Як я шукала будівельників на “біржі праці”

Через півгодини спілкування безробітне плем’я почало зі мною кокетувати. Чоловік із тяжким похмільним амбре сказав: “Я якраз таку шукаю дєвушку, як ви...” Репортаж

Через півгодини спілкування безробітне плем’я почало зі мною кокетувати. Чоловік із тяжким похмільним амбре сказав: “Я якраз таку шукаю дєвушку, як ви...” Репортаж

У столиці, як відомо, завмерли майже всі будови. Газети повідомляють про щоденне надходження на ринок праці робочої сили. З’являються чутки про переповнені площі, на яких збираються будівельники. Ми вирішили пройтися по місцях найму будівельників та з’ясувати, чи подешевшали їхні послуги.

Тепер я приблизно уявляю, як виглядав найм працівників у часи Великої депресії США. На київському залізничному вокзалі, поряд із виходом з метро, мені не вдалося спокійно постояти й п’яти хвилин.

Проте, гадаю, американські робітники, шукаючи роботу, приходили на доки й будови тверезі й значно менше перебирали харчами. Це відразу спало мені на думку, коли я прийшла на Привокзальну площу – місце найму найдешевшої робочої сили столиці. Воно користується в Києві найбільшим попитом.

Площа нагадувала барахолку радянської доби. Варто мені було затриматися на цьому п’ятачку, як мене обступили пом’яті особи чоловічої статі з запахом перегару й давно немитого тіла. На обличчах читалося одне бажання – якомога швидше похмелитися.

Я запитала – хто тут шукає роботу. Вони відразу засипали мене запитаннями: «А що ви пропонуєте?»

Мене роздирали суперечливі почуття: з одного боку, мені стало шкода, що я насправді не маю для них роботи. З другого – розуміла, що навіть якби й мала її, то ніколи б не пустила таких людей до себе до хати.

Утім, і на такому суспільному дні трапляються цікаві персонажі. Охайних і тверезих хлопців на цьому п’ятачку – відсотків десять. До мене підійшов чоловік цілком пристойної зовнішності: пострижений, поголений, у шкіряній куртці. Представився Володимиром. Дізнавшись, що ми журналісти, охоче про себе розповідає:

– Сам я родився в Черкаській області, 15 років сидів у тюрмі. Звільнився у 2006 році. Батьки померли, брат у Москві, сестра покинула мене напризволяще. Немає ні дому – нічого. У тому місті, де я народився, начальник міліції мене вигнав з міста. Сказав, що паспорт мені ніхто не дасть. Я два з половиною роки не можу зробити собі паспорт. Ходжу тут щодня шукаю роботу.

Проте менш, як за 150 гривень у день Володимир працювати не погоджується, бо за проживання на вокзалі теж треба платити.

– Живу на вокзалі – у платному залі. Плачу сім гривень за добу. Можна й помитися тут – душ коштує 15 гривень.

Своїх «колег» він тримається осторонь, бо, на відміну від них, не вживає алкоголю.

– Переважно мужики живуть теж тут – на вокзалі. З самого ранку вони всі п’яні.

Володимиру часто доводиться сидіти без роботи, часом і по два-три дні. – Робота в Києві є, але здебільшого роботодавці намагаються обдурити. – продовжує він. –Забирають паспорт (якщо він є) і гроші не платять. Тому на вокзалі багато людей без паспортів, фактично всі.

– Є тут такі, хто попродавали свої паспорти за кредити. Бувало, підходить чоловік і запитує: «У тебе паспорт є?» – «Є». – «Ну то пішли візьмемо кредит, поділимо порівну». Потім за той кредит сидять у тюрмі, – розповідає Володимир.

Але ніхто не хоче продавати себе дешевше, ніж за 150 гривень у день! Кажуть, «нема смислу витрачати силу, бо 50 гривень потрібно тільки на те, аби покушати».

– Я на різних будівництвах працював, навіть міністерство фінансів будував минулого року, – переказує Володимир своє «резюме». – Приходять із солідних будівельних фірм нас наймати. Зазвичай, виконроби обманюють мужиків. Наприклад, вони зробили якусь певну роботу, фірма повністю розрахувалася з виконробом, а він віддає їм тільки половину обіцяних грошей.

Десь через півгодини оце безробітне плем’я почало зі мною кокетувати. Чоловік із тяжким похмільним амбре, намагаючись доторкнутися до мене, сказав:

– Я якраз таку шукаю дєвушку, як ви...

