Майор Ірина Баранова: Було дуже багато випадків, коли сини сиділи заблоковані у військових частинах в Криму, а їхні матері чи тещі ходили на референдум голосувати за Росію

Три роки тому, після захоплення кримських адмінбудівель, «зелені чоловічки» взялися і за українські військові частини. Прес-офіцер повітряного командування «Захід», майор Ірина Баранова, яка пережила це на особистому досвіді, розповіла в інтерв’ю УНІАН про останні тижні перед окупацією, блокування частин, російських агентів впливу та вихід із Криму української армії.

Ірина Баранова та її чоловік Олег – українські військові, які майже три роки тому залишились вірними присязі і, разом з близько 6 тисяч інших військових, вийшли з Криму на материкову частину України. На півосторові сім’я прожила понад 10 років. Тепер живуть і працюють у Львові.

Ми зустрічаємося з Іриною на вокзалі, до Києва вона приїздила на засідання Генштабу, через декілька годин – потяг на Львів. Я розпитую про життя в Криму напередодні окупації, настрої місцевих та як відбувалося захоплення українських частин.

Ірина-офіцер розповідає про відносини української та російської армій, про інформаційний голод, про те, як оточували та «глушили» українські частини. Ірина-жінка згадує, як вчителька у школі майже кляла її старшу доньку та називала дитину бандерівкою. Як пенсіонер у маршрутці кричав на молоду маму за сказане українське слово, а ніхто не заступився… Свої спогади Баранова переповідає вкрай емоційно, в певні моменти на її очах з’являються сльози.

Втім, попри свою емоційність, майор Ірина Баранова – військова-професіонал. У серпні  минулого року вона виконували обов’язки речника АТО. Тепер каже, що відважилась на цю відповідальність тільки завдяки попереднім речникам – Владу Селезньову та Леоніду Матюхіну, теж кримчанам, які залишися вірними присязі до кінця.

Пані Ірино, якими ви запам'ятали останні тижні перед початком окупації?

В кінці 2013 року я вийшла з декрету, а на момент початку окупації знаходилася в плановій відпустці в Севастополі, чоловік був на роботі – в частині.

Десь за тиждень до початку всіх цих подій [кінця лютого 2014 року] мені стали телефонувати друзі, у яких були родичі в російських військах. Говорили, щоб я вивозила дітей, тому що «скоро почнеться». До речі, багатьох таких ось асимільованих російських військових, у яких були українські друзі, в ці тижні у казармі тримали – щоб вони нічим не допомогли й нічого не розповіли українцям.

Ви вірили тоді, що планується дійсно щось серйозне?

Було не по собі. У Криму ми прожили понад 10 років – достатній термін для розуміння, що довгий час регіон штучно налаштовувався проти України. Велика кількість громадян вважали, що Крим помилково опинився у складі України – ця позиція мусувалася в ЗМІ, і навіть в церквах на проповідях батюшки згадували Росію і Путіна. Такою була об'єктивна реальність.

Ще один приклад. Будинок офіцерів російського флоту розміщувався в самому центрі Севастополя, біля площі Нахімова. Це - шикарна будівля з величезною концертною залою. Тоді як Будинок офіцерів українського флоту знаходився в місці, де навіть міський транспорт не їздив. Будівля була без капітального ремонту і зовсім не призначена для великої кількості людей. Навіть цей приклад – вже показник того, яке відношення було до російської армії, а яке – до української.

Один з кримських журналістів розповів мені, що зв'язки між російським і українським флотом довгий час штучно зміцнювалися…

Я розумію, що він мав на увазі. Це якісь загальні заходи, на кшталт офіцерських балів, плани навчань. Адже українських військових в Криму не те, щоб не вчили від російських захищатися, їх взагалі не вчили захищатися без росіян.

Десь, може, нас склеювали, але відмінності між арміями були особливо показовими. Не можна було реально склеїти людей з настільки різним рівнем життя. Для прикладу, ми з чоловіком – два офіцери (Ірина – майор, Олег – підполковник, - УНІАН), на той час (три роки тому, - УНІАН) мали на сім'ю 6 тисяч гривень. При цьому чоловік моєї подруги, мічман російської армії - 18 тисяч гривень. Тому, до речі, якщо була така можливість, чоловіки віддавали перевагу роботі в російській армії.

Така різниця в заробітках сильно впливала і на відношення цивільного населення до військових. Ось, ви приходите винайняти житло, у вас двоє дітей і хочете, мінімум, двокімнатну квартиру. Чуєте: «Ой, ви військовий, зараз ми для вас все знайдемо». Однак, коли кажете, що ви український військовий, агентство може взагалі відмовитися працювати: «На вашу зарплату ми пропозицій по житлу на знайдемо».

Українських військових в Криму взагалі не вчили захищатися без росіян / Фото УНІАН

Те саме - при влаштуванні дітей в школу або в садок. Перші питання: ким ви працюєте, як можете допомогти школі? «Ви військовий? – Заскліть нам вікна. Ах, ви український військовий – «вибачте, у нас немає місць»…

Тому не дивно, що військових «обробляли» (зрадники – дуже болюча тема для мене, адже в Криму залишилися люди, яких я вважала друзями, куми мої, батьки чоловіка). Звісно, простих людей годували пропагандою. А військовим так звані агенти впливу прямим текстом говорили: «Якщо ти залишишся, у тебе буде посада, зарплата. Підмовиш інших – ми тебе квартирою забезпечимо». Саме обіцянки «валіз із грошима» зробили свою справу.

Коли ці агенти впливу почали особливо активно проводити свою пропагандистську роботу?

Коли в Україні почався Майдан, Крим уже був інформаційно відірваний. Потрібно розуміти, що канали, які показували більш-менш правдиву реальність, були, переважно, україномовні, а кримчани масово українською ніколи не говорили. В Криму довгий час формувалося негативне ставлення до української мови, тому треба було б займатися просвітницькою роботою, лагідною українізацію серед молоді та людей похилого віку.

Наприклад, одного разу, десь за півроку до Майдану, я їхала в маршрутці з молодшою ​​дитиною, в руках у мене була маленька українська книжечка (купити дитячу українську книжку в Криму було нереально, ми з Харкова замовляли), я щось з неї промовляю до дитини, а пенсіонер, який сидів поруч, вириває цю книжку і кричить на весь автобус: «Бандерівка, що ти дитині голову морочиш, що ти йому життя калічиш». Жодна людина не заступилася за мене…

Ще до всіх цих подій в Криму було небезпечно розмовляти українською. Чимало людей, під різними приводами, писали в школах заяви, щоб їхні діти не вивчали українську мову. Через незнання мови, вже напередодні окупації, більшість дивилися канали на кшталт «Росія24».

Крім того, дійсно величезним горем для кримчан, яке всі масово переживали, став «програш» «Беркута». Підрозділ з Севастополя стояв на Майдані, відповідно, коли ці люди повернулися додому, то розповідали свої версії того, що там відбувалося. Ці розповіді, роздування в ЗМІ та «сарафанне радіо» поширювали жахи про «звірства бандерівців», про коктейлі-Молотова, якими злі «фашисти» вбивали «молодих хлопчиків-строковиків». Величезний відсоток населення Криму зовсім не сприймали Майдан. При цьому, не забуваймо, що все це відбувалося на тлі: ось у нас тут спокійно, а в Україні – жахіття.

Чому люди сприймали нормально захоплення українських військових частин?  

Коли почали захоплювати українські частини, людям цю інформацію подали не як блокаду, а так, наче російські війська просто посилили українських військових перед приходом «скажених бандерівців». Місцеві сприйняли блокаду як благо і не розуміли, чому ми намагаємося підняти протест, опираємося і не віддаємо росіянам ключі від зброярень.

Також, коли почалося захоплення українських частин, росіяни розміщували біля них «глушилки», тобто наші військові навіть не могли подзвонити.

До речі, в Криму спрацювала і пропаганда Української православної церкви Московського патріархату. У нас був батюшка - Отець Сергій - який займався всіма [військовими] частинами Севастопольського гарнізону, принаймні, повітряними силами - точно. Він хрестив наших дітей, ми йому сповідалися. Він дуже хороший оратор і у нього навіть була своя програма на телебаченні. Коли почалося блокування частин, я хотіла йому подзвонити й попросити, аби він підтримав нас. І ось тільки я набираю його номер, як бачу його ж по телевізору – він агітує йти на референдум, бо «це ваш священний обов'язок». Тоді у мене останні шори впали. Я зрозуміла, що жарти про полковника в рясі – це не жарти.

Російські "зелені чоловічки" у Криму / REUTERS

Розкажіть про початок захоплення. Ви були у відпустці, ваш чоловік – у частині. Як ви дізналися про те, що там почалося блокування?

Так, чоловік саме був в одному з перших заблокованих підрозділів на мисі Фіолент у Севастополі. На той момент їх ще не «глушили», він подзвонив і сказав про оточення. Їх було десь 25 чоловік разом із жінками, інженерний підрозділ, і стільки ж – у сусіднього дивізіону, а блокувати їх приїхало кілька КАМАЗів людей в повній амуніції, озброєних до зубів. На територію частини росіяни спочатку не лізли, тільки по периметру оточили, але відкрито демонстрували свою технічну і кількісну перевагу.

А наші лише чекали якогось рішення, сиділи тихо, щоб не бути ініціаторами першого пострілу.

Коли почалася окупація, на материковій Україні ширилися чутки про такі собі «домовленості» між українськими та російськими частинами. Мовляв, ви нас, начебто, штурмуєте, а ми трохи потримаємо частину, але тільки для відводу очей. Щось таке відбувалося насправді?

Серед тих підрозділів, де була я та мій чоловік, такого не було. А про інші чутки, звісно, ходили, але я не в праві за них говорити.

Як довго ваш чоловік провів в оточенні?

Це все тривало тижнями. Після того, як захопили кримський парламент і Раду міністрів (26 лютого, - УНІАН), почалося блокування, відбувся референдум (16 березня, - УНІАН), якийсь час вони ще були в частині…

Знаєте, було дуже багато випадків, коли сини сиділи заблоковані в частинах, а їх матері чи тещі ходили на референдум голосувати за Росію. Думали, що збагатяться, а син потім «одумається».

Чоловік Ірини саме був в одному з перших заблокованих підрозділів на мисі Фіолент / Фото УНІАН

Як те, що відбувалося, сприймали ваші діти?

Ще до референдуму розпочалася активна пропаганда по школах. У моєї доньки (це був 6 клас, на той момент дочці було 11, а молодшому сину – рік) завідувачка на уроці розповідала, що «на тій частині України, де цивільне населення не підняло повстання, хунта виробляє жахливі речі і мало не вбиває людей посеред вулиці». Марина підвелася, і сказала: «Навіщо ви брешете, у мене бабуся з дідусем у Харкові й нічого подібного там не відбувається». Завідувач назвала її бандерівкою, а весь клас просто перестав з Мариною розмовляти. Більш того, коли вона йшла додому, її обкидали засохлою багнюкою.  

Дитину трясло – я вирішила, що більше вона в цю школу не піде. Навіть директор школи не втручалася у цю ситуацію, сама відкрито говорила, що нічого не могла вже зробити. Нам пощастило, що хоч документи віддали – тоді сім'ї українських військових вже вважалися практично злочинцями.

Наші військові документи ми змогли забрати тільки тому, що кадровик, хоч і «перефарбувався», але не був худобою. Тоді як у євпаторійському зенітно-ракетному полку було так: якщо ти за Україну – все... Люди не могли навіть забрати своє з кабінетів, їх просто перестали в якийсь момент пускати на територію частини.

