Подзвонила людина, попросила крові

Подзвонила людина, попросила крові

Донорство в Україні стало долею любителів-добровольців: держава давно самоусунулася від проблем людей, які потребують чужої крові...

  Напевно, з цим стикався кожен користувач Інтернету: вам на пошту приходить лист-прохання про допомогу. Люди просять здати кров тим, хто потрапив в аварію, переніс операцію і т.д. Звичайно, одержувачі таких повідомлень особливо не поспішають бігти при цьому за вказаним напрямом. Найчастіше вони або вбивають лист, або відправляють його далі за знайомими адресами. В цілому скепсис одержувачів подібних повідомлень зрозуміти можна, кожний із них думає: чи не обман це, і невже у нас не вистачає крові? Щоб з`ясувати все це, ми звернулися до Олексія КОВАЛЯ, глави Українського Фонду Донорів Крові

- Крові ніде в світі не вистачає. Прийдіть на будь-яку станцію переливання крові – там днюють  і ночують родичі людей, які потребують переливань. А лікарі їм так і кажуть: шукайте донорів.

- Але є ті, хто спекулює кров`ю, продає її незаконно?

- Шахраїв і підлих людей досить. Є, наприклад, ті, хто розігрує сусідів, даючи їхні телефони, щоб їм надзвонювали вдень і вночі.

- Розкажіть про Вашу організацію. Як ви прийшли до її створення? 

- Свого часу мені вирізали апендицит, після операції почалося ускладнення, мені знадобилася кров – добрі люди допомогли. З тих пір я став займатися тим, чим займаюся, і знаю, навіщо живу. Наша організація існує виключно на добровільних засадах. У нас немає ні офісу, ні рахунку, нам навіть не вдалося зареєструватися, звільнених працівників теж немає, я сам труджуся в декількох місцях. Просто у нас в Інтернеті існує досить солідний банк донорів крові по всій країні (http://www.donor.com.ua/new/index). І ми досить оперативно можемо допомогти багатьом. Трапляється так, що я сам розвожу донорів на своїй «сімці» по Києву.

- Невже вам ніхто не допомагає і чи дійсно все безкоштовно?

- Сьогодні мені подзвонила людина, попросила крові для матері, у якої цироз печінки. Запитав: «Скільки це коштуватиме?». Він довго дивувався, чому безкоштовно. Ми ж все робимо так, що люди здають кров конкретній людині – як тут можна нагрітися?

- Скільки ж на сьогодні донорів налічується в країні ?

- Триста тисяч, за радянських часів було в чотири рази більше.

- Чому так?

- Тоді це було популярно, існувала добре налагоджена система збору крові. Зараз багато людей бояться здавати кров, тому що їм треба пройти аналізи, і вони бояться дізнатися, що чимось хворі. Крім того, згідно із законом, у донорів існує маса пільг, десь близько дванадцяти, але цей закон абсолютно не діє. Сьогодні донори державі не потрібні, і ми прикладемо всіх зусиль, щоб закон, нарешті, запрацював.

Олександр БРУСИЛОВСЬКІЙ, глава Української Відкритої Асоціації Організацій, Груп і Осіб, які працюють з онкохворими дітьми (http://www.donor.org.ua), котрий сам п`ятнадцять разів «позичав» кров, говорить:

- Чотири роки тому мені теж прийшло поштою таке повідомлення: треба здати кров для дитини. Я пішов у відділення онкології. Побачив тих дітей, які потребують крові, подивився, в яких огидних умовах вони перебувають. Так вирішив стати донором. Правда, перша дитина, якій я здавав кров, померла. 

- Все-таки є люди, які наживаються на крові?

- Та ніби у нас такого не спостерігалося. Наші однодумці з Москви кажуть, що там розповсюджувалися оголошення про допомогу. Люди дзвонили – «влітали» на платні вхідні. Виявлялося, що той, хто розміщував оголошення, домовлявся з мобільним оператором, якому відраховувалися чималі суми за дзвінки. 

- Що ж робити, коли приходить подібне прохання?

- Якщо запустити в Інтернет повідомлення про те, що потрібна кров, воно гулятиме там зо два роки. А тому не потрібно їх слати далі, треба потрудитися, передзвонивши спершу за вказаними телефонами: може, допомога вже давно не потрібна. 

- Яка у вас база донорів?

- Близько 1300 чоловік по Києву.

- Цього вистачає на всіх?

- Скажімо так: ми закриваємо на дві треті потреби по Києву в крові для онкохворих дітей. Правда, доводиться допомагати не тільки дітям, і не тільки онкохворим.

- Але 1300 донорів можуть допомогти у будь-яку хвилину?

- У жодному випадку. В благородній діяльності донорів є безліч нюансів. По-перше, людині не можна здавати дуже часто кров. По-друге, сьогодні вона донор, завтра з якихось причин не може ним бути: вона може кудись виїхати, у неї можуть бути погані аналізи, складно знайти кров зараз, у період відпусток. Донор не машина. В результаті на десять дзвінків у кращому випадку опиниться одна людина, здатна здати кров. Адже деяким хворим доводиться робити по сто двадцять переливань. А для роботи з тими ж онкохворими кров потрібно проганяти через сепаратора, крім того, вона повинна бути свіжіша, використана протягом п`яти днів.

- На крові заробляють?

- Недавно якась дуже розумна людина запропонувала донорам платити – на станції переливання в масовому порядку пішли бомжі і алкоголіки. Скажіть, яка у них може бути кров?

- Як кажуть, у вашому алкоголі крові не виявлено. 

- Саме так.

- Що ж одержують донори за свою працю?

- В «Охматдиті» їм дають талончик на разове харчування, довідку на день відпочинку. Деяким донорам доплачують ті, хто потребує крові. Але це все не йде в жодне порівняння з тим приниженням, яке доводиться випробовувати цим людям, коли вони здають кров. Щоб це зробити, людині необхідно вистояти двогодинну чергу під бурчання бабусь, які працюють на станціях. Донорам колють вени, які потім спухають і т.д.  Донори – дуже мужній народ.

- Де ви за таких обставин знаходите цих мужніх людей?

- В основному в храмі. Там найчуйніші люди. Часто досить прийти туди з фотографією, розповісти прихожанам про проблему – підтримка відчувається відразу. 

- У вас немає ніяких ресурсів, окрім сайту, проте ваші оголошення можна побачити на комерційних площах. Як так вдається?

- Так, зараз в метро висить оголошення: допоможіть Данилці Пшеничному. Нам пішли назустріч, розмістивши його безкоштовно.

- Наскільки часті випадки милосердя?

- Милосердних людей дуже багато. І в більшості випадків вони  роблять все таємно. Людина ніби залишається наодинці з тією або іншою дитиною. Ми тільки допомагаємо тому, щоб цей контакт відбувся. І шкода, що держава самоусувається від цієї проблеми.

- Як це виявляється?

- Ми намагалися виступати в парламенті, приходили туди з фотографіями хворих дітей, але нас ніхто не хотів слухати, від нас відмахувалися, як від настирливих мух. Що ж, доводиться працювати з конкретними людьми, і ми робимо так – прагнемо завжди робити так, щоб донори знайомилися з дітьми, яким вони здають кров. Повірте, це дуже дієво: люди буквально на очах стають один одному рідними.

Антон Зікора

 

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter