Підпишіться на нас в Google
У кожній українській родині є речі, про які не заведено говорити вголос: старі образи, невдалі шлюби, гроші й те, кому дістанеться бабусина хата. Останнє особливо важливе, бо нерухомість здатна пробудити родинні почуття навіть у людях, які роками не телефонували рідним. Саме на цій перевіреній роками темі побудовані "Родичі" режисера Андрія Черешні, що виходить в український прокат 17 вересня.
Це нова комедія студії "КиївФільм" та продюсера Євгена Таллера, команда якого після успіху "Ну мам!" вирішила розширити сімейне коло від мам і дітей до бабусь, онуків, невісток і решти людей, які люблять одне одного настільки сильно, що готові перегризти горло за кілька соток під Києвом.
Зав’язка віддалено нагадує однойменний серіал десятирічної давнини від студії "Квартал 95", де дорослі діти приїздили до батька й намагалися зображати щасливу родину, хоча насправді ледве терпіли одне одного. Сценарист "Родичів" Олег Приходько бере ще старішу конструкцію – боротьбу за спадщину. Щоправда, щоб українська сім’я могла серйозно воювати за бабусину нерухомість, йому доводиться спочатку зробити бабу Надю мільйонеркою. Колись вона виграла великі гроші в лотерею й побудувала собі маєток у селі під Києвом. Факт виграшу при цьому виглядає значно правдоподібніше, ніж зведені завдяки йому хороми в стилі Пшонки.
Є й інше питання, яке сценарист воліє не ставити. Донька баби Наді (Ірина Мак) самотужки виховувала дитину й досі живе поруч із матір’ю, син мешкає з дружиною в старій хаті неподалік, а сама пенсіонерка витратила статок суто на міні-Версаль, який полюбляють українські нувориші. При цьому бабу Надю нам подають як уособлення доброти, яке підступні родичі раптом вирішили обібрати. Можливо, діти й онуки справді меркантильні. Але питання, чому мільйонерка спорудила собі палац замість того, щоб допомогти власним дітям, усе одно неприємно висить десь між колонами й позолотою.
Втім, для сімейної комедії зав’язка може бути потрібна лише для того, щоб зачинити достатню кількість персонажів в одному будинку й дати їм привід сваритися. На 80-річчя баби Наді родина збирається майже в повному складі. Онука Марія, яку грає Анастасія Іванюк, повертається з Барселони після розриву з бойфрендом, а невдовзі з’ясовується, що саме їй бабуся збирається залишити будинок. Проблема в тому, що на ті самі квадратні метри претендує син ювілярки Григорій у виконанні Назара Задніпровського. Колись він фактично замінив племінниці батька, а тепер вони зчіплюються через спадщину так, ніби всі роки сімейної любові забуті.
Особливо активно Григорія підбурює дружина, яка бабусі ніколи не подобалася. Його мотивацію зрозуміти ще можна: людина бачить перед собою будинок матері і переконана, що має на нього моральне право після її смерті, та й дружині відмовляти добросердечний Григорій не звик. Значно складніше з Марією. Молода дівчина щойно повернулася з Барселони, має власне життя й не справляє враження людини, для якої бабусині квадратні метри є останнім шансом уникнути бідності. Проте сценарій потребує конфлікту, тому дуже швидко колишні близькі люди починають поводитися так, немов спадкову справу вже відкрито, хоча баба Надя ще цілком жива, весела й енергійна.
Методи боротьби – примітивні. Усі намагаються сподобатися ювілярці, завалюють її подарунками, увагою та турботою, паралельно підставляючи конкурентів. Онука дарує новий диван, син приносить матері надгробок – бо мама найбільше переживає, що її поховають без належної поваги. Сюжет цієї камерної історії загалом тримається купи, поки глядач не ставить бодай одного запитання про мотивацію чи здоровий глузд.
Бо в такі моменти "Родичі" починають нагадувати турецький серіал, з якого вирізали дев’яносто серій і залишили лише зав’язку й фінал. Почуття спалахують миттєво, люди змінюють позиції й усе забувають відповідно до потреб наступної сцени, а випадковість регулярно приходить сценаристам на допомогу там, де логіка вже відмовила. На щастя, акторський склад досить сильний, щоб навіть цей матеріал виглядав значно краще, ніж написаний.