Ви вже згадували, що зрадники – це важка тема. Чи дійсно більшість тих, хто перейшов на сторону РФ, можна вважати зрадники, чи можливо, серед них є просто жертви пропаганди?

Коли стало зрозуміло, що без додаткових сил з боку материка ми не виграємо, я бачила людей, які буквально на очах починали сумніватися. Тобто, час працював не на користь виходу.

Ми всі військові, присягу давали. Якби було домовлено, не думаю, що хтось побіг би «за паркан» – всі стали б до зброї, не зрадивши. І якби люди хоча б приблизно знали свою долю на материковій Україні, теж чимало з них не зрадили б.

Тоді ж було все незрозуміло. Війни з Росією ще не було, але був інформаційний голод, українські канали – заблоковані, люди не знали ніякої позиції влади. Та позиція, що доводилася по військовій лінії, перекручувалася на рівні тих, хто вже продався Росії. Припустимо, генерал вірний присязі, передає накази вниз, але середня ланка вже продалася і далі наказ не передають. Генералу в очі брешуть, що «вони за Україну», а насправді вже поділили портфелі та посади.

Знаєте, на 8 березня 2014 року я купила торти і відвезла їх дівчатам на Фіолент і в Юхаріну Балку, де був командний пункт. Так ось, у більш ніж половини з дівчат чоловік або тато – російський військовий. Дівчатам сказали йти по домівках, але, наприклад, секретчиця (у неї чоловік - російський офіцер) не пішла, доки не спалила останній папірець... Звісно, на материкову Україну вона не вийшла, залишилася з чоловіком. Зрадник? – Так, вона зрадник, не виконала присягу до кінця. Але вона ридала, поки палила ті папірці, і що їй було робити? І дуже багато було таких ось змішаних сімей.

Як ви виходили?

Командир нашої тактичної групи «Крим», генерал-майор Олег Струцінський вийшов. Ми всі дуже його поважаємо, за ним чимало людей пішло. У мене був зібраний рюкзак з дитячими речами, гроші, документи. Ми розуміли, що це вже все. Можливо, материкова частина України ще на щось сподівалася, але ми вже бачили, наскільки за цей час в місцевих зросла ненависть до всього українського. Це можна було відчути тільки, перебуваючи тоді там. Коли людина, з якою ти 9 років знайома, дивлячись тобі в очі, каже: «Ти свій «5 канал» через Інтернет дивишся, тебе зомбували, ти все брешеш».

Це тільки говориться: «Крим узяли без єдиного пострілу». У мого чоловіка розстріляли дивізіон, техніку, там люди на той момент знаходилися. Дякувати Богу, ніхто не постраждав.

Також у чоловіка в дивізіоні був хлопчик-контрактник - Давід Вагнер. Він якраз у той час їздив у відрядження на материкову Україну, а коли вже повертався до підрозділу, вони [росіяни] його не пускали в частину. Він, наче, когось там штовхнув, так його натовпом били, око вибили, містом на зашморгу тягали «ми зловили бандерівця». Це був справжній жах – ти бачиш, яке вони чинять беззаконня, і нічого не можеш зробити. Куди про це заявити? – Міліція та СБУ першими підняли російські прапори, і на такі речі закривали очі.

Баранова: У мене був зібраний рюкзак з дитячими речами, гроші, документи / Фото УНІАН

Наше командування домовилося, хлопця повернули – підкинули. У військовому госпіталі йому якусь першу допомогу надали, але тримати у себе побоялися – госпіталь вже теж був під триколором. Ми тоді підняли шум у Facebook, знайшлася жінка Ірина Олександрівна (на жаль, прізвища не пам'ятаю) вона його виходила, як могла. Поїхали в Київ, у хлопця дідусь німець, так він ще виявився людиною відомою за кордоном, і іноземці допомогли з операцією. Зараз Давід бачить, в АТО був.

А взагалі, багато військових, які вийшли з Криму, пішли потім воювати на Донбас?

