Коли помре останній виборець, або Як зупинити депопуляцію і поліпшити здоров’я українського народу

Коли помре останній виборець, або Як зупинити депопуляцію і поліпшити здоров’я українського народу

Як провідні політичні сили збираються зробити медицину доступнішою та якіснішою...

Таку песимістичну, понад те, похмуру назву круглого столу — чергового із серії зустрічей з представниками провідних політичних сил — можна цілком логічно пояснити. Найвища в Європі (за винятком Росії) смертність, один з найнижчих у світі рівнів народжуваності, стрімке скорочення кількості населення (і це, як то кажуть, без війни й чуми), низька тривалість життя, високі темпи старіння нації, що спричиняють вичерпання потенціалу демографічного зростання, — все це дуже непокоїть і вчених, і громадськість, і політиків — усіх небайдужих людей. До зазначених тривожних тенденцій варто додати безперервне зростання захворюваності населення, поширення небезпечних інфекцій, зниження рівня здоров’я нації і життєздатності поколінь. Сьогодні 60-річний життєвий рубіж не долає майже третина населення і, за спостереженнями учених, ймовірність померти, не доживши до пенсійного віку або «у розквіті сил», для наступних поколінь дедалі збільшується. Це спонукує до невеселих роздумів стосовно того, яку незрівнянно високу ціну платить український народ за низьку ефективність економічних реформ, за недоброякісні продукти харчування, за погані умови життя, за недоступність якісної медичної допомоги.

Перед парламентськими виборами у наших політиків відбуваються просто-таки тектонічні зрушення у бік електоральних проблем. В цей час вони особливо переймаються бідами і сподіваннями народу, щедро роздають обіцянки мало не соціального раю, спокушаючи виборця «соціальними пакетами», в яких знаходяться, — ні багато ні мало — «ключі від добробуту». У своїх передвиборних програмах партії і блоки, намагаючись завоювати електоральні симпатії, влаштували своєрідне змагання за збільшення державної допомоги при народженні дітей. Бідний виборець розгубився і вагається, куди йому в коротку перерву між трьома роботами спрямувати свої зусилля — чи то на «український прорив», чи то на «демографічний прорив».

У всьому світі перед виборами політики обіцяють електорату золоті гори. Одну з вершин обов’язково присвячують охороні здоров’я. Подейкують, рейтинг Хіларі Клінтон підскочив до небес саме завдяки цьому. Наших політиків чомусь більше непокоять питання НАТО, статусу мови сусідньої держави в Україні і т.п. Правда, в передвиборних програмах є пункти про доступну і якісну медичну допомогу, кандидати в нардепи обіцяють розпочати реформування медицини. Ознайомившись із усіма передвиборними програмами, ми спробували відшукати раціональне зерно в цьому вирі вульгарного популізму. Дуже хотілося з’ясувати, як провідні політичні сили збираються здійснити на практиці те, що обіцяють, а саме: що вони пропонують, аби припинити процес вимирання народу в Україні? Що вони прагнуть робити, аби медична допомога стала доступною й якісною? На жаль, у програмах ми не виявили системного бачення реформи охорони здоров’я. Чи здоров’я нації може зачекати? Понад десять років не можемо ухвалити закон про медичне страхування. Чому в такому разі не можна узаконити принаймні гарантований пакет (перелік) медичної допомоги, який би надавався безкоштовно в усіх державних (і комунальних) медустановах? Адже сьогодні ні для кого не є таємницею, що «безоплатна медична допомога» зустрічається тільки у формулюванні 49-ї статті Конституції. І, нарешті, ми хотіли почути від наших політиків, обізнаних із проблемами медицини та охорони здоров’я, як у нинішніх умовах пацієнтові можна захиститися від несумлінних ескулапів. На жаль, моральна ерозія в системі охорони здоров’я зайшла дуже далеко, а відсутність правових та інших механізмів для захисту прав і інтересів пацієнтів нерідко призводить до драматичних наслідків.

Отже, за круглим столом наболілу тему обговорювали: Людмила Леонтіївна ДЕНИСОВА, екс-міністр фінансів АР Крим (БЮТ), Олександр Миколайович ОРДА, заступник міністра охорони здоров’я (Партія регіонів), Юрій Олексійович ПАВЛЕНКО, екс-міністр у справах сім’ї, молоді і спорту (НУ-НС), Микола Єфремович ПОЛІЩУК, голова Національної ради з питань охорони здоров’я, екс-міністр охорони здоров’я України (НУ-НС), Сергій Володимирович ШЕВЧУК (БЮТ). Комуністична партія України свого представника на круглий стіл не направила (міністр охорони здоров’я Ю.Гайдаєв, який входить у першу п’ятірку КПУ, прийти не зміг, пославшись на те, що він не у відпустці і його участь можуть розцінити як зловживання службовим становищем).