Галина Корнєєва чудово почувається в образі наївної баби Наді, чия прихильність є об’єктом боротьби, і яка чомусь не має іншого вибору, крім як обирати між сином та онукою, маючи при цьому ще незаміжню доньку. Назар Задніпровський уміє витиснути комізм навіть із жартів, які не назвеш дотепними. Йому підіграють Віра Кобзар, Олександр Ярема, Олена Узлюк, Антоніна Хижняк та інші відомі актори, завдяки яким родинна вакханалія принаймні має живу енергію. Окремо приємно згадати камео Володимира Кравчука в ролі життєрадісного і дещо безцеремонного нотаріуса.
Найфеєричніше автори поводяться з романтичними лініями. Марія зближується із сином дружини свого дядька Григорія від першого шлюбу. Формально вони, звісно, не мають спільної крові, але родичі через шлюб однаково залишаються родичами. Та автори на цьому не зупиняються. До немолодої доньки баби Наді у виконанні Олени Узлюк давно залицяється колишній учень, якого зіграв музикант і співак Дмитро Волканов. Його герой закохався у вчительку, коли навчався в дев’ятому класі, а за віком годиться їй якщо не в онуки, то в сини. Очевидно, задум полягав у тому, щоб нагадати: кохання не знає вікових і соціальних меж. Але "Родичі" настільки завзято ці межі стирають, що в якийсь момент хочеться повернути їх назад.
Із гумором ситуація приблизно така сама. Деякі жарти справді працюють, особливо коли актори не намагаються продавити їх силою. Водночас стрічка пропонує й звичний набір гуморесок нижче поясу, застарілих гендерних стереотипів і реплік на суржику, покликаних додати картині "народності".
Непогано виглядають поліцейські, причому приємно, що хоча б один із них не зображений абсолютним йолопом, а виступає за чистоту мови – майже революційне рішення для більшості українських комедій, де копи давно стали смішним штампом. Але все стає на свої місця, коли цей правоохоронець вдається до відвертого тиску й залякування підозрюваного заради зізнання.
Сільському голові пощастило ще менше. Його при першій появі називають шахраєм і розкрадачем, а згодом лише підтверджують, що обрана громадою посадова особа справді позбавлена моральних принципів. Тож замість живої людини маємо знайому карикатуру: якщо чиновник, значить, обов’язково краде. Так автори бачать результати децентралізації в Україні.
Продюсер Євген Таллер наголошує, що багато ситуацій виросли з власного досвіду й спостережень за стосунками в невеликому українському місті. І у впізнаваності "Родичам" справді не відмовиш: розмови про спадщину ще за життя старших родичів, нав’язливе бажання знати, хто кому що залишить, і пам’ятники, куплені заздалегідь з порожнім місцем під дату смерті – усе це справді відповідає реальності української провінції.
У результаті "Родичі" вийшли типовою простакуватою українською комедією, яка не надто високої думки про свого глядача й не збирається вимагати від нього зайвих зусиль. Тут багато впізнаваних акторів, родинних сварок, любовних непорозумінь, нерухомості із позолотою як головним національним фетишем, передбачуваних жартів і навіть музичний номер від Алли Кудлай. Нічого принципово страшного в такому кіно немає – масова комедія не зобов’язана бути витонченою. Шкода лише, що "життєвість" автори надто часто розуміють як дозвіл не перейматися логікою, а "народність" – як індульгенцію на будь-який жарт.
Тому найцікавішою героїнею тут, зрештою, залишається сама баба Надя. Поки син і онука змагаються за майбутній спадок, вона сидить посеред власного архітектурного несмаку, дивиться, як родина поступово божеволіє через явно зайві для неї квадратні метри, і, здається, не розуміє власної ролі в цьому. Можливо, саме тому будинок вона нікому й не заповіла раніше. Інакше, де ще знайдеш таку розвагу на 80-річчя?
