"Жінка може запросто втерти чоловікам носа, показавши "майстер-клас" на 40-тонній вантажівці", - далекобійниця Яна Шквіра

Водійка-далекобійниця Яна Шквіра розповіла в інтерв’ю УНІАН, як обрала таку "чоловічу" професію, як ставляться до жінок за кермом вантажівок, та чому у водіїв доба триває 30 годин.

В Україні, через дефіцит робочої сили, триває програма з підготовки жінок-водійок вантажівок. Після завершення курсу учасниці отримають необхідну кваліфікацію та відповідне посвідчення водія, а далі – роботу.

Про стереотипи, які доводиться долати жінкам, що обрали такий шлях, небезпеки і виклики професії далекобійника, УНІАН поговорив з водійкою 40-тонної вантажівки Яною Шквірою.

Зараз все більше жінок працюють в "чоловічих" професіях. І, попри те, що жінки-водійки – це не щось екзотичне, жінки-далекобійниці – все ж таки виглядають доволі специфічно. Пані Яно, що стало для вас поштовхом для опанування цієї професії?

Дивіться, у мене тато – далекобійник. Дідусь – все життя працював на "ГАЗоні". Дядько – далекобійник. Колишній чоловік – далекобійник (сміється). Я з дитинства любила машини. Ще зовсім юною могла розібрати автомобіль на запчастини.

Тобто, водити ви навчились раніше, ніж можна було отримати водійське посвідчення?

Так.

А як давно ви опанували роботу саме далекобійниці?

Чотири роки тому. Це було ще до повномасштабного вторгнення. Війна мене застала у Франції, ми стояли під рампою і вантажились. Але нас з напарником тоді десь на тиждень розсадили. Бо інші водії, наші хлопці, кидали машини, групувались, збирались і їхали додому, щоб воювати.

Чи були такі колеги, які, навпаки, кидали машини, щоб не їхати з вантажами в Україну?

Так, були й такі. Десь за 2-3 тижні після 24 лютого 2022 року водіїв стало відчутно менше. Тоді роботодавець, щоб втримати людей, перестав давати українцям вантажі в Україну.

За вашими спостереженнями, відчутний дефіцит водіїв вантажівок збільшив кількість жінок-водійок?

Не можу сказати, що їх прямо дуже більше стало. Просто, знаєте, жінки приїжджають до своїх чоловіків. Це вже люди трохи старшого віку, в кого немає малих дітей, щоб їх не лишати. Ці жінки вчаться та йдуть працювати в парі зі своїми чоловіками. Далекобійники в Європі завжди працюють по двоє. І не дивина, коли це чоловік і жінка, навіть якщо вони не чоловік і дружина.

Ви сказали про навчання. Це якісь спеціальні курси?

Так, треба отримати кваліфікаційну карту водія, так званий код 95. Цей сертифікат підтверджує професійну компетентність водія й дозволяє їздити по Європі. На "код 95" навчають, як кріпити вантажі, як завантажуватись, вивантажуватись. Навчають, як працює каботаж, приміром, скільки разів я можу завантажитись і вивантажитись в Нідерландах, чому не можна перевищувати, який за це штраф…

Практичні заняття також є?

Звісно. Практика є, і екзамен, який не можна купити. Також треба надати довідку про несудимість і довідку про здоров’я.

І варто пам’ятати, що це – не назавжди. Зазвичай довідки діють п’ять років. Сам "код 95" теж видається на п’ять років. А потім все заново маєш пройти, щоб довести, що нічого не забув.

Я правильно розумію, що загалом усе це не безкоштовно? Платить роботодавець?

Так, це платно, але платиш, щоб усе це пройти, сам. Наразі в Польщі – 3 тисячі злотих. Плюс проживання – курси тривають 21 день. Плюс за довідки…

І як вам працюється з чоловіками у сфері, де якраз вони, скажімо так, грають "першу скрипку"? Маю на увазі, чи варті такі зусилля цієї роботи? Чи доводилось вам зустрічатись зі зверхнім ставленням до вас як до жінки, знецінення, чи щось таке?

Чоловіки-колеги на загал діляться на два типи. Перший – виховані люди, які поважають твій вибір, твій досвід, те, що та як ти робиш. І другий – ті, хто глузують з жінки в чоловічій професії, з жінки-далекобійниці. Але потім, коли ти, приміром, даєш задом під рампу на сорокатонній вантажівці, показуєш "майстер-клас", ти цим просто втираєш їм носа. Вони розуміють, що, максимум, на що вони в цій ситуації здатні – замовкнути, shut up.

В Україні через мобілізацію в багатьох сферах існує брак кадрів. Працедавці все частіше не проти залучати до "чоловічої" роботи жінок. Та й жінки, здається, не проти сідати за кермо вантажівок. З вашого досвіду, що в цьому найтяжче?

Найважче – налаштувати себе. По-перше, щодо того, що ти – не гірше інших, і ти зможеш. Бо у страху очі великі. Коли вперше підходиш до 40-катонної велетенської махіни, це справді страшно: як цим керувати, як нікого не задавити? Але, коли ти дійсно цього хочеш, ти зможеш.

По-друге, щодо того, що багато часу доведеться проводити на відстані від близьких, далеко від родини. Адже як жінці лишати, приміром, дитину, й їхати працювати на місяць-півтора? Хто до цього готовий?

