україна має просто за свій рахунок відбудувати ці понівечені території, відновити , за рахунок інших регіонів, зруйновану інфраструктуру, здійснити модернізацію регіональної економіки. Саме так і було з Кримом. Режим Януковича два роки поспіль виділяв Криму по одному мільярду гривень з українського бюджету цільово на розвиток Криму, що дало змогу , навіть при традиційних «відкатах» відремонтувати сотні кілометрів доріг, десятки шкіл, мед закладів, тощо.   

В той же час, коли Україна, за свій рахунок буде відновлювати інфраструктуру «особливих окремих районів» там буде витискатись весь український елемент із освіти, управління, культури і т.п. і за кілька років буде сформовано повністю російський політичний клас та створена психологічна готовність всього населення сприйняти «зелених чоловічків» хлібом-сіллю, благо, що до того часу там не залишиться українських патріотів, а силові структури будуть повністю свої.

Здається, що такий сценарій є аж надто реалістичним і майже неминучим. Напевне до цього слід бути готовим і не панікувати. Якщо у нас не має достатньо сил, аби перемогти у цій війні, ми маємо зрозуміти, що краще втратити частину території, яка уже сьогодні є радше російською, ніж українською, аніж повісити на горло решті українців загрозу війни на довгий період.

Правда «мінські протоколи» нам дають і шанс на проведення швидкої реформи адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування в межах «українських» частин цих двох областей. Так традиційно було всі роки існування Донецької та Луганської областей, що території з українським населенням були другорядними для керівників цих областей, адже там не висока урбанізація, переважно сільське населення, відсутні великі підприємства та шахти. Тому й відношення до цих територій було відповідне. Зараз цим територіям варто надати новий статус. Саме в їх межах створити нові адміністративно-територіальні одиниці із статусом області, сформувати там свої органи місцевого самоврядування, без засилля «донецьких» та «луганських». Там відразу створити нові базові одиниці – громади, які отримають під свою юрисдикцію землі поза межами населених пунктів, нові повноваження, нові бюджетні та податкові можливості. Для людей з цих територій, які б хотіли працювати в органах управління, має бути організовано дуже якісне навчання, проведено відкриті конкурси на призначення.

На два роки там запровадити професійне управління, через власне конкурсні призначення на посади, вкласти певні ресурси в нову інфраструктуру, надати пільги бізнесу, що буде інвестувати у ці території. Потім провести вільні та демократичні вибори, аби люди змогли побачити, що вибори таки існують і саме вони можуть обрати достойних.

REUTERS

В цих територіях має дуже швидко пройти «лагідна українізація», це буде зробити дуже просто, адже для цього там є всі природні умови. Україна має увійти в ці райони потужно і яскраво. Українське телебачення, українські ФМ-станції, філії Києво-Могилянки, КНЕУ, Університету імені Т.Г. Шевченка, Академії прикордонних військ імені Б. Хмельницького.

За два роки цей має стати східним українським форпостом, патріотичним бастіоном проти московських та сепаратистських зазіхань.

Так, для цього потрібні кошти. Але ці кошти навіть не спів ставні із тими, які потрібно буде влити в території «окремих районів», які все одно відійдуть під Москву.

Українські території Донбасу мають отримати новий шанс до розвитку та успіху, тому Україна має орієнтуватись передусім на них, а не на «сепаратистів».

Ну і на останок. Ці ідеї, як на мене, мають під собою реальне підґрунтя для реалізації. Але при такому прогнозуванні було зроблене припущення, що припинення вогню відбулось на довго і розпочався політичний процес відповідно до цих «мінських протоколів». Як на мене то саме у цьому припущення може бути найбільша хиба. Шансів на довготривале припинення вогню не так і багато. Путін в своєму стилі зробив чергове підняття ставок, змусив Україну записати в «мінські протоколи» положення, які реалізувати на практиці не можливо. Адже яким чином «узгодити з представниками окремих районів» українські закони та конституційні зміни, коли навіть після Мінська лідери сепаратистів продовжують стверджувати, що їхня мета контроль над всією територією Донбасу і «повернення в Росію»?

Виглядає, що війна можливо взяла паузу і не більше. Попри те, все, про що йшла мова вище щодо українських територій Донбасу слід робити невідкладно.

Анатолій Ткачук

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся