Економічна криза – що нам робити?

Час Дідів Морозів та Снігуроньок, які «покращують життя вже сьогодні», минув... Головним ризиком для країни буде не інфляція... Громадянам треба все сказати чесно і відверто...

Час Дідів Морозів та Снігуроньок, які «покращують життя вже сьогодні», минув... Головним ризиком для країни буде не інфляція... Громадянам треба все сказати чесно і відверто...

У статтях «Глобальна фінансова криза: світ стає іншим» та «Україна і глобальна криза: напередодні ідеального шторму» я висловив своє бачення причин та наслідків глобальної економічної кризи і факторів, що визначатимуть причини кризи української економіки. Життя не закінчується, писав я, і кінця світу, безперечно, не буде, хоча всіх нас чекає серйозна, довготривала криза, яка таки змусить громадян країни змінювати світоглядні принципи. Але, крім пересічних громадян, ця криза має змінити український політикум, який зобов’язаний проводити відповідальну політику, спрямовану не на постійні обіцянки молочних рік та киселевих берегів, а на формування економічної моделі розвитку країни, орієнтовану на конкурентоздатне існування у жорстокому глобальному постіндустріальному світі.

Світова економічна криза сприяла прояву всіх проблем, що були накопичені в українській економіці протягом останніх двох десятиріч. І від спроможності сьогоднішньої політичної еліти впоратися з економічною кризою, що насувається на країну, багато в чому залежатиме – чи не викинуть масові соціальні протести сьогоднішніх політиків на політичне звалище.

Що нас чекає

Для того, щоб визначити необхідні заходи зменшення негативних наслідків від неминучої глибокої економічної кризи, дозволю собі стисло окреслити основні економічні проблеми та ризики, з якими зіштовхнуться в найближчому майбутньому (2009 – 2010 рр.) державні мужі, що засідають в уряді, парламенті, центральному банку країни.

По-перше, ми маємо розв’язати проблему дуже великого від’ємного сальдо торговельного балансу (у цьому році він становитиме 16–19 млрд. дол. США) та нестачі золотовалютних резервів, необхідних для оплати критичного імпорту й виконання кредитних зобов’язань держави, банків та інших приватних корпорацій перед іноземними кредиторами. Загальні зовнішні зобов’язання приватного сектора сягають 85 млрд. дол., і ще 15 млрд. дол. – це зобов’язання держави, при загальних золотовалютних резервах НБУ приблизно в 34 млрд. дол. Більшість зовнішніх зобов’язань приватного сектора є коротко- та середньострокові, і в умовах глобальної економічної кризи навряд чи будуть рефінансовані. Усе це робить вирішення цього завдання вельми нетривіальним.

У разі нестачі валютних коштів Україну чекає різке знецінення курсу національної валюти та масове оголошення дефолтів за своїми зобов’язаннями в іноземній валюті з боку українських компаній та фізичних осіб. А це, у свою чергу, ще більше загострить усі кризові явища української економіки.

По-друге, уряд має розв’язати проблему істотного падіння виробництва в бюджетоутворюючих галузях економіки – металургії та хімічній промисловості. Це не лише проблема суттєвого скорочення валютних надходжень від експорту підприємств цих галузей (разом вони формують до половини експортної виручки України), а й значного скорочення податкових платежів до бюджетів усіх рівнів, деякі з яких повністю залежать від надходжень від цих підприємств. На додачу потрібно згадати десятки та навіть сотні тисяч працівників цих підприємств, які можуть залишитися без заробітної плати – єдиного джерела їх доходів. І проблема не обмежується тільки цими галузями. Фактично зупиняється будівельна галузь, включно зі сферою ремонтних послуг у будівництва та деревообробкою. Відбувається значне скорочення доходів рекламного бізнесу, торгівельних організацій від продажу побутових товарів та товарів довготривалого використання, доходів банків та страхових компаній, пов’язаних зі споживчим та іпотечним кредитуванням – з відповідними скороченнями персоналу в цих галузях уже в найближчі місяці та падінням податкових та митних надходжень до бюджетів усіх рівнів.

Третьою проблемою, з якою, беззаперечно, зіткнуться уряд і центральний банк, – це істотне зростання загального обсягу простроченої заборгованості як за кредитами банків, так і за кредиторськими зобов’язаннями одних приватних компаній щодо інших та за податковими платежами. Багатьом банкам це загрожуватиме різким погіршенням фінансового стану, неплатоспроможністю й навіть банкрутством. У цих умовах скорочення обсягів кредитування приватних компаній та погіршення умов такого кредитування (зростання процентних ставок, різних банківських комісій, посилення вимог щодо їх забезпеченості) з боку банків істотно обмежуватиме можливості стабілізації економіки.

Водночас зростання простроченої кредиторської заборгованості суб’єктів господарювання призведе до суттєвого збільшення випадків невиконання ними своїх зобов’язань за податковими платежами та обов’язковими відрахуваннями в соціальні фонди.

Ще однією проблемою для України буде різке зростання вже з 2009 року кількості осіб пенсійного віку та відповідного збільшення витрат Пенсійного фонду України й державного бюджету. Як я вже пояснював у статті «Україна і глобальна криза: напередодні ідеального шторму», причиною цього є вихід України з так званої демографічної ями, у якій країна перебувала в період з 2000 по 2007–2008 роки. Саме в цей період кількість осіб, котрі виходили на пенсію, була значно нижчою, ніж у попередні та наступні роки. Це пов’язано з тим, що в цей проміжок часу на пенсію мали виходити ті, хто народився в 1940–1948 роках, а таких зі зрозумілих причин було небагато. Після 1948–1949 років як в Україні, так і в більшості європейських країн, починається період стрімкого зростання народжуваності, що отримав назву «бебі-бум». Він тривав до середини 60 років. Про існування цієї проблеми фахівцям було відомо ще наприкінці 90-х, і головним загальноприйнятим механізмом її розв’язання в інших країнах світу було поступове підвищення віку виходу на пенсію щонайменше до 65 років – як чоловіків, так і жінок. Для України ситуація з пенсійними витратами погіршується тим, що реальний середній вік виходу на пенсію становить, з урахуванням усіх пільг, 52–53 роки. Соціальний популізм та неготовність відверто говорити з суспільством про цю проблему зумовлює в Україні надскладну ситуацію, пов’язану з різким зростанням пенсійних зобов’язань держави, з відповідним скороченням бюджетних витрат на інші цілі.

Це лише частина наших проблем, найголовніші з них.

Як з цим боротися

Що ж робити з усіма цими викликами, які стоять перед країною?

Дозволю собі висловити певні пропозиції, які, зрозуміло, виглядатимуть у цій статті як тези.

Насамперед хочу підкреслити, що Україна, на відміну від США, Японії, більшості європейських держав, є індустріальною, а не постіндустріальною країною, тому запропоновані тут заходи стосуються саме такого типу економіки.

Отже, почнемо з курсової політики та чинників, котрі мають її формувати.

По-перше, має бути взята за основу теза, що уряд та Національний банк зобов’язані не допустити зниження курсу гривні до долара на рівень нижчий ніж 5,5 – 5,8 не тільки у 2008 році, а і, як мінімум, у 2009 році. На відміну від ситуації 1998–1999 років, падіння курсу національної валюти до іноземних валют, враховуючи обсяг залучених іноземних та виданих валютних кредитів, матиме надзвичайно негативні наслідки, бо спровокує масове прострочення зобов’язань за цими кредитами та оголошення неплатоспроможними як юридичних, так і фізичних осіб.

Задля вирішення цього завдання мають бути вжиті наджорсткі заходи, що дадуть змогу суттєво скоротити негативне сальдо торговельного балансу. Нам необхідно фактично ліквідувати споживче та іпотечне кредитування (у частині придбання земельних ділянок) не тільки в іноземній, а й у національній валюті, і кроки НБУ з цього приводу можна лише вітати. Доцільно, мабуть, залишити лише кредити, що видаються за системою кредитних карток, але й там ліміти мають бути значно скороченні, а умови їх установлення стати жорсткішими.

Крім того, має бути посилений митний контроль за надходженням у країну так званого «сірого» та «чорного» імпорту, бо в будь-якому разі він, крім несплаченого мита та податків, призводить до подальшого вивезення іноземної валюти з країни. Необхідні також заходи нетарифного характеру, спрямовані на скорочення ввезення побутових товарів з країн Сходу та інших регіонів світу. Задля цього потрібно істотно підвищити контроль за якістю товарів, котрі надходять у країну. Ситуація зі скандалами навколо китайських товарів дає для цього більш ніж об’єктивні підстави.

Те саме має стосуватися й імпорту та продажу медикаментів. Збільшення обсягів імпорту цієї групи товарів є абсурдно великим, що пов’язано не так зі зростанням захворюваності населення, як із тотальною корумпованістю Міністерства охорони здоров’я та агресивною рекламною кампанією іноземних фармацевтичних корпорацій. Потрібно суттєво скоротити перелік медикаментів, що відпускаються без рецепту. Уже сам по собі цей крок може сприяти неабиякому скороченню бездумного споживання медичних препаратів нашими співгромадянами.

Необхідно також скоротити споживання газу та нафтопродуктів. Задля цього доцільно підвищити акцизи на пальне, які є найнижчими не те що в Європі, а й у СНД. В умовах падіння цін на нафту, підвищення акцизів буде не настільки тяжким для споживачів, проте їх обмежувальний характер має стати відчутним. Крім того, доцільно підвищити щорічний транспортний збір на автомобілі з двигуном понад 2 літри. Хочете швидко та жваво їздити, та ще й на великих автомашинах? Це ваше право, але маєте плати за це задоволення сповна.

Що ж стосується газу, то падіння цін на нафту має значно попустити амбіції Росії щодо цін на цей вид вуглеводнів. Більш того, не виключаю, як би не сталось так, що ціна на газ 250–270 дол. за тисячу кубів, яку уряд може подати як особистий успіх, не виявилася найвищою в Європі, враховуючи взаємопов’язаність ціноутворення на ці види вуглеводнів.

Слід пам’ятати, що й ціна на транспортування та зберігання в українських газосховищах на порядок нижча, ніж у європейських країнах.

Та незалежно від рівня цін на імпортований газ, уряд має здійснити комплекс заходів з радикального скорочення його споживання. Особливо це стосується комунального сектора та ТЕЦів. І саме в цьому контексті потрібно врешті-решт розпочати комунальну реформу. Треба не лише припинити субсидування цієї галузі, а й кардинально змінити відносини в ній. Проблема комунальної реформи є темою для окремої статті. Тут лишень хочу наголосити, що в результаті її проведення має бути створена нова система відносин, що охоплюватиме кінцевих споживачів (власників квартир та об’єднань квартировласників), продавців і постачальників (транспортерів) цих комунальних послуг і виробників продукції, яка споживається в цій сфері. Постачальники – газові, тепло- та водомережі – у тих випадках, коли вони не приватизовані, мають бути передані в концесію. При цьому головним факторами, що визначатимуть переможця конкурсів, мають стати обсяги та строки, у які концесіонер вкладе кошти в енергозберігаючі заходи.

У цьому ж контексті потрібно також провести повну приватизацію енергогенеруючих компаній – зі встановленням вимог до нових власників щодо реконструкції та підвищення ККД. Головне, щоб кошти від цієї приватизації ішли на заходи енергозбереження, а не на поточне проїдання.

Для розв’язання проблеми значного падіння обсягів виробництва металургійної продукції та будівництва потрібно не податкові пільги роздавати цим галузям, а кардинально змінити ідеологію формування державного бюджету. Держава має стимулювати інвестиційний попит, при цьому суттєво скоротивши всі соціальні пільги. Час Дідів Морозів та Снігуроньок, які «покращують життя вже сьогодні» та роздають соціальні подарунки, минув. Держава має допомагати справді найбільш нужденним, котрі не можуть забезпечити себе самостійно прожитковим мінімумом. Усім іншим держава має надати лише можливість працювати та заробляти собі на життя.

У державних бюджетах на 2009 – 2012 роки необхідно значно збільшити обсяги витрат на будівництво об’єктів громадської інфраструктури. Це стосується доріг, мостів, транспортних розв’язок, а також трубопроводів та заходів енергозбереження в комунальному секторі. Тільки спорудження цих об’єктів, багато з яких Україні необхідні, зокрема, для проведення Євро–2012, – потребуватимуть мільйони й навіть десятки мільйонів тонн металургійної та будівельної продукції.

Ураховуючи необхідність переведення армії на професійну основу, потрібно протягом 2009 – 2010 років побудувати достатню кількість службового житла для контрактників і кадрових військових на території військових містечок. Хоча земля там використовується на безоплатній основі і здебільшого її достатньо, потрібно будувати недорогі дво-, триповерхові будинки з легких конструкцій. Таке будівництво має здійснюватися на тендерній основі й на найбільш вигідних умовах його фінансування.

Що стосується просування машинобудівної, у тому числі військової, продукції на зовнішні ринки, то необхідно все ж таки перейти від слів до справ і створити систему преференцій та фінансової підтримки для підприємств машинобудування. Це стосується як доступності кредитів і відшкодування процентів щодо них (ідеться про виробництво експортної продукції), так і експортного страхування.

Щодо бюджетної політики на 2009–2012 роки, то переконаний, що нам потрібно говорити не про скорочення бюджетного дефіциту, а навпаки – про його збільшення до 3% відсотків, при тому що будуть кардинально збільшені обсяги капітальних витрат за рахунок коштів Державного та місцевих бюджетів. Головним ризиком для країни зараз буде не інфляція, а обвальне падіння обсягів виробництва та різке скорочення зароблених доходів громадян. Обсяг державного боргу не настільки великий, щоб це створювало проблеми для його обслуговування урядом країни. У цьому випадку потрібно погоджуватися навіть на відносно дорогі іноземні кредити – головне, щоб вони були максимально довгостроковими.

Для запобігання кризі в банківському секторі та зростанню простроченої заборгованості в економіці слід усвідомлювати, що в основі функціонування ринкової економіки лежить принцип довіри господарюючих суб’єктів одне до одного. Підрив цієї довіри означатиме неминучу кризу. Ось чому не можна не підтримати дії Нацбанку, спрямовані на подолання паніки серед клієнтів банків. Заборона дострокового розірвання депозитних угод є абсолютно правильним кроком. Як жоден банк не може лише на підставі панічних чуток розривати кредитні угоди, так і депозитні угоди мають припинятися достроково виключно зі згоди банків, а в умовах фінансової кризи необхідна ще й додаткова згода центрального банку.

Безумовно, правильним у цьому плані має стати крок щодо збільшення до 150 тисяч гривень відшкодування з боку Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Крім того, в умовах фінансової кризи Нацбанк має забезпечити доступ до рефінансування всім без винятку банківським установам – зрозуміло, за наявності необхідного забезпечення. На деякому етапі це має стати певною альтернативою міжбанківському кредитуванню, яке завмерло внаслідок взаємної недовіри.

Задля запобігання ризиків, пов’язаних з погіршенням кредитних портфелів банків, Нацбанкові доречно провести індивідуальну роботу з правліннями та власниками всіх банків. Мають бути проаналізовані ризики зростання обсягів прострочених кредитів щодо всіх категорій позичальників, особливо за найбільш проблемними напрямками кредитування. Мова йде про кредити підприємствам будівельної галузі, металургійним підприємствам, про іпотечні та споживчі кредити. Потрібно вже протягом найближчого місяця розробити варіанти дій банків та Нацбанку в разі різкого зростання обсягів прострочених кредитів. Можливо, Нацбанку навіть доречно давати банкам згоду на реструктуризацію заборгованості позичальників, якщо вони можуть обслуговувати проценти за кредитами, з відповідною підтримкою ліквідності цих банків. У будь-якому разі завданням Нацбанку має стати збереження банків і головне – виконання ними всіх зобов’язань щодо поточних та строкових депозитів.

Для запобігання нарощенню простроченої заборгованості в економіці потрібно сприяти кредитуванню підприємств, особливо в промисловості та аграрному секторі, у тому числі – надаючи необхідне рефінансування банкам. Важливо лише, щоб це рефінансування супроводжувалося скороченням абсолютного розміру споживчого та іпотечного кредитування (у частині придбання землі та недобудованих і не введених в експлуатацію житлових помешкань) і зупинкою нарощування обсягів соціальних виплат населенню.

І щодо проблеми з пенсійними виплатами... Очевидно, що в умовах кризи розпочинати пенсійну реформу (підвищення віку виходу на пенсію та скорочення зобов’язань солідарної системи з одночасним формуванням приватних форм нагромадження пенсійних заощаджень у пенсійних фондах, банках, страхових компаніях) неможливо. І тому уряду, стиснувши зуби, треба скорочувати інші соціальні витрати бюджету. Водночас необхідно вже у 2009 році прийняти зміни до законодавства, згідно з якими підвищення віку виходу на пенсію розпочнеться у 2013–2014 році й проводитиметься протягом наступних 10–15 років.

Іншого виходу в принципі не існує, і громадянам це потрібно сказати чесно і відверто.

Борис Кушнірук, економіст