Ігор Ліховий: Янукович весь час попереджав міністрів від НУ про “великі неприємності”

"Мені наказали прибрати з могили Шевченка вінок від Ющенка, бо Вікторові Федоровичу неприємно це бачити. Я сказав, що Шевченкова могила велика, і тут є місце для вінків усіх політичних сил..."

"Мені наказали прибрати з могили Шевченка вінок від Ющенка, бо Вікторові Федоровичу неприємно це бачити. Я сказав, що Шевченкова могила велика, і тут є місце для вінків усіх політичних сил... Дикі свині, які завів у заповіднику Бакай, повиздихали від чумки... Азаров забрав у нас з рахунку 51 мільйон гривень..."

Екс-міністр культури та туризму відповів на запитання УНІАН.

Ігорю Дмитровичу, Ви зовні дуже змінилися за останній рік, костюми вам дуже пасують. Узагалі на націонал-демократах костюми добре сидять...

Це, очевидно, говорить про відповідність форми нашому змісту.

А як за цей час змінився зміст?

Мабуть, я більше почав розуміти своє місце у цьому світі. І почав дивитися на світ дещо по-іншому, оскільки член уряду має можливість побачити більше, ніж директор Національного заповідника.

Ви могли б просвітити, як Ви потрапили на посаду міністра? Завдяки тому, що боронили заповідні землі від Бакая та Ко чи мали якусь особливу концепцію розвитку культури?

Якщо брати хронологію, то це відбувалося приблизно так: спочатку був дзвінок Президента, який запитав, як справи в заповіднику, і сказав, що потрібно побачитися й порадитися. Наступного дня я мав планову поїздку до Києва, і коли ми зустрілися на одній з мистецьких подій, Віктор Андрійович сказав: давай, берися за міністерство.

Доти я шістнадцять років працював керівником Шевченківського Національного заповідника, безпосередньо підпорядковувався Мінкульту і був досить обізнаний у його роботі. Звісно, Канів не Київ і навіть не Львів, однак він займає в національному культурно-мистецькому просторі чільне місце, щоб сформувати бачення розвитку культури як в Україні, так і у світі.

Але цьому передувала історія, коли влада відмовилася продовжувати з Вами контракт. Що стало причиною?

За чотирнадцять років можна було знайти чимало, але оскільки жодного серйозного недоліку не підшукали, то скористалися приводом.

У травні 2003 року приїхала група депутатів з “Нашої України”, поклала вінок на могилу Шевченка зі стрічкою, де написано “Великому Кобзареві від Блоку Віктора Ющенка”. Згодом прибув тодішній прем’єр-міністр Янукович, і заступник губернатора попросив мене забрати той вінок, бо “Вікторові Федоровичу неприємно це бачити”. Я відповів, що оскільки я його не клав туди, то не й забиратиму. Шевченкова могила велика, і тут є місце для вінків усіх політичних сил, які шанують батька нації. Знову ж таки приїхав посланець, який сказав, що йому наказали прибрати той вінок. Я відповів: ви його туди не клали, то й не будете забирати.

Це навіть не через мою прихильність до “Нашої України”… Мене обурив сам факт, що мені Українською державою призначеному хранителеві національної святині наказують забрати вінок. Така непоступливість керівника на території, яку тоді повністю контролювала одна з провладних партій, стало предметом розмови на нараді в Міністерстві культури, що тоді відповідало формулі “Аннушка вже розлила олію...”

Але була ще одна причина мого усунення. На той час уже і Конча-Заспа, і Пуща-Водиця, і Козин були поділені, Канів став привабливим для тих, кому було замало мисливських угідь. Тодішній керівник ДУС був першим, хто взяв там чотири тисячі гектарів. Неподалік почали будуватися відомі брати соціал-демократи, які підганяли під свої володіння всю інфраструктуру.

Ті, хто вкладав інвестиції, цікавилися, що чи хто може їм завадити.

У 1990 році заповідник з підтримки українських та зарубіжних громадян зупинив будівництво величезного комплексу заводів Міненерго та Мінгазпрому Союзу РСР. Я тоді через Бориса Олійника дійшов до Раїси Горбачової та Дмитра Лихачова. Раїса Максимівна була заступником голови Фонду культури Лихачова. Завдяки Борисові Олійнику вона прийняла мене. Горбачова сказала: я дуже поважаю Тараса Шевченка, і я вам допоможу. Поки я повернувся з Москви, сюди вже Віталій Масол приїхав – тоді голова Ради Міністрів УРСР, нагримав на обласну, районну та міську владу – усе було вирішено на користь заповідника та українського народу. 

2000 року в Каневі знову почали будуватися. Тоді це вже був Інтерсплав з Донбасу. Вони хотіли перенести зі Свердловська завод із виробництва вторинного алюмінію. Але на моє щастя, прем’єр-міністром став Віктор Ющенко. А міністром екології тоді був Іван Заєць. Ющенко провів на Тарасовій горі виїзне засідання Кабінету міністрів, і питання також було зняте. Сподіваюсь, назавжди.

Мені здалося, що позиція влади була така: якщо ми зламаємо Ліхового з Шевченківського заповідника, то й інші заповідники не пручатимуться. Керівник ДУСі Бакай знайшов форму, щоб легально орендувати ці території. Але це все виглядало смішно навіть в очах канівських селян. Огородив ліс, поставив двадцять п’ять кілометрів сітки-рабиці, охорону, побудував вертолітний майданчик, купив диких свиней та оленів. Та оскільки дикі свині живуть за законами природи і не посвячені в бізнес-плани Бакая, то вони повиздихали від чумки, інші пішли по людських городах. Згодом розповідали, виникла ідея створити ферму для гадюк, які порозповзалися, люди сапками по городах рубали яскравих, небаченого кольору плазунів. Коли гроші даються задарма, то вони й течуть між пальців. Шкода, що для таких дослідів використовують національні пам’ятки та сакральні святині. 

Повертаючись до сьогодення. Ваше міністерство, яке об’єднало культуру та туризм, було мішенню для насмішок...

Якось я був на прийомі в посольстві Туреччини. Мене тоді своїм численним гостям представили як головного в Україні міністра. І це не тільки данина протоколу – турки розуміють, чим може бути туризм для економіки країни. А мене на одному з перших засідань нового уряду запитали: “А що робить у вашому міністерстві туризм?!”

З чим я категорично не погоджуюся – то це з бажанням виділити туризм у окрему галузь. Це вже буде його десята реорганізація. До того ж створить сприятливі умови для фінансових зловживань. Ми втрачаємо матеріальну базу, напрацьовані контакти, губимо віру людей у те, що потрібно служити народові, а не окремим персоналіям. І при цьому всьому ми втрачаємо об’єкти: туристичні бази, цінні території. Хтось, звичайно, набуває при цьому...

Хіба можна любити Україну, якщо ти не подорожуєш, не знаєш її народу, не відвідуєш святинь? Зараз, до речі, у регіонах згортається діяльність і станцій юного туриста та шкіл мистецтв. Людей попереджають, що фінансування не буде. А це величезна шкода, ми втрачаємо молодь.

Ігорю Дмитровичу, а кінематографісти на Вас ображалися за те, що Ви ,нібито, завжди недофінансовуєте якісь їхні проекти. Можу написати поіменно: режисери фільму “Штольня”, потім молоді кінематографісти...

Не бачу підстав. Це така вже українська ментальність – ще на етапі народження проекту треба вже визначити, хто буде призначений відповідальним за його провал. Жодного разу ті, хто робив “Штольню”, не звертався до мене безпосередньо як до міністра. Хоча більшої кількості відвідувачів, ніж прийняв за цей час я, не приймав жоден з моїх попередників. У кінематографі збереглося інерційне мислення – що коли в нас є геніальний проект, то держава має його профінансувати. Держава лише частково може взяти участь у кіновиробництві. І не тому, що ми не хочемо, а тому, що маємо обмеження. Тільки для того, щоб розпочати роботу над фільмом, потрібно пройти щонайменше чотири-п’ять тендерів. Це дуже складний процес, і коли з 1 липня ми ввели тендерне законодавство, то з’ясувалося, що нікому брати в них учать – кіностудії не готові.

Торік держава виділила на кіновиробництво 49 мільйонів гривень, освоєно – 26, цього року –майже 50 мільйонів... Коли я прийшов в уряд, було сорок два фільми в процесі виробництва. Це немало. Зараз, за місяць до звільнення, я підписав програму кіновиробництва. І при мені, до речі, було створено Державну службу кінематографії.

А віце-прем’єр з гуманітарних питань Дмитро Табачник казав, що виділені на кіно гроші повертаються назад у бюджет – причому в кінці року – у грудні.

Тому що гроші надходять у кінці року. У серпні 2006-го прийшов новий міністр фінансів (Азаров), який забрав у нас з рахунку 51 мільйон гривень і повертає тільки зараз, у кінці року. До речі, про це віце-прем’єр не згадував? Ми ж тоді всередині року не встигли проплатити навіть виконані для закладів культури роботи. Кіновиробництво – складний процес. Це не піти в магазин і купити готовий товар, його ще потрібно організувати. Тим більше на руїнах українських кіностудій. Ті, які ще працюють, то виконують замовлення здебільшого закордонних партнерів.

Проекти фільмів проходять експертну раду. Звісно, кожен автор вважає свій твір геніальним, але він ще повинен переконати в цьому експертну групу і, даруйте, міністра культури теж. До речі, (я це вважаю своєю заслугою) кожен випускник творчого факультету кіно і телебачення має право реалізувати свій перший проект за бюджетні кошти.

Зараз на одному з каналів показують серіал, який ми жартома називаємо “технологією підготовки російського гарматного м’яса”. Так чи інакше оспівуються російські військові, російські амбіції. А Ви мали якісь важелі для створення українських серіалів?

Коли в червні ми затверджували положення про службу кінематографії, то прем’єр-міністр Юрій Єхануров делікатно, але настійливо порадив: пане міністре, розпочніть з українського “мила”. І я з ним погодився, але часу було замало. Гроші підуть тільки зараз...

Порівняйте досвід праці в урядах Єханурова та Януковича...

Це не до порівняння (сміється). В уряді Єханурова була команда, була довіра. Мені імпонував демократизм, можливість вільно висловлювати свою позицію. Відзначив би інтелігентність манер Єханурова... Він казав: колего, я розумію, чому ви так дієте, але ставимо на голосування...

Те з чим ми зараз зіткнулися, – це зовсім інший підхід.

Віктор Федорович не вітає точку зору, яка не збігається з його баченням, але він дозволяє вступати в дискусію, інколи навіть погоджуючись з позицією меншості...

А які ініціативи віце-прем’єра Табачника ви підтримуєте?

А Ви самі б не могли назвати мені якісь ініціативи Табачника за цей короткий час? Я добре пам’ятаю ініціативи В’ячеслава Кириленка. Це те, що стосувалося дублювання та титрування українських фільмів, розвитку культурного туризму, анімаційного кіно, вшановування національних героїв...

Табачник хоче підняти українську російськомовну літературу.

Я чув цю фразу –що нам, мовляв, не слід відмовлятися від російськомовної української культурної спадщини. Але насправді я не знаю, що стоїть за цією фразою. Оскільки міністерство культури має бюджетну програму, якою передбачено задоволення культурних потреб національних меншин в Україні. Це завжди було складником української культури...

