Прокурор звинувачує сталінізм: має відбутися другий «Нюрнберг» (фото)

Василь Гриценко є свідком у карній справі, порушеній Службою безпеки України. Як юрист він не має сумнівів у тому, що Голодомор був геноцидом, і вважає, що сталінізм, як і нацизм, має бути однозначно засуджений...

СВІДОК У КАРНІЙ СПРАВІ

Геноцид. Це слово вимовляє Василь Омелянович Гриценко, коли я прошу його, як колишнього прокурора Харкова, кваліфікувати злочин, вчинений Сталіним та його оточенням у 1932 – 33 роках. Запитання не застає його зненацька, хоча й звучить під час того, як ми розглядаємо його синій полковничий мундир з бойовими орденами та медалями за Сандомир, Берлін та Харбін. Він давно вже вирішив, як кваліфікувати Голодомор, і на це є вагомі причини.

ГЕНОЦИД

Після того, як Президент Ющенко серйозно зайнявся питанням Голодомору в Україні, а Верховна Рада та парламенти деяких країн назвали його саме «геноцидом», нагадувати всім про це нібито зайве. Однак ще й сьогодні знаходяться в Україні та за її межами люди, які заперечують сам факт голоду. Дехто вважає, що причиною цього – законодавство держави, яке не передбачає кримінальної відповідальності за заперечення фактів Голодомору, як за холокост в Ізраїлі. Однак є й інші причини, чому в Україні можна зустріти людей, які кажуть, що штучного голоду не було.

Те, що відбулося 76 років тому, було настільки страшним і нелюдським проявом сталінізму, що деякі пересічні українці бояться промовити слово «геноцид» зі страху, що можуть повернутися колишні часи, і вони знову поплатяться за правду.

Представникам нинішньої компартії України, яка є духовною спадкоємицею ВКП(б) – КПРС, невигідно визначати злочин, який підриває усі основи їхньої ідеології разом з міфами про гуманність.

Заперечують геноцид і представники колишньої партійної номенклатури, яка не була піддана люстрації, як це відбулося в країнах Балтії й Центральної Європи. Їхній добробут часто був збудований на кістках репресованих. Василь Омелянович, хоча й посідав високі пости в прокуратурі, говорить про Голодомор саме як про геноцид. Адже він не може брехати сам собі, коли сам був пухлий від голоду. Окрім того, у 50-ті роки, коли розвінчувався культ особи Сталіна, саме він, молодий слідчий, займався реабілітацією репресованих, серед який були й справи тих, хто стверджував, що голодомор був.

«Цей злочин має бути розслідуваний і не лише згідно з українськими чи радянськими законами. Для злочинних діянь Сталіна та його оточення – особливо Молотова, Балицького, Кагановича – немає строку давності. Вони вибрали тільки Україну, селянство. Саме ту частину населення, на якій трималася вся економіка. Другий «Нюрнберг» має бути однозначно. Потрібно осудити комунізм, щоб не повторилося щось подібне. Якби я був обвинувачем на цьому суді, то кваліфікував би це як злочин проти людяності – геноцид».

СОКИРА БІЛЯ КОРЕНЯ

Слідчо-оперативні групи збирають документи і опитують свідків у 17 найбільш постраждалих областях України. З 22 травня, коли порушено кримінальну справу, й до сьогодні лише харківськими слідчими зібрані докази, які ледве помістилися в 4-х томах, кожен з яких містить по 300 сторінок. Вадим Карабут, який представляє харківських слідчих, говорить, що від деяких документів волосся стає дибки. Він переконаний, що справа повинна дійти до суду.

До суду сподівається дожити колишній прокурор і свідок Василь Омелянович Гриценко, якому вже виповнилося 85. Такий суд, на переконання багатьох людей, повинен відбутися саме в Харкові – столиці Голодомору. Місце для другого «Нюрнберга» вже є: будинок старого оперного театру, де у тридцяті роки минулого століття проходили сфальсифіковані процеси проти «ворогів народу». До речі, у грудні 1943 року, у присутності іноземних журналістів, тут вперше відбувся процес над нацистами. На тому суді він повідав би про ту сокиру, яку Сталін поклав біля кореня українських родин, і яка пройшлася по славному козацькому родові Гриценків.

Рід його і справді був славним. Василь Омелянович добре пам’ятає Івана Хомича, старого козака, який розповідав про російсько-турецьку кампанію в Криму, коли він волами підвозив ядра до батареї, де служив Лев Толстой. Дід був козацького характеру: мав багато гонору, мало землі й восьмеро дітей – семеро синів і доньку.

Батькові Василя Омеляновича, мабуть, стелилося небагате майбутнє, якби сільський священик не рекомендував його до царської гвардії. Так було тоді заведено: священики рекомендували тих, хто мав служити в Зимовому палаці, а вже з них імператриця Олександра Федорівна обирала пост №1 – чотирьох статних хлопців, які охороняли царську родину. Важливими були і зріст, і колір очей та волосся. А ще – манери. Рік їх муштрували: вчили марширувати, прийомам рукопашного бою, влучній стрільбі, умінню тримати ложку та виделку, танцювати кадриль, «бариню», «комаринську». У разі чого, вони були готові закрити царя своїм тілом.

Цар Микола ІІ, коли виходив зі свого кабінету вранці, подавав руку унтер-офіцеру Гриценку:

– Ну, як там Іван Фомич, – справлявся він про здоров’я його батька.

Словом, повернувся зі служби Омелян «хлопцем на все село» Камишанка у розпал столипінської реформи. Не лише тому, що добре танцював, а тому, що мав гроші. Бо коли у якоїсь з царських доньок випадав день ангела, то унтер-офіцера поста №1 обдаровували 20 золотими карбованцями. Офіцеру належало на 5 карбованців більше. Тоді це були великі гроші.

Омелян Іванович одружився, купив землю, нажив дюжину дітей.

– Мого батька дуже поважали в селі, називали не інакше, як Омелян Іванович, – згадує син. – Зберуться у нас чоловіки, сядуть на лавці: «Ану розкажіть, – просять, – що їли імператор та імператриця...».

Ту царську службу охоронцю царя пригадали, хоча й минуло відтоді більше 10 років. Омеляна Івановича позбавлять права голосу задовго до Голодомору. Так «лишенцем» він прожив до самої смерті. Таких навіть у колгосп не приймали. У 1933 році сусідка привела у їхній двір «жевжиків», тобто комсомольців, які вимели з лозових кошиків усе до зернини. Незабаром пухлим від голоду помер і дід, учасник Кримської війни.

А ще раніше комуністи заморили голодом до смерті батькового брата, тобто Василевого дядька. Він мав млин, який «ставив на вітер» самотужки. Зазвичай, щоб повернути млин, потрібна дюжина чоловіків. Так от Остапа, на прізвисько Великасила, закрили у сумській тюрмі. Здорового чоловіка не годували 7 днів, аби він вступив до колгоспу.

Там він і помер від голоду.

ХОДІННЯ ПО МУКАХ

У кримінальній справі, порушеній СБУ, свідчення Василя Омеляновича займають усього три сторінки. Власне, там те саме, про що він розповідав мені у себе вдома. Про ходіння по муках, коли родина вирішила врятуватися втечею з села. У Борках, що під Харковом, завідуючою їдальні працювала Василева сестра, від якої чекали допомоги.

Добиралися до сестри довго: спочатку – обминаючи загороджувальні загони, які не пускали опухлих з голоду селян на сумський вокзал. За 5 кілометрів до Сум помер наймолодший, Олександр. Його покинули у полі біля села, сподіваючись, що місцеві жителі поховають тіло.

Врешті-решт добралися до Харкова, де, як мурашні, було повно пухлих людей. На площі перед вокзалом лежали трупи. Коли родичі відлучилися, пухлого хлопця забрала міліція в притулок, який знаходився на Малопанасівській. Таких «уркаганів» там зібралося чимало. Вони налітали на базари, їздили працювати на овочеві «кагати», щоб розжитися на харчі. Ці овочеві склади знаходилися на місці теперішнього заводу «Кондиціонер». Там він побачить те, про що тепер свідчить:

«... На бричках трупи вивозилися до кагатів, а за кагатами трупи скидалися в яр, де протікала Немишля. Ослаблі та ще живі люди намагалися вилізти з яру, ми подавали їм руки і віддавали їжу...».

Вже знайдено людські останки на місці, на яке вказав Василь Омелянович. Власне, підтверджує ці розповіді офіційне донесення консула Італії в Харкові Сержіо Граденіго від 22 червня 1933 року № 546/71: «На цвинтарях і в ярах за містом разом із мертвими кидають вмираючих, яких залишають гинути від виснаження, а то й навіть ховають живцем.

У Харківському суді слухається близько 300 судових справ над канібалами. Лікарі мого знайомого бачили в продажі на базарі людське м’ясо. Представники уряду визнали, що людські втрати лише в Україні 9 мільйонів душ».

Яких ще доказів треба для другого «Нюрнберга»?

ХТО І ЗА ЩО?

Це запитання ставитиме не одне покоління українців. Ми знаємо на нього відповідь, але не говоримо всієї правди. Можливо, тому, що відлуння голоду у наших вухах звучить ще й досі.

Леонід ЛОГВИНЕНКО

На знімку внизу: памятник жетвам Голодомору на Харківщині.

Фото автора, із сайту «Голодомор 1932-1933 рр. Харківська область»,прес-служби Президента України, Андрія Кравченка

УНІАН в Google News