Олександр Фельдман: сьогодні треба сказати: «Хлопці, рятуймо Україну!»

Політики повинні зробити сальто... Криза – це втрата часу. Гроші ми зможемо потім повернути, але не можна повернути вік, сили, можливості... Інтерв`ю

Народний депутат України, президент Міжнародного однойменного благодійного фонду Олександр Фельдман переконаний, що країні критично необхідно щепити ідею допомоги ближньому, законодавчо підтримати меценатство і можливість повернення до України її культурних і історичних цінностей, а під час кризи – потроїти свої зусилля.

Інтерв`ю з О.Фельдманом УНІАН записав після його повернення з Давосу, де ці питання широко обговорювали передові економісти і громадські діячі світу.

ДОБРОЧИННІСТЬ МОЖЕ СТАТИ НАРКОТИКОМ.

Олександре Борисовичу, ваш Благодійний фонд працює другий десяток років, фінансуючи різні соціальні програми з грошей, які приносить бізнес. Давос підтвердив, що ви не дарма це робите?

Абсолютно. Для мене взагалі це було дуже потрібно – для упевненості, для підняття духу, для розуміння, що мої принципи поділяють дуже багато людей. Думаю, що і для всіх учасників форуму це було дуже важливо. Сама атмосфера надихала: замість похмурих облич - наче «все пропало», як зараз в Україні, там навпаки - люди пожвавлені, максимально підтримують один одного. І головний, очікуваний месидж про доброчинність або філантропію у момент кризи - треба потроїти зусилля в тому, що ти робиш.

У цьому плані дуже показовим, емоційним і бадьоро-молодим був виступ китайського актора Джета Лі про те, що не буває «хороших» або «більш хороших» людей, не буває «мало» або «багато» допомоги. Просто людина, яка заробляє десять мільярдів, може дати один мільярд, а людина, яка заробляє десять гривень, – може дати одну гривню.  У себе в Китаї він разом з банками ініціював унікальну програму, коли людині видається картка, з її згоди з неї знімається один юань – або на день, або на тиждень, або на місяць, або при кожній покупці товарів. Таким чином, півтора мільярди китайців постійно беруть участь у величезній доброчинній акції.

Я запросив Джета Лі до України, сказав, що ми підтримаємо його почин – постараємося перейняти його досвід. Хочемо, щоб він приїхав у кінці весни – на початку літа, плануємо зробити цікаву зустріч-навчання.

Не треба спеціально чекати супер-гігантських проектів, хоч і вони повинні бути. Допомагати може кожен. А в кризовий момент – робити в два, в три рази більше, адже соціальний ризик збільшується. І тоді виросте нове покоління людей, яке розумітиме, що доброчинність, – це одна зі складових життя і бізнесу...

Як зробити, щоб в Україні сприйняли природність цієї ідеї?

Вона з молоком матері закладена в кожному народові, в кожній ментальності, у кожній людині. Тому в здоровому суспільстві з цим не буває проблем. Нерозуміння, яке є в Україні і в багатьох пострадянських країнах, створив комуністичний режим, для якого єдиним доброчинником була держава, а всі інші – експлуататорами і пригноблювачами. У нас сьогодні багато хто  вважає, що раз людина займається доброчинністю, значить він якусь провину з себе «змиває» і гріхи замолює. Але це абсолютна нісенітниця. Просто людина, яка досягла чогось, хоче і поруч із собою зробити щось хороше. Тому в дитячому садку, в школі потрібно про це розповідати, потрібно витрачати на це кошти, і коли людина виходитиме в доросле життя, вона не зможе вже чинити інакше.

Наприклад, я більше 10 років займаюся програмою «Життя без наркотиків». Ми йдемо за принципом: у дитячому садку (щоб на підсвідомому рівні), в першому класі (у вигляді казки і гри) прищеплюється відраза не тільки до наркотиків, але й до сигарет, до всього шкідливого. Це наш спільний проект з британським фондом «Діти в кризі», яку курирує герцогиня Йоркська Сара Фергюсон. Простіше спочатку закласти в людині хороше, ніж потім її «переробляти». Свою роботу я вважаю, крім усього іншого, ще й прикладом для інших. І можу сказати, що після декількох років роботи нашого Доброчинного фонду в Харкові, такою діяльністю сьогодні займаються вже багато бізнесменів.

І ще один момент – невідомо, хто більше отримує задоволення від доброчинності – той, кому дається, чи той, хто сам дає. Коли той, хто дає, це «спіймає» – воно стає як наркотик. І людину, яка почала «це» ловити, ви вже не зіб`єте ні кризою, ні безглуздими розмовами, ні «розумними» порадами, – вона не може без цього, тому що бачить конкретну роботу і конкретну радість. І ці речі треба прищеплювати.

КУПИ АКОРДЕОН!

Але як же все-таки криза?

Грошей на доброчинні проекти стає менше, але з`являється більше часу, його треба витратити на вдосконалення законодавчого поля.

І в який бік його потрібно вдосконалити?

Сьогодні наші юристи розробляють цілу низку законопроектів, які будуть направлені, перш за все, на відміну сплати податків з доброчинності. В Америці займатися доброчинністю не лише престижно, але й економічно вигідно. У нас – збитково, тому що держава стягує податки з цієї діяльності.

До чого це приводить? Ми не можемо «пробити» повернення в країну українських цінностей – картин, ікон. Є величезна кількість «фахівців», які заявляють, що, відмовившись від податків на ввезення, держава втратить гроші. Але у мене стрічне запитання: а яку суму держава заробила на цьому? Нічого! Підкреслюю: за час існування в Україні податку від ввезеного антикваріату Україна отримала копійки - близько 12 тисяч гривень за весь період.

Простий приклад: я везу куплену в Лондоні українську фігурку, зроблену свого часу українським художником. Вона коштує 50 фунтів. За нашими законами, я повинен заплатити за неї ще 2 тисячі доларів. Хто це робитиме? Є два варіанти: я її не куплю або провезу в кишені. І держава все одно нічого не отримає.

Так само сьогодні до України не можна ввезти яйця Фаберже: вони дорого коштують, а людина, яка їх купить, повинна буде ще раз заплатити ту саму або ще більшу суму. За що? За те, що вона їх повернула державі. У кого б вони не були – у неї або в музеї, - це вже майно України без права вивезення. Але сьогодні вона ніяк цього не зробить.

Росія, наприклад, ввела нульовий податок на ввезення подібних речей, і туди рікою полилося – як у приватні колекції, так і в державні музеї. Це підтримується, це престижно, за це в Росії хвалять. На аукціони прилітають по 200 чоловік, і все – росіяни.

Виставляється лот, люди сидять,  розмовляють, але руки при цьому постійно підняті. Йому кажуть: «Цей лот закінчений», а він: «Ну, добре», і далі рука піднята. Він же не може до Росії з порожніми руками приїхати! Йому - хоч що-небудь. Один хлопець купив дерев`яну скульптуру католицької церкви і каже: «Який класний африканський бог». Ото регіт був! Але нехай над ним сміються, ця дерев`яна скульптура 16 століття перетне російський кордон і назавжди залишиться в країні.

А з України – нікого не немає. По-перше, неможливо привезти, по-друге, ніхто і «спасибі» не скаже, більш того - вважають це мало не дивацтвом.

Тому коли ми говоримо про закони – це величезна частина роботи. Готуємо законопроекти про цільові доброчинні фонди, про статус національних доброчинних проектів, про дефініції, які б описували всі види доброчинності.  Адже в головах наших людей змішалося абсолютно все – спонсор, олігарх, благодійник – повна каша. Ця тема для України явно нова, і свою роботу я бачу в тому, щоб допомогти фахівцям створити ці закони, після чого пролобіювати їх прийняття.