Два тижні тому суд прийняв рішення про скасування постанови про субтитрування та дублювання фільмів українською . Кабмін тоді був відповідачем. А позивачем – товариство сліпих з Херсонської чи Миколаївської області. На жаль, Кабінет міністрів, відповідач у цій справі, поводиться, наче на виборах. Його поводження зіставне з поводженням відомого адвоката Василя Стуса, завдяки якому Стусу ще додали тюремного строку. Тож і Кабмін поводився так, щоб задовольнити позивача.

Позивач і відповідач задоволені. Чого не скажеш, про десятки мільйонів громадян України, чиї права обмежено таким безпрецедентним для сучасної Європи рішенням суду. Постанова про дублювання та титрування кіно скасована. А 18 стаття закону про кіно чітко каже, що на території України фільми мають бути дубльовані.

До речі. Я із задоволенням подивився мультфільм “Тачки” і фільм “Пірати Карибського моря” українською. Український дубль був більш відвідуваний, ніж російський...

А чого чекати від Кабінету міністрів, члени якого поміж собою говорять не українською? Кабмін тут діє у світлі обіцянок північному сусідові, який панує в інформаційному просторі. Відбувається також перетік туристів у російські регіони на гребні “протестів” проти НАТО в Криму.

Коли нам кажуть, що при дубляжі російських фільмів на українську “искажается жестикулиция”, то мені смішно. Весь світ дублює іншомовні фільми!

Чи вам доводилося виявляти свою незгоду з офіційною позицією уряду Януковича?

За цей час стало зрозуміло: ми належимо до різних світоглядних команд. Дуже гостро проходила дискусія щодо підготовки офіцерів української армії – де їх готувати: у Львові чи в Одесі? Я брав участь у дискусії, бо вважав, що це й моя компетенція. Я отримав попередження від прем’єр-міністра, як і при розгляді інших важливих для діяльності уряду питань.

А як він вас попереджав?

Для мене це було щось на кшталт: “Зважте на недискусійність політичної ситуації”. А для інших “нашоукраїнців”: “Вам небагато залишилося” чи “Я бачу, в когось будуть неприємності. Нагадую вам: у вас будуть великі неприємності”.

Дивна позиція. Адже Конституція чітко визначає роль члена уряду, його права та відповідальність. І перша моя реакція на повідомлення, що ми маємо вийти з уряду, була така: без міністрів “Нашої України” шкода цей уряд, без демократичних засад користі від нього Україні – мало. Тепер в уряді діятиме принцип: слухайся старшого.

Деколи відбувалися заборонені ходи, коли на стіл клали буквально за п’ять хвилин документи, і ти не маючи часу, щоб їх прочитати, повинен приймати рішення.

Тепер кадрові питання пішли великими пакетами. раніше порядок був такий: міністр Кабінету міністрів зачитує кожен пункт, і ми заслуховуємо бодай прізвища кандидатів. Зараз же поводяться з кадровими питаннями, як із котом в мішку – ніхто не знає, чи він білий, чи чорний... І так по сорок прізвищ пакетом проходять.

А чим Ви займаєтеся зараз? Чи вже відчули себе киянином?

Я – Близнюки за знаком зодіаку, тому звикаю до змін дуже швидко. Зараз я облаштовую побут, упорядковую архів. Приводжу до ладу думки та папери.

Чим плануєте займатися у майбутньому?

Тим, чим збирався завжди, – збереженням культурної спадщини України.

А ще жити – дуже люблю це заняття.

Довідка. Ігор Ліховий - екс-міністр культуры та туризму. За фахом – інженер-електромеханік, закінчив Одеський політехнічний університет, також має кваліфікацію соціолога. З 1989 року до призначення в уряд Єханурова Ліховий керував Канівським державним музеєм-заповідником Т.Г.Шевченка, а також обіймав посаду генерального директора Шевченківського національного заповідника. У жовтні 2005 року став міністром культури та туризму, змінивши на цій посаді Оксану Білозір. 1 листопада 2006 року звільнений з посади міністра відповідно до поданої заяви про звільнення.

Лана Самохвалова

УНІАН в Google News