Дуже багато, принаймні ті, кого я знаю. Вони були впевнені, що єдиний шлях повернути дім – виграти війну на Донбасі.

Повернімося до того, як ви виходили з Криму...

У чоловіка поруч із дивізіоном були збройові склади, склади з боєприпасами. Приходили якісь листи, нібито від міністерства оборони, віддати російським військовим ключі від складів. Але як ти перевіриш, від кого насправді листи?

І підрозділи намагалися чинити опір – поставили снайперів на дах. Ну, як снайперів... Вчорашній інженер ліг, за якоюсь шиною сховався… Намагалися тримати оборону в тих умовах і з тими засобами, що були. Хоча у росіян такі прилади, що наші у них були всі, «як на долоні». Вони навіть самі на переговорах говорили, мовляв, «не займайтеся дитячими пустощами, якщо ми захочемо, всіх покладемо за три хвилини».

Тих командирів, хто не здавався, намагалися купити. Якщо командир не продавався, що робили?..

...Погрожували?

Так. Ну... озвучували адреси, скільки років одній дитині, скільки – другій, що зроблять з дівчинкою, що зроблять з хлопчиком... На той момент було вже незрозуміло, хто тебе може здати завтра, адже різні наші «друзі» ходили голосувати на референдум.

Володимир Путін / REUTERS

Наш командир тактичної групи та більша частина його заступників залишилися вірними присязі, тому, коли надійшов наказ «виходити», почали групувати людей через соціальні мережі та знайомих. Я сиділа на телефонах і просто дзвонила. Припустимо, знаю дівчину Люду з Євпаторії, дзвоню їй і кажу: «Людочка, я не знаю твою позицію, але будь людиною, дізнайся, хто у вас готовий вийти на материкову Україну, або дізнайся у старшого, зберіть телефони». Так само в Феодосію дзвонили, намагалися забезпечити якусь централізацію.

Щоб не «світитися» з військовими, я з дітьми їхала іншим поїздом, як звичайна матуся.

А чоловік окремо?

На той момент росіяни нібито збиралися передати Україні нашу техніку, тому відповідальні за матеріальну частину залишалися на місцях, щоб, коли її передадуть – вивести. Однак, не так сталося, як гадалося. Всі ми знаємо, що, врешті решт, Росія все-таки побажала нашу техніку «придатною для себе».

Тому через якийсь час вони виходили, але це вже було кілька десятків людей.

Баранова розповіла, як вона та її чоловік виходили з Криму  / Фото УНІАН

І що було далі?

Офіційно наша тактична група вийшла до Василькова, а вже звідти людей розподіляли на місця подальшої служби. Якийсь час була плутанина, а в кінці квітня 2014 ми потрапили до Львова.

Як вам Львів, сильно сумуєте за Кримом?

Буває, сниться кримська природа, море, гори. Але нам пощастило, адже Львів - місто дуже гарне, і після Севастополя – це виграшний варіант. Звісно, сумуєш, бо у Криму залишилася частина життя, якісь друзі, батьки чоловіка. А от за «скляними очима» оточуючих суму нема. Коли все це відбувалося, ми телевізор взагалі не дивилися (українські канали – вимкнені, а на інших – потік брехні й моторошного негативу). Бувши адекватною людиною, я залазила в Інтернет, але чимало людей цим не переймалися. Вони просто включали телевізор і не намагалися розібратися, де правда.

В Севастополі взагалі громадська думка була підготовлена ​​заздалегідь. Це було унікальне місце по любові до Росії. Взяти хоча б загальний парад російського й українського флоту. На початку йшли окремо російська колона, окремо – українська. І у бік російської натовп глядачів кричав до хрипоти, аплодував, махав прапорцями, а ось українська колона йшла практично в гробовій тиші…

Чому ніхто не хотів бачити цього раніше? Таке враження, що все це, правда, готувалося роками.

Ірина Шевченко

УНІАН в Google News