«ДТ»: — Хотілося б почути, що ваша партія (блок) пропонує реально зробити, аби люди в Україні не вимирали такими жахливими темпами, а жили довше і краще.

Олександр Орда

О.О.:

— Почну з демографічної ситуації. Хочу передусім звернути вашу увагу на таке: хоч скільки б ми збільшували матеріальну допомогу за народження дитини, не зможемо досягти того рівня, який хотіли б. Водночас наша політична сила зацікавлена, щоб народжуваність зростала. Вам, певно, відомо, що запропонувала Партія регіонів.

Але я як медик бачу ще одну складову процесу. На превеликий жаль, скорочується кількість людей працездатного віку. Зростає кількість працездатного населення, що є інвалідами. Саме на цей показник медицина має впливати. Якісною медичною допомогою, реабілітаційними заходами. Наразі це основне наше завдання.

Цього року уряд запланував у бюджеті 200 млн. грн. на поліпшення неонатальної допомоги. Сьогодні майже всі регіони визначилися зі створенням міжрегіональних центрів — їх буде п’ять чи шість. На жаль, свого часу в цій галузі було допущено чимало помилок, коли припинили підготовку педіатрів, змінили порядок підготовки неонатологів. Сьогодні намагаємося це відродити. Сподіваюся, що до кінця року майже всі регіони отримають методику, обладнання. Ми розрахували, що коли все це запрацює, смертність дітей до року зменшиться.

«ДТ»: — Скільки коштів виділяється на створення одного такого центру?

О.О.: — Кошторис обласного неонатального центру — майже півтора мільйони.

«ДТ»: — А чому немає елементарних апаратів для вентиляції легенів?

О.О.: — Для цього і створюються такі неонатальні центри.

«ДТ»: — Але поки такі центри не створені, цими апаратами можна забезпечити хоча б пологові будинки, це ж не такі великі гроші! Адже у Кіровоградській, Чернівецькій, Черкаській областях величезна смерт­ність саме від того, що у малюка не розкриваються легені. Чому ця проблема гальмується?

О.О.: — На мою думку, це було просто поза увагою. Однак це не лише медична проблема. Певно, і місцева влада має на це звертати увагу.

З нинішнього року ми розпочинаємо обладнувати районні, центральні районні і міські лікарні. Плануємо протягом 2007—2008 рр. повністю переобладнати реанімаційні та хірургічні відділення. Вперше за всю історію України ми отримали з бюджету мільйон євро на навчання наших фахівців за кордоном. І туди поїдуть не чиновники, а насамперед неонатологи і кардіологи.

«ДТ»: — Мільйон євро — чи не забагато на такі відрядження?

О.О.: — Для лікування дітей за кордоном ми мали 860 тисяч. І було дуже важко визначити, кого з дітей направляємо, а кого — ні.

«ДТ»: — Але ж білоруси такі центри будують у себе і наших дітей рятують...

О.О.: — Лише за одним профілем — пересадка кісткового мозку.

Сергій Шевчук

С.Ш.:

— На мій погляд, принизливо влаштовувати змагання, хто більше дасть на дитину. Треба давати можливість людям, які мають намір стати батьками, заробляти стільки, щоб вони могли виховувати дитину.

Існують два процеси, на які будь-який уряд не може серйозно вплинути. Це, по-перше, загальноглобалізаційні процеси і трудова міграція населення. Українці прагнуть працювати в Польщі, поляки — в Німеччині, бо там вища зар­плата. Німці прагнуть потрапити у скандинавські країни. Скандинави воліють їхати до Великої Британії — там менші податки тощо. Кількість мігрантів не зменшуватиметься, хоч що б там говорило керівництво держави.

Другий момент — зменшення народжуваності. Це характерно не лише для України, а й для Європи загалом. Ми можемо лише намагатися вплинути на зростання народжуваності, але не так, як це роблять політичні сили, наввипередки обіцяючи збільшити допомогу на дитину. Цим користується сьогодні половина нормальних сімей, решта — наркомани, алкоголіки, люди з вадами здоров’я. Таким чином, роблячи начебто хорошу справу, ми насправді підштовхуємо процес дебілізації. Соціально дезадаптована жінка після того, як медицина виходить дитину, здає її до сиротинця. У нас сто двадцять тисяч бездомних дітей. Це діти, які зазнали насилля. Скільки серед них заражених СНІДом і гепатитом С?..

І, нарешті, третє — смерт­ність населення. За це треба питати не лише медиків, а й санепідемслужби, природоохоронні служби, прокуратуру. Дані ОБСЄ — 6% чистої території, решта — 94% — забруднена. Щодо харчування. Минув той час, коли українські товаровиробники за якістю були кращими, ніж зарубіжні. За даними Держкомстату, кожен четвертий працівник працює в умовах, що не відповідають санітарним нормам. Сім тисяч аварійних складів із пестицидами по Україні. Все це потрапляє у поверхневі води. 80% українців п’ють воду з поверхневих забруднених джерел. Практично всі вони не відповідають санітарним нормам, зокрема і басейн Дніпра.

«ДТ»: — Краще скажіть, як пропонуєте з цим боротися?

С.Ш.: — Щодо народжуваності БЮТ пропонує не обмежуватися лише матеріальними стимулами, а створити повний пакет: матеріальна допомога, кредит на житло, перше робоче місце — мінімум три складові для молодих сімей.

Для поліпшення екологічної ситуації необхідно скористатися відомою в Європі практикою — виробник платить за шкоду, заподіяну довкіллю.

І, нарешті, має бути проведена реформа охорони здоров’я.

Людмила Денисова

Л.Д.:

— Як у фінансиста і юриста, у мене дещо інший погляд на проблему. Я вважаю, що головний чинник демографічної кризи — курс реформ, обраний владою. Згадайте, яку модель розвитку України прийняла влада 15 років тому. Модель, яку запропонував Міжнародний валютний фонд, розроблену для латиноамериканських країн, у яких для старту реформ не було ані власної промисловості, ані науки. А в нас було все. Україна входила до десятки найбільш розвинених країн з погляду науково-технічного прогресу. 75% економічного потенціалу просто втрачено. Це вдвічі більше, ніж за Другу світову війну.

Чому жінки не хочуть народжувати? На мій погляд, не тому, що пологові будинки не обладнані належним чином. Ми в таких свого часу народжували. Але зараз молодь замислюється, чи варто народжувати на злидні.

Вважаю, що насамперед треба боротися з низьким рівнем життя. Кожна партія декларує програму подолання бідності. Сьогодні 30% багатодітних родин і 8% із тих, у кого одна дитина, перебувають за межею бідності.

Друга причина, з якою мають боротися медики, — це висока смертність від соціально небезпечних захворювань. Якщо СНІД поширюватиметься у нас такими самими темпами, то до 2010 року кожний 50-й буде інфікований. Наркоманія, туберкульоз...

Недосконала пенсійна система. Адже працююча молода жінка думає: якщо я народжу, я менше відпрацюю, матиму менше пільг, і недосконала пенсійна система не дасть можливість забезпечити мою старість.

«ДТ»: — Ви справді думаєте, що молода дівчина саме через це не наважується народжувати?

Л.Д.: — Так. Я їжджу округами і чую, що люди говорять про пенсійну реформу. І якщо ми сьогодні не відрегулюємо демографічну ситуацію в країні, то 2035 року зачиниться «демографічне вікно». І до чого ми з вами прийдемо? Я давно займаюся пенсійною реформою в країні, відпрацювала сім років у пенсійному фонді АР Крим. Скоро пенсіонерів у нас буде більше, ніж працюючих.

Я буваю на місцях і бачу, що таке ФАП. У них немає елементарного — апаратів для вимірювання тиску.

І, нарешті, останнє — відсутність здорового способу життя. Інформаційний простір заполонила реклама із закликами: пийте пиво, паліть цигарки!..

«ДТ»: — До речі, у нас усі спортивні новини супроводжуються подібною рекламою.

Л.Д.: — Отже, треба комплексно підходити до розв’язання проблеми. Що на сьогодні пропонує наша партія? Треба забезпечити людей робочими місцями, в тому числі молодь. У державних вузах освіта має бути безкоштовна.

На жаль, ми, політики, не чесні щодо власного народу. Щоразу, приходячи в парламент, ми ухвалюємо окремі закони, що мають популістський характер і не можуть бути забезпеченими фінансовими ресурсами. Адже на сьогодні соціальних законів ухвалено на три державні бюджети України!..

Микола Поліщук

М.П.:

— Із багатьма думками моїх колег я погоджуюсь, із деякими — ні. Викладу основну позицію нашої політичної сили щодо охорони здоров’я. Політична партія «НУ–НС» розглядає проблеми охорони здоров`я набагато ширше, ніж надання медичних послуг. Згідно з даними ВООЗ, від медицини здоров’я людини залежить лише на 10%, решту визначають інші фактори: 17% — екологія, 20%— спадковість і 50—53% — умови та спосіб життя. Економіка має працювати на здоров’я людей. ВВП зростає, а тривалість життя скорочується. У Польщі зростання валового національного продукту на тисячу населення дало приріст тривалості життя один рік, у Румунії — 0,7 року, в Україні — мінус 0,9 року. Таким чином, сьогодні можна сказати, що економіка не працює на загал.

