Профспілки вийшли мітингувати проти звуження і підвищення

«Ваша основна вимога – підвищення зарплати?» – «Та не треба підвищення зарплати!.. Задовбала ця стабільність!..» Під пісню «Три танкиста» колона рушила до уряду. 

Вранці Майдан Незалежності окупували представники біло-блакитної символіки. Ні, не Партія регіонів. Під прапорами зі схожим забарвленням цього разу опинилися профспілки. Об`єднання трудящих організували всеукраїнську акцію протесту “Вихід з кризи – не привід грабувати трудящих!”

“Закриваються підприємства, зростає безробіття. Зверніть увагу на злидні і голод, які вкривають нашу державу”, – лунає з рупора жвавий голос промовця, розчиняючись в гулі натовпу.

Кілька тисяч людей, переважно з символікою Федерації профспілок і Компартії України, розбившись на невеликі групки, розташувалися на Майдані, тримаючи в руках плакати з написами: “Нові ціни – це доходи мільйонерів”, “Сьогодні вчитель жебрак – завтра країна банкрут”, “Медикам гідну оплату праці”, “Ні звуженню соціальних гарантій”, “Жебрацька зарплата – за чиї гріхи така розплата?”

– Ми представники профспілок медпрацівників. Наша вимога – підвищення заробітної плати медикам, – ділиться з УНІАН головний фахівець ЦК профспілок з питань соціального захисту Лідія Гавриленко. – Вони сьогодні одержують низьку зарплату, а уряд ще й вживає заходи економії бюджетних коштів за рахунок працівників бюджетної сфери, зокрема медичних працівників, такі як скорочення робочого дня, застосування відпусток без збереження заробітної плати, скорочення штату. Сьогодні охорона здоров`я в стані загибелі. І уряд нічого не вживає для порятунку галузі. Якщо зарплата і підвищується, то пропорційно інфляції, яка з`їдає цей відсоток підвищення, і в результаті медики мають мізерну зарплату, а їх ще відправляють в безкоштовні відпустки. Як вижити?

– Планується зменшення виплат зарплати до 50% працюючим пенсіонерам. Враховуючи, що в науці й медицині таких майже 60% – це буде просто колапс, – обурюється фінансовий працівник Київського політехнічного інституту Тетяна Андріївна. – Тому що молоді фахівці не зовсім відповідають своєму званню, навіть якщо це в дипломі написано.

Серед натовпу помітно виділяються групки підлітків під проводом кількох старших. Літня пані витягає з сумки булки і дбайливо роздає хлопцям, що оточили її. У когось виявляється шоколадка, і вони її по-братськи ділять. Хлопці представляються студентами транспортного училища.

– А чому ви тут опинилися?

– Стипендію не платять, – приреченим голосом відповідають вони.

– І давно?

– Вже три місяці.

Поряд проходять такі ж молоденькі дівчата.

– Чому ви не на заняттях? – звертаюся до них.

Вони нічого не встигають відповісти, оскільки тут же вступає в розмову літня жінка.

– Їх зняли з занять.

– Чому?

– Відстоювати свої права, щоб вчасно платити стипендію.

– А що, є затримки?

– У нас немає. У інших студентів є.

– Тут же не кожен сам за себе. Ми за всіх працівників, – включається в розмову молодий чоловік, представившись викладачем Київського індустріального коледжу Олексієм. 

– То чому вивели дітей?

– Тому що вони працюватимуть, у тому числі й на будівництві. А де їм працювати, якщо наше будівництво вже загнулося? Ми випустимо дітей. Що далі? Де працюватиме ця молодь? Двірниками? Так вже і для двірників місць немає. А уряд не чухається. Ви бачили, як долар стрибнув? А зарплата наша не змінилася. Пробачте, ну що я можу купити на свою платню?

– Ваша основна вимога підвищення зарплати?

– Та не треба підвищення зарплати!

– Стабільність, стабільність економіки, – підказує колега.

– Задовбала ця стабільність! Треба щоб все було нормально, щоб робота була. Бо поголовно звільняють людей.

У профспілковій акції протесту беруть участь усі соціальні і вікові групи: від зовсім юних тінейджерів до сухих дідусів. Неподалік мене одна бабуся-комуністка, впустивши палицю, на яку спиралася, розпласталася на Майдані, її підняли під руки такі самі сухенькі подруги і під червоними прапорами пошкандибали далі. 

Пенсіонерів-комуністи на Майдані чимало. Їм би удома сидіти і чай попивати. Аж ні – всі пострайкувати хочуть.

- Я справжній член профспілки, – вимахуючи комуністичним прапором гордо розповідає бадьорий, сухорлявий дідусь Микола Степанович і одразу на підтвердження своїх слів, просто як у Маяковського, дістає з кишені потертий червоний профспілковий квиток. – Цьому квиткові 60 років. Я вступив до профспілки і не змінюю ні народ, ні батьківщину. Я хочу, щоб люди чудово жили, всі: і робітники, і селяни. А нині розвал усього – профспілок, робітничого класу, селян. Панам тепер лихо – всі полізли в пани. Порядку немає, культури немає, дисципліни немає. Чому? А тому що партія і народ повинні бути єдині як сонце, як земля, тоді і будуть порядок та закон.

Все виглядає як добре спланована акція. Мітинговці закликають владу виробити чітку програму подолання фінансової кризи, погасити заборгованість по зарплатах бюджетникам і захистити населення від безробіття.

З рупорів лунає заклик шикуватися в колони і рухатися до будинку Кабінету міністрів. Весь Майдан поринає в гомін, галас, метушню. Людська водоверть поступово вщухає, і колони, що вишикувалися, під радянське ретро “Три танкиста” і “Надежда – мой компас земной” рушають до Кабміну.

Анна Ященко

УНІАН в Google News