І, до речі, я завжди кажу, якщо питають: це – не тільки заробляння коштів на життя. Це потрібно любити, інакше не витримаєш. Бо в цій кабіні ти живеш, в прямому сенсі. Ти в ній спиш, їсиш, зустрічаєш свята, проводиш вікенд. Якщо ти це не любиш, ти навряд будеш отримувати кайф.

В роботі далекобійників є якісь зміни, регламентований робочий час, коли треба обов’язково зупинитись, поспати?

Звісно. В моїй добі – тридцять годин. З них робочий день – двадцять одна година. Тобто, двадцять одну годину працюєш, дев’ять спиш.

Тоді доводиться часто їздити вночі. Це важче?

Навпаки! Це кайф! На дорозі мало машин, менше, ніж вдень. І набагато безпечніше. Класно їхати по автобану, слухати аудіокнигу. А якщо доводиться їхати звичайними дорогами, то треба зважувати, що може якийсь звір вийти. Може лось вискочити, і не дивитись, що ти тут їдеш. Може наробити біди. Колеги розповідали: то фазана збили, то зайця.

Ви не потрапляли в ДТП з тваринами?

Якось о п’ятій ранку збила зграю качок. Їхали на пором до Великої Британії, у Шенбрунн. Дорога чиста, вільна. Надворі світає. Дивлюсь, летять вздовж автобану шість "грудок". Хотіла перелаштуватись, в дзеркало, а там у мене в хвості вже інша машина. Тільки кліпнула, а ці "грудки" - тух-тух-тудудух-тух!.. Але жодної не "вполювала": потім тільки кров та пір’я з вантажівки відмили (сміється)…

Ви сказали, що здійснюєте перевезення в тому числі по Великій Британії. Важко перелаштовуватись на лівосторонній рух?

Коли вперше заїхала, мене півтори години нудило. Мозок не сприймав лівосторонній рух. Здавалось, що зустрічні машини прямо в тебе їдуть… Але це тільки вперше так – тяжко. Далі звикаєш.

А взагалі маршрути обираються рандомно, чи закріплені за конкретними водіями?

Тут питання не маршрутів, а вантажів. У нас є свої лінії: хтось возить харчі, хтось запчастини для авто, хтось пошту… Я вожу айфонівську електроніку. В основному, їжджу в ЄС та Великій Британії. Вважаюсь елітним водієм (починала з 18-тонника, зараз вже на 40-тоннику). І мене поважають як професіонала, не ставляться упереджено через те, що я жінка.

А як до жінки-далекобійниці ставляться на кордоні?

Жінок на кордоні завжди менше. Але там всі однакові. У тебе є черга – ти стоїш в цій черзі.

До речі, маю таке спостереження: на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, в яку б країну я не заїхала, реакція на український паспорт була – співчуття. Люди підходили до мене, говорили слова підтримки. А зараз – всі або байдужі, або злі, або навіть агресія зустрічається стосовно українців. Немає більше того ставлення, яке було.

Існують дослідження, згідно з якими, в одній і тій самій сфері чоловіки зазвичай заробляють більше жінок. Чи так це в роботі далекобійника?

Ні. Оплата праці в кожній компанії відбувається по-різному. Комусь платять за кілометраж, комусь за кількість вигрузок/розвантажень, у когось ставка – один раз в тиждень, у когось – ставка за місяць.

Ви задоволені роботою?

Так, цілком. За чотири роки я працювала в двох компаніях. Перша була маленька, друга – велика. Є, з чим порівнювати. Зараз дуже подобається. Подобається, коли в тебе є нічний експедитор, нічна логістика, нічний SOS. Тобто, коли машина ламається, ти телефонуєш і тобі підбирають допомогу. Або приїжджають механіки, або тебе тягнуть до СТО… Так само цілодобово працюють страхувальники. У разі ДТП, якоїсь страхової ситуації ти їм телефонуєш, скидаєш фото, відео з реєстратора, і вони розбираються.

Я так розумію, зараз ви працюєте в польській компанії. Не думали піти в українську?

В жодному разі! На жаль, у своїй більшості українські роботодавці – це дно. Можливо, є якісь непогані, але…

І мова навіть не про зарплати – отримуєш в Україні не так багато, 30-40 тисяч, а про те, що тут - споживацьке ставлення до працівників. Немає балансу між роботою та відпочинком, це правило постійно порушується. Тому не дивина, коли далекобійники у нас їздять без напарників, по 18-20 годин в дорозі, потім сон 2-3 години, і далі їхати. Це – небезпечно!

А машини? В Європі правило: машина їздить до півмільйона кілометрів і, хоча для таких машин, як у нас, це небагато, після цього з салону береться нова. Я зараз їжджу на Мерседесі 2023 року. "Старі" машини списуються і їх продають в Угорщину, в Україну і так далі. Так, українці – дійсно гарні майстри. Завдяки "золотим рукам" ці фури їздять до 1,5 млн кілометрів… Якось я їхала на автобусі, який пройшов 3 млн кілометрів! В Європі його вже давно списали би, він не міг би виїжджати на дорогу. Адже у всього є свій строк придатності, і це треба враховувати.

В Україні для далекобійників, на жаль, не пристосовані ні дорога, ні АЗС, немає, де швидко і якісно помитись, нормально поїсти, немає хостелів, де водіям можна поспати. Все якось… нецивілізовано.

Ще один момент: колесо бахнуло – міняєш серед дороги сам, щось інше зламалось – знову сам ремонтуєш. Я до такого не звикла і не хочу такому "вчитись".

Тетяна Урбанська

УНІАН в Google News