Щодо медичної допомоги. За період 2000—2007 рр. фінансування галузі зросло майже в п’ять разів — від 4,4 млрд. грн. до 21,6 млрд. грн. З урахуванням інфляції, це майже втричі, а на ефективності роботи галузі це не позначилося. Тому що фінансування йде не на пацієнта, а на утримання системи. Наша політична сила має намір провести реальні реформи охорони здоров’я, де б фінансувалася медична допомога пацієнту, при цьому створювалися б умови для ефективної роботи медичних працівників.

Лешек Бальцерович казав: «Вигоди від витрат на дуже дороге лікування близькі до нуля». Витратна високотехнологічна спеціалізована допомога на демографічну кризу не вплине. Що ж робити, як зменшити депопуляцію? Найперше — економіка має працювати на людей. Тут казали, що минулого року на 34 тисячі дітей збільшилась кількість народжених. 2006 року на 24 тисячі зменшилася смертність. 2005 року мінімальна заробітна плата стала вищою, підвищилися пенсії, можливо, тому і людей померло менше, більше дітей з’явилося на світ.

Хотів би зазначити, що демографічна криза почалася ще в другій половині 60-х років. У 1960—1961 рр. українці були третіми в Європі за тривалістю життя. З початку 70-х і до незалежності ми за тривалістю життя вже відставали від країн Європи на 4,5—5 років. Найнижча смертність в СРСР і Україні була в 1985—1987 роках, що, очевидно, є результатом антиалкогольної кампанії.

Наша політична сила передбачає запровадження здорового способу життя, використовуючи для цього як економічні механізми, так і соціальну рекламу та дотримання законів. Спиртні напої і тютюнові вироби не повинні продавати молодим людям до 18 років. Від паління в Україні помирає 100—110 тис. людей на рік, 10—12 тис. із них — пасивні курці. Від СНІДу минулого року померло 2600 чол., від отруєння алкоголем — близько 10 тис., від туберкульозу — близько 11 тис., від травматизму — близько 25 тис.

Ми передбачаємо оздоровлення дітей дошкільного, шкільного віку, підлітків, юнацтва і збереження здоров`я здорових. Сьогодні смертність людей пенсійного віку зросла на 7—8%, дитяча смертність зменшилася на 20%, водночас смертність людей працездатного віку зросла на 34%, надзвичайно багато помирає людей віком від 15 до 40 років.

Наступний фактор — збалансоване харчування. На Кубі живуть довше, хоча не мають що їсти. У нас люди вживають надмірну кількість копченостей, жирних продуктів, солі, тваринних жирів. Не пропагується збільшення у щоденному раціоні рослинної їжі та рослинних жирів. Наприклад, фіни за 30 років на 80% зменшили смертність від серцево-судинних захворювань завдяки пропаганді раціонального харчування, в тому числі зменшення вживання солі.

Сьогодні 74% людей в Україні страждають на гіподинамію. Треба відновлювати спортивні майданчики в кожному населеному пункті. Ми домагатимемося внесення до законодавства норми, що не дозволятиме масову забудову без спорудження спортивних майданчиків.

І останній фактор — пияцтво. Його треба обмежити і економічними важелями, і в тому числі і так, як говорили мої колеги.

«ДТ»: — Чи означає це, що ви виступатимете за скасування дозволу реклами тютюну і спиртного?

М.П.: — Такий законопроект є. Готували його ми з Миколою Томенком від БЮТ. Цей законопроект у парламенті не пройшов, але він одним із перших буде виставлений на голосування у Верховній Раді наступного скликання.

«ДТ»: — Телевізійне лобі не пропустить такий закон.

М.П.: — Лобі не пропускало закон про шкідливість тютюнопаління, але він пройшов. Щоправда, він не діє так, як ми хотіли. Принаймні, виробництво цигарок в Україні не збільшилося.

Сьогодні програми, які фінансуються в галузі охорони здоров’я, неефективні, тому що в них передбачається лише оснащення медичних закладів й закупівля обладнання, і зов­сім не йдеться про профілактику. Необхідно запроваджувати здоровий спосіб життя, ввести інститут сімейного лікаря, спрямувати більшість коштів на первинну і вторинну ланку медичної допомоги.

І такий факт. 2005 року на село виділили 40 млн. грн., 2006-го — 200 млн. грн.,

2007-го — 100 млн. грн. (субвенція зі спецфонду). Тобто на 2007 рік для села не виділили ні копійки. Таким чином, сьогоднішні програми і економіка не працюють на здоров’я населення.