Багато чиновників говорять: сьогодні податки не можна відміняти – постраждає  бюджет. Але з таким підходом втрати будуть набагато більшими, ніж заробіток. Адже доброчинність – не лише грошима поділитися, але й створити музей, утримувати той, що вже існує. Є різниця - або музей у воді і його колекції в підвалах ніколи не виставлялися взагалі, або ви наведете лад у музеї, дасте йому грошей, і він буде кожного місяця показувати ці колекції? Якщо законодавчо це не буде прописано, музей і не виставлятиме. Але навіщо вам, платникові податків, музей, який нічого не показує? Це один з тисяч моментів, які сьогодні вимагають законодавчого врегулювання.

До речі, в Харкові є музей Іллі Рєпіна. Повернули туди хоч одну картину? Ні. Ми зараз займаємося поверненням однієї з робіт, щоб подарувати її музею. Але буде проблема – її привезти. Знову «по-чорному»? А я хочу правильно її привезти, показати, що вона є і знати, що вона не виїде, залишиться  в Харкові назавжди.

І що для цього перш за все потрібно зробити?

Сьогодні треба сказати: «Хлопці, рятуймо Україну!». Давайте займемося дітьми, здоров`ям, розвитком, культурою, освітою. А у нас цього заклику не подав поки ніхто.

Для того, щоб зробити, треба небагато, головне - щоб це було комусь потрібно. До мене на депутатський прийом прийшов хлопчик років 16 і каже: «Мені акордеон потрібен!». В очах таке, що якщо зараз не дадуть йому акордеона – життя зупиниться. Він, виявляється, всі конкурси виграє, але з тим акордеоном, що є, його далі не беруть. Знайшли, купили йому акордеон. Дитина поїде, прославлятиме Харків, країну.

І зробити для нього це було великим задоволенням.

Важливо, наприклад, не продавати, а рятувати соціальну інфраструктуру заводу, який ти купив. Хоча вона тобі для прибутків і не потрібна. Але вона потрібна людям, які на твоєму заводі працюють.

Знаєте скільки сьогодні багатих людей в Україні? Значно більше, ніж багатодітних родин. Уявляєте, яку допомогу вони б могли надати тим самим дітям, якщо б власті не воювали один з одним, а сіли і розписали: хто кому повинен допомогти? І було б так: криза - так, газ - так, але дивіться, як влада змогла організувати цих «товстих» - вони дітям і будинки купують, і жити допомагають. У нас же все спрямовано проти цих «товстих»!

Проте, що добре – є люди, які просто не можуть чинити по-іншому. До мене це переосмислення і розуміння прийшло за мій рахунок, за рахунок мого часу. Я ж сьогодні пропоную людям не гаяти часу, а збирати семінари, розповідати про це, навчати. Але робити не це по-жлобськи, коли якийсь «ненормальний» проводить семінари, а уряду це не потрібно, треба поєднати ці речі – щоб на семінари приходили віце-прем`єри і міністри, депутати, і тоді люди побачать, що їх поважають. А за крапельку поваги до себе люди згодні подарувати, віддати не тільки 10% своїх грошей. Коли до них ставляться по-людськи, люди готові віддати душу.

Загалом, я на все дивлюся з позиції соціального конфлікту. Я бачу, що хвиля, яка сьогодні піднімається, «проти багатих» може принести те, що колись на початку 20-го століття відкинуло Російську імперію на 200 років назад. Я будь-яку ситуацію бачу як таку, що стримує соціальний конфлікт, або його розкручує.

Із власного досвіду можу сказати це про корпорацію, яку я колись очолював. У 90-х вона дала роботу десяткам тисячам харків`ян. Коли їх звільнили з інститутів, з заводів, їм нікуди було більше йти, як на ринок. Мене досі багато хто критикує за створення торгового центру, не розуміючи, що ми дали місця для роботи і врятували від голоду сотні тисяч людей. Тому що тих, хто торгує, 30 тисяч, а у них сім`ї по 3-5 осіб і т.д. А скільки супутніх бізнесів вийшло – від підвезення до оформлення дозвільних документів! Це була можливість вижити. Про це треба думати і зараз.

БАГАТО ХТО ЩЕ НЕ ЗНАЄ, ЩО ВТРАТИТЬ ВІД КРИЗИ...

До речі про економіку. Від політиків позитивні сигнали в неї від початку кризи так і не пішли. Чи означає це гарантію нової хвилі кризи?

Зараз ні, але, думаю, до березня будемо це бачити. Поки економіка не переконається, що «нагорі» все нормально, вона не оживе. Люди не повернуть свої, давайте чесно скажемо, відведені в бік гроші, назад у виробництво. Всі чекатимуть вирішення політичної ситуації.

Експерти кажуть, що сьогоднішня криза може бути схожою на ту, початку 90-х років, і вихід з неї займе десятиліття. Але  як цунамі і урагани різні, так і умови, і ментальність у різні кризи різна. Зараз і стан країни інший, і можливості у людей інші, зараз є те, чого не було тоді – сильні підприємці, сильні корпорації. Так, багато хто втратив на цій кризі, багато хто ще не знає, що втратить, але у будь-якому випадку ситуація вже інша. І політичний сигнал настільки важливий для економіки, що його сьогодні переоцінити просто не можна. Тому нехай я буду схожий на фантазера, але якби в парламенті протиборчі сторони об`єдналися, це був би такий крок уперед!

У сьогоднішній ситуації ви вірите в це?

Я оптиміст і вважаю, що можливо абсолютно все. Але говорити з екранів телевізорів про те, що ми готові вивести людей на вулицю (таку заяву зробив лідер ПР Віктор Янукович – ред.), - це не спроба домовитися, а спроба шантажу і погрози.

Тут можу навести позитивний приклад з ситуацією в Харкові. Ще в жовтні, перед тим, як серйозно почала розгортатися криза, харківські політики домовилися відкласти вбік будь-які претензії, об`єднатися і налагодити робочі контакти. Відновилися стосунки між керівництвом міста і області, владою і опозицією, між БЮТ, ПР і Нашою Україною. Виступили єдиним фронтом у важливих напрямах, зокрема, в питанні підготовки міста до Євро-2012. У результаті після недавнього приїзду до Харкова керівників УЄФА місто одержало найвищу оцінку підготовки своїх об`єктів.

Люди ж, які працюють в бізнесі, перестали нервувати - продовжать чи не продовжать договори і т.д. Криза є, але підприємець не має страху. Скажімо, ми в торговому центрі не піднімали орендні платежі, відмовились від частини свого прибутку, а це майже 15 мільйонів. Сигнал це для людей? Так, сигнал, і він був потрібен. Сьогодні політикам треба зробити сальто, неймовірний кульбіт, але врятувати країну.

Ваше хобі – колекціонування імпресіоністів – постраждає від кризи?

Цього року я не планую нічого купувати, все піде на виконання вже взятих зобов`язань. Ми, як і всі у цій країні, постраждали від кризи, не можемо збільшувати витрати і маємо деякі заборгованості за доброчинними проектами. Але при цьому ми не скоротили і не закрили жодної з існуючих програм.

Ви особисто через кризу почали економити?

Звичайно, я переглядаю свій особистий бюджет, бюджет компанії, відмовляємося від автомобілів, від домовленостей щось купити або поміняти, заморожуємо деякі проекти. Найбільшою моєю заслугою було б знайти спосіб вижити і не гальмувати в часі. Будь-яка криза – це втрата часу. Гроші ми зможемо потім повернути, але не можна повернути вік, сили, можливості.

Записала Олена Милосердова

УНІАН в Google News