Проте його залицяння перебив реальний роботодавець. Він вигулькнув посеред натовпу, й усі кинулися туди. Поговорив з робітниками, але наймати нікого не захотів. Ми познайомилися. Микола розповідає:

– Вони хочуть, аби їх нагодували, дали місце переночувати і ще й пристойну зарплату вимагають. А до вечора вони можуть напитися – бачите, з самого ранку вже всі сині. (Ще й як бачу). Тут три-п’ять відсотків нормальних людей, а решта – алкашня. Пропоную від 3 до 5 тисяч гривень на місяць. Це нормальна зарплата, але вони на це не йдуть! Крім того, що я їх забезпечую житлом і харчуванням.

– Чи важко знайти підходящих працівників?

– Неважко. Але вони тиждень попрацюють, у кінці тижня гроші отримають і тікають. Раніше я наймав без паспорта, а тепер беру в заставу паспорт. Буває якусь роботу зроблять, але більше нашкодять, зламають інструменти або вкрадуть болгарку – а вона ж дорога.

Збоку робітники коментують:

– Болгарка коштує 1500 гривень, а можна продати за 500!

Роботодавець не хоче, аби його фотографували, каже він відома людина, спеціально навіть одягнувся так, аби не привертати увагу.

– Одного разу взяв якогось на роботу, – розповідає він, – кажу йому: «Я піду за матеріалами, а ти працюй». Приходжу, нема ні його, ні інструментів...

Згодом знайомлюся з Іриною Григорівною чи, як її тут називають, “бригадиркою”. Вона колишня медпрацівниця, має 45 років стажу, отримує пенсію 650 гривень. Тому змушена працювати таким собі посередником між цією робочою силою та роботодавцями. Займається Ірина Григорівна цією діяльністю з 2000 року.

– Сюди приїжджають люди з усієї країни, – розповідає вона. Є також з Росії, Молдови, Білорусі, Азербайджану, Вірменії. На цьому п’ятачку вони збираються і чекають роботи. До мене надходять конкретні замовлення від фірм, я їх зводжу з потенційними працівниками, отримую комісійні. Але подивіться лишень, скільки тут людей! Вокзал перетворили в бомжатню... Звичайно, що роботодавець вимагає паспорт, бо вони нап’ються до кінця робочого дня, покрадуть все, що погано лежить – і шукай вітру в полі. Те, що я роблю, – страшна карма. Мабуть, у минулому житті була путаною.

Поки ми розмовляли, бригадирку обступило чоловік п’ять, що шукають роботи.

Ми вирішили пошукати дорожчу, але більш респектабельну робочу силу. Знаємо, що така своєрідна «біржа» функціонує на Окружній – там, де «шпалерний ринок». Робітники дислокуються на автобусній зупинці. Кожен має табличку, на якій написано перелік послуг, які може надати шукач роботи. Наприклад: «Плитка, ламінат» або «Шпалери, штукатурка»… Тут можна найняти і електрика, і сантехніка, і майстра на всі руки.

Спілкуються вони охоче, проте демонструють зверхність – це вам не якісь алкоголіки з вокзалу.

Робітник Сергій з Дніпропетровська так описує свою роботу:

– От під’їжджає крутий на джипі, йому треба підключити якийсь провід – тобто нічого складного. Але йому ліньки самому лізти. Я йому кажу: 50 доларів, іначе смисла нєт. Він дає, а роботи менш як на півгодини. Там навіть ти могла б розібратися. Йому просто лінь, бо живіт заважає. А якщо на цілий день роботи, я беру мінімум сто доларів, а то й триста.

Сергій та його дружина клеять шпалери. Недешево – мінімум чотири долари за метр квадратний без штукатурки та «куточків» – причому за великі обсяги робіт. А якщо клеїти шпалери на невеликій площі, то беруть більше.

Я знаю, що це досить дорого, бо саме цього дня моя колега знайшла значно дешевших досвідчених і тверезих майстрів за оголошенням у газеті

Народ на «шпалерному ринку», незважаючи на кризу, поки що майже не торгується, наполягаючи на своїй ціні. Вони не люблять посередників і терпіти не можуть виконробів.

– Як тільки приходить виконроб, ми кажемо йому «до свіданія», бери шпатель і сам працюй, – розповідають дві жінки-малярки.

Вони зізналися, що роботи не мають уже з початку вересня. Тому все ж таки готові спускати ціну.

Але, скажімо, кімнату за чотири тисячі гривень штукатурити відмовляються. І це за тиждень роботи! Кажуть, що «шкідливо дихати хімією», тому хочуть більше.

Таких «бірж», як на «шпалерному», у столиці, за словами робітників, мінімум п’ять. І на кожному з них щодня зростає кількість людей, які пропонують свої послуги. Безперечно, за місяць-два криза зробить свою справу, і в країні подешевшає не тільки житло, а і його ремонт.

Ксеня Лесів

УНІАН в Google News