«ДТ»: — Понад десять років точаться розмови щодо необхідності реорганізації системи охорони здоров’я відповідно до нових економічних реалій. Загалом ухвалено понад 230 нормативно-правових документів, законів, постанов, розпоряджень, концепцій, програм, навіть «Дорожня карта», а нічого не змінюється. Чого не вистачає, щоб розпочати реальні реформи в охороні здоров’я?

О.О.: — Якщо ми починатимемо реформи, при цьому не змінюючи системи фінансування, не зміниться нічого. Доки кошти не почнуть «ходити» за пацієнтом і ми фінансуватимемо медичні заклади, а не певні медичні послуги, нічого не буде. Один із ключових моментів програми Партії регіонів — бюджетно-страхова медицина і зміна пріоритетів фінансування галузі. І такі законопроекти є в парламенті. До речі, законопроект щодо захисту прав пацієнтів також було внесено на розгляд ВР минулого року.

На моє переконання, треба зібратися і вирішити, що робити з 49-ю статтею Конституції. Висновок Конституційного суду такий, що страхова медицина не може бути запроваджена, оскільки положення цієї статті є серйозною перешкодою на шляху до цього. По-перше, медичні послуги в державних і комунальних закладах мають бути безплатними. А це означає, що застрахований пацієнт формально не має права платити навіть страхові внески. Було таке роз’яснення КС. По-друге, мережа лікувально-профілактичних закладів не може бути змінена або скорочена.

«ДТ»: — Насправді зараз скорочується все, що можна і що не можна...

О.О.: — Формально Конституція це забороняє. Отже, якщо ми підемо на реформи, то наштовхнемося на правові перепони.

Далі — проблема фінансування. Хто тільки про це не говорив, але все так і залишилося без змін. Туреччина витрачає на охорону здоров’я 8,2% ВВП, країни Прибалтики — не менш як 6% ВВП. Це індикатор — не менш як 6%. Коли я чую, як наш президент говорить, що Україна витрачає уже аж 3,6%, то це треба говорити не з гордістю, а з сумом. А також порадити йому виконувати положення законодавства про охорону здоров’я, і як гаранту Конституції щорічно звітувати про стан здоров’я нації. Адже ні попередній, ні нинішній президент такого звіту перед своїм народом не тримали.

С.Ш.: — Також хочу привернути увагу до того, як дер­жава оцінює працю медика. Середня зарплата по галузі до 2004 року була нижча за мінімальний прожитковий рівень для працездатних. А з 2004 р. — на 7% вища. Невже держава вважає, що така зарплата гідна медика? Лікарі опинилися в ситуації майже повної залежності від фарміндустрії.

На жаль, сьогодні моральна ерозія набуває потворних форм. Молоді хірурги не хочуть оперувати. Адже можна виписати рецепт на препарат, що дорого коштує, і отримати свої відсотки.

Наразі відсутній громадський контроль за медициною. Можливо, вже в новому скликанні ухвалять закон про права пацієнтів. Це треба проводити паралельно зі страховою медициною. Тоді відповідальність нестиме і страхова компанія.

«ДТ»: — А що вам заважає лобіювати підвищення зар­плати для медиків? Адже Ніколаєнко це робить для педагогів.

С.Ш.: — Так. У освітян більш настирливі і міністр, і профспілки.

О.О.: — Медики не можуть собі дозволити виходити на мітинги. До 2004 року за рівнем оплати праці ми були з освітянами на одному рівні, потім почався розрив. Зараз він збільшився.

«ДТ»: — Однак, якщо бути відвертими, зараз у Києві менш, ніж за 300 доларів народити не можна. 500, а то 1000 доларів коштує кесарів розтин, 300 доларів — видалення апендиксу тощо. Ви кажете, що лікарі «беруть» від поганого життя. Але ж навіть у приватних клініках існують подвійні стандарти: платиш спочатку в касу, потім — лікарю.

С.Ш.: — Якщо буде система узаконених гонорарів для лікарів високого рівня, тоді ця система буде легальною, з цієї системи він платитиме податки, а пацієнти матимуть право вибору — йти до того, хто бере дуже багато, чи до того, хто менше.

«ДТ»: — Нещодавно міська прокуратура перевірила приватні клініки. З 20 перевірених кожна мала порушення. Ліцензія видається на приміщення 50 кв. м., а в ліцензії 36 спеціалізацій. Медсестра без диплому лікаря веде прийом. А проблема в чому? Міське управління охорони здоров`я підписує папери, які потім затверджує МОЗ, і ніхто за це не відповідає.

О.О.: — Міністерство створило, укомплектувало департамент ліцензування, який почав інспектувати лікувальні заклади. Він працює лише півроку. Перші перевірки в Києві виявили чимало порушень у приватних клініках. Також перевірили дотримання умов ліцензійної діяльності у державних медичних закладах. Там не менше проблем.

«ДТ»: — І яке покарання за це передбачене?

С.Ш.: — Складається протокол і відкликається ліцензія.

«ДТ»: — А чи передбачена відповідальність чиновника, який дав добро на відкриття такої медичної установи?

С.Ш.: — Є така організація як Держкомпідприємництво, яка вимагає, щоб отримання ліцензії відбувалося в явочному порядку. Наприклад, я маю намір відкрити приватну клініку. Готую пакет документів, в якому є довідка про матеріально-технічний стан, в якій власноруч зазначаю площу приміщення, наявність туалетів тощо. Ставлю підпис. Тобто я засвідчив це. А чи так це насправді?

«ДТ»: — А що, це ніяк не перевіряється, не складаються належні акти?

О.О.: — Ні. Катего­рично заборонено Держкомпід­приєм­ництвом. Ми шість місяців погоджували з ними нормативно-правовий акт у вигляді наказу МОЗ і не змогли переконати їх, що це треба доручити хоча б місцевим органам влади.

Л.Д.: — Хочу зазначити, що 48 млрд. грн. на рік буде витрачено на утримання системи охорони здоров`я. З них 18,8 млрд. грн. — із державного бюджету, 15,6 млрд. — з місцевих бюджетів і 13,7 млрд. грн. наші пацієнти витратять на лікування в державних клініках. Отже, це 8% ВВП. На що витрачаються ці кошти і як планується бюджет? Фінансування планується на ліжко-місце, а не на те, скільки людей прийде лікуватися або скількох вилікують. Наприклад, районна лікарня з величезною будівлею і величезним бюджетом. Однак її головний лікар думає не про те, як вилікувати людей, а про те, як з вигодою для лікарні здати приміщення в оренду. Як забезпечити комфортні умови промоутерам, які ходять і реалізують якісь пігулки.

Тому ми підготували закон про обов’язкове медичне страхування. У ньому передбачається медичне страхування, але зі збереженням чіткого переліку державних медичних послуг. Сьогодні ніхто не може гарантувати, що, потрапивши до лікарні, людина отримає допомогу безкоштовно. Наведу приклад. Я працюю першим заступником у республіканському штабі БЮТ. Так сталося, що на мого заступника скоїли напад. «Швидку» чекали 40 хвилин, зрештою до лікарні його доправив брат. Так от, через те, що людина не мала при собі грошей, йому зашивали рану без наркозу, по живому.

Тому, коли закон про медичне страхування набере чинності, невідкладна допомога має входити до переліку державних безплатних медичних послуг. Адже існують відповідні медичні стандарти: що, чим треба лікувати. Цей закон також передбачає забезпечення кожного медичною страховкою незалежно від рівня його статку. І тут важливе соціальне партнерство, про яке ми багато говоримо, але ніяк не доведемо до кінця. Роботодавець має оплатити страховку, тоді податковий тягар на нього має бути значно зменшений.

Щодо медикаментів. На мій погляд, має бути створено соціальний ринок ліків для категорії населення, що не може власним коштом їх придбати.

О.О.: — Хочу доповнити. Починаючи з 2004 року система фінансується з розрахунку на одного жителя, так само планується бюджет. А от уже на рівні місцевого бюджету починають кошти екстраполювати на ліжко-місце. Це ж принципово інший підхід.

Л.Д.: —Я наводила приклад саме районної лікарні.

«ДТ»: — А скільки коштів з держбюджету виділено з розрахунку на одну людину цього року?

О.О.: — 450 грн. Навіть не сто доларів. Хоча перейти на бюджетно-страхову медицину можна в тому разі, коли загальний обсяг фінансування на одного жителя перевищує триста доларів.

М.П.: — 2000 року вийшла постанова Кабміну, підписана В.Ющенком, щодо реформування галузі охорони здоров’я. 6 грудня 2005 року президент видав указ про реформування галузі охорони здоров’я. Частина положень цього указу на папері виконана із запізненням на рік-півтора, решта не виконується. Не тому, що не хоче МОЗ, а тому, що сьогодні політична воля на певний час з’являється, а потім зникає.

Проведення реформи неможливе, по-перше, без запровадження інституту сімейного лікаря. Лікар первинної ланки має бути фондорозпорядником подушного фінансування хворих. Його заробітна плата залежатиме від того, що більше у нього здорових, менше витрат. Він має бути менеджером збереження здоров`я сім`ї. Необхідно розділити замовника медичних послуг і виконавця. Замовником є влада, виконавець — лікар. Так само необхідно розділити медицину на три рівні частини: первинна, вторинна, третинна — обласні лікарні, і високотехнологічна спеціалізована допомога. Також треба чітко визначити фінансування: первинний, вторинний — районні бюджети, за необхідності дотація з державного бюджету, третинний рівень — обласний бюджет, і високотехнологічна спеціалізована допомога — державний бюджет.

