9 травня: ветеранів задаровували квітами, годували кашею і вмовляли примиритися з вояками УПА

«Ми всі хотіли на фронт... Нам було страшно тільки в перші хвилини бою... Ми дуже хотіли перемогти...» - кожного року вони промовляють ці слова

Ми відзначили 63-ту річницю Перемоги. Як завжди тепло і зворушливо. 

Мій чотирилітній син вранці довго мучився вибором: чи подивитися йому військовий парад в Москві по телевізору чи то піти зі мною на ходу ветеранів на Хрещатик.

- По телевізору покажуть ракету, яку раніше взагалі ніколи не показували, - пояснював мені малюк своє бажання залишитися.

- Паради в Москві на 9 травня будуть завжди, і ти їх ще подивишся. Натомість у нас на Хрещатику ти побачиш справжніх живих розвідників, партизанів  і моряків. Вони вже дуже старенькі, і ти зможеш подарувати їм квіти. А вони тобі що-небудь розкажуть, - мотивувала я дитину.

Час підтискав і доручивши сина дідові, я побігла на ходу.

Кожне це свято Перемоги схоже і несхоже на попереднє.

Цього разу, як і минулого, голови райадміністрацій дбайливо підсаджували в автобус ветеранів свого району, і цим же автобусом вирушали з ними до Меморіального комплексу Великої Вітчизняної війни. А вже там співробітниці з мерії і оргкомітету поволі і теж якось дбайливо кружляли своїх стареньких партнерів у вальсі «Осінній сон».   

Ветеранам всі, хто приходить в центр, дарують квіти. Дарують до того моменту, поки вони ще можуть нести ці букети. З ними фотографуються, а саму ходу колони ветеранів знімають і на дешеві мильниці, і на дорогі відеокамери. Якщо ви побачите ветерана цього дня, запропонуйте йому свою руку і не йдіть дуже швидко. 

- Підводять ноги, давайте зменшимо швидкість, - винувато попросив мене Йосип Борисович (прізвище прозвучало нерозбірливо), який шукав свою групу ветеранів Шевченківського району. - Я спочатку в піхоті служив, потім в авіації. На обороні Москви був. Але закінчення війни вже у військовому училищі зустрів.

«Ми всі хотіли на фронт... Нам не було страшно... Нам було страшно тільки в перші хвилини бою... Ми дуже хотіли перемогти...»

Щороку в своїх фрагментарних інтерв`ю вони вимовляють ці слова. Кожного разу на твоє прохання вони можуть розповісти тобі справжні епізоди війни. І ці історії знову обпалюють, попри на те, що ти тисячу разів бачила все це у фільмах, і читала в книжках. Ми намагаємося їм дякувати, але це вони вдячні тобі за інтерес до їхніх військових доль.

Цього року все пройшло, як завжди, спочатку - хода ветеранів, на чолі колони – Президент, спікер, секретар РНБО. Потім ветеранів розсаджують по автобусах і везуть на Співоче Поле, де після короткого привітання їх пригощають в наметі кашею і бойовими ста грамами.

 - Ви поважаєте нашу перемогу? - запитала я у групи англомовних чоловіків в таких святкових беретах, які дивилися ходу.

- О так, це дуже хвилює, - поспішили запевнити мене іноземці. - А мадам не скаже, як називаються ці українські кадети, які йдуть обабіч колон?

- Курсанти училища Івана Богуна, - підказала я.

- Я в Україні вже давно. Раніше у вас в день Перемоги йшла армія, а зараз ось така хода ветеранів. Ось йде президент, діти, військові, одягнені у форму часів війни, і це дуже зворушливо. Зворушливо, що ви не армію виставляєте, а думаєте про ветеранів, адже це вони - головні герої. І тут же є Президент і люди з влади, - сказав мені (як він пізніше представився) англієць, професор Рікко, голова Спілки міжнародної логістики.

Свого часу, коли скасування військового параду і заміна його ходою ветеранів викликала багато дискусій, я була на боці тих, хто не бачив в цьому нічого крамольного. Було приємно виявити свого однодумця з числа англійської інтелігенції.

Ветерани, закінчивши ходу, розсаджувалися по автобусах, щоб продовжити святкування на Співочому полі. Я зайшла до одного з них.

- Я – медик, з першого дня війни на фронті, потім стала начальником санітарної служби батальйону, - розповідає Ольга Матвєєвна Савицька. - Пізніше ми потрапили в оточення, і треба було виходити з нього, щоб не потрапити в полон. Ми йшли вночі. З нами були чоловіки, я по селах просила продуктів для них. Люди давали молоко і хліб.

- Що я можу розказати? Як служив в блокадному Ленінграді? Як німці обстрілювали? Солдатів хоч трохи годували, а сімсот тисяч з трьох мільйонів цивільних взагалі померли з голоду. Страшно згадувати, бомби рвуться, осколки летять. Хлопці загинули, а мені ось пощастило, - розповідає Володимир Іванович Старков.

- Я з вересня 41 року в партизанах на Чернігівщині. Я спочатку була зв`язковою, ми ховали у будинку мого пораненого дядька, колишнього офіцера. Але його знайшли німці. Нас всіх заарештували, повели до гестапо. Мені вдалося втекти. Німці потім всі дороги перекрили, намагалися зловити, облави влаштовували. Зуміла сховатися, через три дні знайшла в лісі партизан. Я згадую загін, Вася Бальбуру – монгол, Микита Ібраєв – казах, Володя Богданов – росіянин, Михайло Дешко – українець. Цей загін спочатку маленький був, а потім три тисячі людей налічував, ми і в звільненні Києва брали участь, у нас три Герої Радянського Союзу були, а потім до нас пристав навіть німець, Гюнтер.  

- А де ж ви стріляти навчилися?

- Нас тоді всьому цьому в школі учили. У мене був значок ГТО, “Ворошиловський стрілок”. Ми тоді і стріляти вміли, і до санітарної служби були придатні, - прямо як по Суворову, розповіла мені Галина Василівна Данилко.

Урочиста частина почалася вітанням Президента. Виступ Віктора Андрійовича був коротким:

- Цей день - святий для кожного з нас. Сьогодні ми відзначаємо велику Перемогу українського народу, який разом з іншими націями в смертельній боротьбі врятував мир від фашистського мракобісся, - сказав глава держави і додав: - Від імені всього українства я кажу слова подяки представникам всіх націй, які наближали наш загальний тріумф на всіх фронтах війни.

 Весь наш народ схиляє голови перед світлою пам`яттю співвітчизників, полеглих в боротьбі за честь і свободу Батьківщини, всіма безневинними жертвами, чиє життя обірвала війна. Український народ був серед тих, хто під час війни зазнав найбільших втрат і віддав найбільше сил, щоб врятувати світ від нацизму. У лавах Радянській армії воювали понад 7 мільйонів українців, більш ніж двом тисячам з них за роки війни було привласнено звання Героя Радянського Союзу,  29 - стали двічі Героями.

Виступ був хорошим, ненав`язливо українським, але коли Президент вмонтував туди слова про примирення ветеранів війни і воїнів УПА, присутні незадоволено загули. Віктор Андрійович вдав, що обурення не помітив, але тему розвивати не став.

Потім послідкувало покладання квітів до скульптурної композиції «Форсування Дніпра» і ветерани пішли по наметах, випити бойові сто грам, з`їсти гречану кашу з огірочком. На столах лежали бутерброди. Фронтовикам подобалося це все, за столами велися дуже жваві бесіди. Навіть тим, хто зустрівся за цим столом вперше, було, що згадати.  

Через півгодини ветерани стали розходитися, хтось спирався на паличку, хтось на руку своїх таких же стареньких подруг. Помітила, як в одному наметі, офіціантка загортала ветеранові солоні огірки.

- Так, мені не огірки, мені дайте етикету від банки, щоб я показав дочці, які купити треба, - пояснював старий.

- А ви і етикету, і огірки візьміть, - наполягала офіціантка.

 Цікаво, що родичі, які вели своїх ветеранів, здавалося, були готові виконати будь-яку їхню забаганку. Сама бачила, як молодий хлопець хипуватого вигляду терпляче застібав кітель свого діда, оскільки тому хотілося саме так «сфотографуватися застебнутим».

На Співочому Полі зібралося чимало політиків. Було таке відчуття, що вони не стільки шукають популярності, скільки хочуть відчути свято. А хіба можна його відчути, не вшанувавши ветерана? Деякі з політиків приходили без депутатських значків, так би мовити, «в штатському», і з усією родиною. Юрій Єхануров підійшов до намету Солом`янського району. «Міноборони знаходиться у вашому районі. Я вітаю!» - сказав Юрій Іванович. Його стали запрошувати до намету. Володимир Литвин був популярний у ветеранів не менше, ніж ветерани у простого глядача. З ним раз у раз фотографувалися і обіймалися учасники війни. Неподалік від президентського намету стояли Віктор Балога і Валерій Гелетей. До них не підходили. Або їх не знають в обличчя, або спрацьовує ефект кардинала Рішельє.

Мої думки перервав дзвінок мобільного телефону. Висвітився номер батька.

- Ми все встигли, - радісно оголосив мені в трубку син, - і парад подивитися і квіти покласти. Тільки от ветеранів не бачу. Можна я вручу квіти кадетові?

Маша Міщенко

Фото Миколи Лазаренка, Сергія Светлицького, Михайла Марківа, Олексія Суворіва / УНІАН

УНІАН в Google News