Необхідно ухвалити закон не про страхування, а про медичне соціальне страхування, в якому визначити пакет гарантованої медичної допомоги кожному пацієнту, створити умови виробникам, роботодавцям, щоб вони страхували людей. Водночас створити умови заохочення до добровільного страхування, оскільки пакет обов’язкового медичного соціального страхування, медичну допомогу або послуги абсолютно всім групам населення забезпечити не можна.

Закладам охорони здоров’я треба надати статус самостійних суб’єктів господарювання і запровадити контрактну форму найму на роботу між замовником і виконавцем медичних послуг. Лише тоді медичний заклад ефективно використовуватиме ті гроші, що виділені на тисячу чи на дві тисячі хворих.

Необхідно розвивати лікарське самоврядування. Міністерство охорони здоров’я не повинне «сидіти» на грошах, воно має розробляти політику в галузі охорони здоров’я й інспектувати, як виконуються ті чи інші функції. В законі про лікарське самоврядування обов’язково треба прописати захист прав медичного працівника, тому що, коли буде страхова медицина, медики потерпатимуть від недобросовісних пацієнтів.

Також необхідно ухвалити закон про захист прав пацієнта. Це те, що ми лобіюємо не перший рік. Всі ці законопроекти уже є.

Паралельно необхідно провести закон про зміни податкової системи і зміну 49-ї статті Основного Закону. В 93-й статті Конституції України записано: соціальні та інші програми фінансуються згідно з бюджетом. Отже, 49-ту статтю не важко змінити. Медична допомога в закладах охорони здоров’я державної комунальної власності надається безкоштовно відповідно до закону. А закон — бюджет. У бюджеті щороку прописується гарантований рівень медичної допомоги.

Стосовно фінансування галузі. Експерти однозначно вважають, що галузь має фінансуватися на рівні 7—8% ВВП. І кошти необхідно витрачати не на закупівлю обладнання, що дорого коштує, а вже наступного року істотно збільшити заробітну плату медичним працівникам. Програми, які існують на сьогодні, наприклад, щодо боротьби з туберкульозом, фінансуються непогано. Наприклад, згідно з даними експертів Світового банку, на подолання туберкульозу в Україні виділяється вдвічі більше коштів, ніж потрібно. А використовуються вони неефективно. Не застосовуються міжнародні стандарти, дієві схеми, ефективні ліки, рекомендовані ВОЗ. Крім того, ми кладемо хворих у стаціонар, і це обходиться від шести до 12 тисяч гривень на курс лікування. Якщо лікувати амбулаторно, на зекономлені кошти можна ще й патронажну сестру найняти, і пайок отримувати, і вилікуватися утричі дешевше.

«ДТ»: — Куди ж діваються ці гроші, у чиїх кишенях осідають? Мабуть, маємо проблему з великими фондами, такими, як «АнтиСНІД», фонд Ахметова, який бореться з туберкульозом. Адже вони залучають фахівців, які не можуть ефективно розпорядитися цими шаленими коштами.

М.П.: — Треба змінити економічні підходи в усьому. Якщо буде добровільне соціальне страхування, то багато чого зміниться.

«ДТ»: — І все-таки, куди йдуть кошти, призначені на боротьбу з туберкульозом, СНІДом?

М.П.: — Вони не осідають у кишенях керівників міністерства. Це ж контролюють експерти Світового банку.

О.О.: — Ви ж знаєте ситуацію — за п’ять років роботи МОЗ змінилися п’ять міністрів і 32 заступники. Плюс двічі змінювалися всі начальники управлінь охорони здоров’я облдержадміністрацій та їхні заступники.

 

 

Юрій Павленко

Ю.П.:

— Я погоджуюся з Миколою Єфремовичем у тому, що сімейний лікар має бути насамперед орієнтований на здорову людину. Проблема лише в одному: цих здорових людей вже не залишилося. Тому сьогодні медицина має бути спрямована на кожну людину. Я щодня зустрічаюся з людьми, зокрема в сільській місцевості. Тому мені близька тема «ФАП — амбулаторія — районна поліклініка». Статистика свідчить: за ефективної роботи цих закладів можна рятувати кожне друге життя. І підвищити тривалість життя мінімум на п’ять років за умови правильної профілактики. В якому стані сьогодні в нас ФАПи? Так, вони відкриваються, є відповідна державна політика. У Житомирській області планували 15 за півроку, відкрили 19, розуміючи, наскільки це важливо. Та повноцінного обладнання у ФАПів немає, достатньої кількості кваліфікованого медперсоналу також, окрім того, транспорту для сімейної медсестри чи сімейного лікаря теж немає. Вчора у мене була зустріч із медперсоналом Радомишльського району. 90 відсотків тамтешніх ФАПів на пічному опаленні.

Амбулаторія охоплює три-п’ять населених пунктів. Чи здатний один лікар об’їхати їх усі, у кращому випадку маючи автотранспорт часів чорнобильської катастрофи, коли для області робилися великі закупки? Крім того, існує проблема фінансування: амбулаторію забезпечує коштами рада того села, де вона розташована, а ради інших сіл, які обслуговує цей лікар, у фінансуванні участі не беруть!

Районна лікарня і поліклініка сьогодні взагалі опинилися поза увагою державної політики. ФАПам, амбулаторіям надається хоч якесь обладнання. Хоча тут теж МОЗ має проаналізувати, що зроблено, і подивитися, яке обладнання цим ФАПам насправді необхідне. Адже робляться масштабні закупівлі, а воно стоїть потім у коморах, бо немає персоналу, який може на ньому працювати, і взагалі воно їм не потрібне.

Районні лікарні, наприклад у Житомирській області, не мають ні рентген-апаратів, ні флюорографів. А якщо й мають, то як мінімум 20-річної давнини.

О.О.: — Цього року ми вперше змінили концепцію. За програмою «Туберкульоз» рентген-апарати, УЗД закуповуватимемо не для туберкульозних диспансерів, а для центральних і районних лікарень.

Ю.П.: — Візьмімо пологове відділення, де, власне, і починається життя майбутнього виборця. Сьогодні вони переважно в занедбаному стані. Хоча у Коростишеві зібрали кошти і закупили на 160 тисяч обладнання для пологового відділення районної лікарні. 1 січня силовим методом я змусив усіх голів райдержадміністрацій звернути увагу на пологові відділення і виконати скрізь капітальні ремонти.

А машини швидкої допомоги? Їх закуповують за кошти місцевих бюджетів. А ми, як завжди, зробили все навпаки: спочатку поклали на сільські ради відповідальність за фінансування цілої низки закладів, від яких залежить життя людей, після чого починаємо говорити про фінансову самодостатність територіальної громади і зміну бюджетних відносин з тим, щоб її фінансово забезпечити.

М.П.: — Закони є, та вони не виконуються. У жовтні 2004 року була проголосована і ухвалена Верховною Радою 88 стаття Бюджетного кодексу, згідно з якою ФАПи і сільські амбулаторії фінансуються і підпорядковуються районам. Ця норма закону не введена досі, і це зумовлює подальшу руйнацію сільської медицини. Не МОЗ має закуповувати ліки й обладнання для ФАПів і районних лікарень. Держава має виділити ці гроші, і хай купують на місці саме те, що потрібно.

С.Ш.: — Як на мене, не важливо, будуть ФАПи підпорядковані сільському голові чи головному лікарю району, оскільки ні той, ні той не мають належних коштів, щоб утримувати фельдшерсько-акушерські пункти. Сьогодні в Житомирській області на невідкладну допомогу припадає 25—28 копійок на квартал, тобто приблизно гривня на рік. Чи можна за цю суто символічну суму забезпечити хоча б мінімальну безоплатну медичну допомогу пенсіонеру, інваліду, тому, хто не має змоги доїхати до центральної районної лікарні? Вважаю, що функції місцевого самоврядування мають бути такими, як у позаминулому столітті: перше — це правопорядок, друге — рекрути, армія, третє — охорона здоров’я, четверте — реєстрація новонароджених, шлюбів. Мабуть, треба залишити підпорядкування базового рівня лікувальних установ місцевому самоврядуванню, але збільшити сільським радам фінансування на утримання цих осередків здоров’я у селі. Бо якщо ФАП управлятиметься головним лікарем із району, він буде зовсім безпритульний.

«ДТ»: — Хто встановлював такі нормативи — 25—28 копійок?

С.Ш.: — Область отримує кошти, ділить на райони, район — на сільські ради.

М.П.: — Буде великою помилкою, якщо ФАПи підпорядковуватимуться сільському голові, а не головному лікарю району. Мають бути управління охорони здоров’я — замовник медичних послуг для населення району. Чимало їх ліквідовано. Був проект постанови Кабміну, але після того, як я пішов з посади міністра, його не було ухвалено. В такому управлінні мають працювати менеджери з економічною освітою, медики, які чітко визначатимуть, куди, на що і скільки грошей спрямувати.

«ДТ»: — Коли добродії Шевчук і Поліщук говорили про закупівлі дорогого обладнання, хотілося запитати, чи намагалися вони колись на мамограму потрапити?(За столом хтось із чоловіків віджартувався: «Мені мамограма не показана».)

О.О.: — За останні п’ять років держа

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter