Хихикали обидва, але жарт свій зрозумів тільки Путін

Тимошенко майже упевнена, що в разі перемоги зуміє якось розв`язати проблеми з московськими дуумвірами...  Але й у дуумвірів накопичився певний досвід у відносинах з ЮВ...

Тимошенко майже упевнена, що в разі перемоги зуміє якось розв`язати проблеми з московськими дуумвірами...  Але й у дуумвірів накопичився певний досвід у відносинах з ЮВ (дуумвіри - два римські магістрати; мали однакові права і виконували однакові функції - ред). . .

Уранці 19 листопада випуски новин “російського” Euronews починалися з України. Щопівгодини. Нечуване діло – європейською топ-новиною був сюжет не про подію, а всього лише про те, що вона має відбутися – ялтинські переговори Володимира Путіна і Юлії Тимошенко з питань газових контрактів. Цей репортаж – про те, що буде, якщо сторони не домовляться («кран буде перекритий») – йшов другим, відразу ж після сюжету про заплановане на цей же день обрання перших в історії президента і міністра закордонних справ ЄС.

Наступного ранку, 20 листопада, Euronews з неприхованим полегшенням рапортував: «Досягнуті на переговорах домовленості дозволяють сподіватися, що традиційної новорічної газової війни, яка не вигідна ні Росії, ні Україні, ні тим більше Європі, не буде».

ЯЛТИНСЬКІ ПЕРЕГОВОРИ, ЯК ДЕМО-ВЕРСІЯ

В Україні підсумків переговорів чекали з не меншою тривогою. Отже, можна сказати, ми протягом декількох днів були по-справжньому єдині з нашими західними сусідами. Це навіть могло б стати приводом для гордості. Правда, гордості досить специфічної. Тобто, звичайно, ми в черговий раз «повелися на розводку», та зате хоч в дуже пристойній компанії.

Два зовсім простих запитання: по-перше, що такого екстраординарного, такого, що знімає напругу і тривогу, відбулося в Ялті? І, по-друге, звідки ці самі напруга і тривога виникли?

Відповідь на перше запитання гранично проста: нічого. Нічого принципового. Звичайно, особисто я – і, упевнений, не я один – щиро радий, що Росія і Україна домовлятимуться про те, як спільно відзначити 150-річний ювілей Антона Павловича Чехова і, особливо, 65-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Але домовленості навіть про це, наскільки можна судити, не підписані. Підписаний за підсумками переговорів лише протокол п`ятого засідання Комітету з питань економічного співробітництва Російсько-української міждержавної комісії. У якому теж нічого доленосного немає – інакше хоч що-небудь було б озвучено.

Ні, звичайно, в Ялті прозвучало саме те, чого з такою напругою чекала українська і європейська громадськість: Росія не стягуватиме штрафи за невибрані Україною об`єми газу. Тріумф, так би мовити. Черговий. Але звідки узялася ідея, що штрафи накопичувались-накопичувались, і ось накопичилися в кількості багатьох мільярдів і прямо зараз будуть пред`явлені до оплати?

Річ у тому, що насправді вони не накопичувалися. Протягом всього нинішнього року Москва кожного місяця ухвалювала рішення про нестягування пені за відповідний період, про що і оголошувалося цілком офіційно. Ймовірно, чисто гіпотетично, санкції за минулі місяці могли б бути пред`явлені до стягнення, але це руйнувало б наріжний камінь європейської політики Росії. Весь цей рік росіяни доводили, що у всіх газових проблемах ніколи не винна Росія, і якщо перебої з постачаннями і відбувалися (і якщо знову відбудуться) – то винна тільки Україна.

На цьому напрямі Кремль діє послідовно і наполегливо, і не було серйозних підстав чекати різкого повороту. В усякому разі, не було підстав чекати його саме зараз або взагалі в нинішньому році. За умови, що Україна розраховуватиметься за спожитий газ в обумовлені терміни, як це і передбачено контрактами від 19 січня ц.р.

КРИЗА, ЯКОЇ НЕМАЄ

Таким чином, ми повертаємося до запитання – звідки з`явилися панічні настрої? Схоже, першоджерелом став дивний документ, що несподівано потрапив в українські ЗМІ, – проект міжурядової російсько-української угоди «Про співпрацю в газовій сфері».

Документ, треба визнати, – абсолютно одіозний. Немає сенсу перераховувати його суто дискримінаційні пункти – їх в пресі аналізували багато і детально, значно більше, ніж того заслуговував даний текст. Через свою одіозність ця «угода» ніяк не могла бути нічим іншим, окрім як звичайної провокаційної «липи». Саме цю роль документ і зіграв. Намагаючись знайти хоч щось, що могло б примусити українське керівництво піти на підписання цього пакту про беззастережну капітуляцію, пригадали і санкції, і те, що виставлені минулого року штрафи стали одним з приводів «газової війни», яку до цих пір із здриганням згадують європейці.

Хто і навіщо запустив цю «качку»? Як говорив класик – чого не знаємо, за те не ручаємося. Зате наслідки цілком очевидні: Президент Ющенко, котрий «повівся» в черговий раз із звичайною своєю готовністю, виступив в ролі чи то прохача милостині, чи то палія нової газової війни. А Тимошенко відсвяткувала черговий тріумф. У нинішньому сезоні взагалі стає правилом святкувати перемоги над солом`яними опудалами найстрашніших загроз.

Над епідемією свинського грипу (притому, що становище у нас поки що (тьфу-тьфу-тьфу!) значно краще, ніж в інших зачеплених вірусом країнах). Над загрозою диктатури і бажанням Президента відмінити або хоч би перенести вибори (притому, що і весь політичний розклад і особливо втрата Віктором Ющенком реального впливу, а також його легендарні організаційно-адміністративні здібності робили ці плани абсолютно ілюзорними) сміються навіть найпохмуріші прогнозисти.

Стратегія зрозуміла і, не виключено, єдино можлива для лідера БЮТ. В умовах наростання економічних проблем і страшного зростання цін спроби тріумфально рапортувати про перемоги над кризою і над інфляцією справили украй гнітюче електоральне враження. Тому набагато надійніше пронизувати списом нашвидку приготовані опудала.

Тепер ось подолане опудало загрози газової війни. Важко не звернути уваги на те, що, беручись до розбору ялтинських домовленостей, експерти вимушені насправді аналізувати всі ті ж договори від 19 січня. Що ж стосується власне «Ялти», то в сухому залишку лише два моменти. Перший відверто озвучив в своїй «Репліці» на російському каналі «Вести» Олександр Прівалов (в минулі роки соратник  Михайла Леонтьева за програмою «Однако»). Прівалов констатував: «Росія фактично вже підтримала пані Тимошенко в президентській кампанії, яка вже почалася. На нещодавній зустрічі прем`єрів в Ялті Путін сказав перед телекамерами саме те, що потрібно Юлії Володимирівні для виборів».

Другий момент, про який говорять і який коментують на всі лади, – це імпровізований (принаймні, для Тимошенко) епізод з жартом про «краватки». Сюжет і насправді багатозначний і навіть повчальний – якщо тільки правильно розставити акценти.

ЧИ У ВСЬОМУ ВИННА УКРАЇНА?

Проблема насправді полягає в тому, що європейська стратегія Москви – «у всьому винна Україна» – вже дала цілком певні результати. У пресі справедливо наголошувалося як тривожний симптом те, що 16 листопада Росія і ЄС уклали (без участі України) меморандум про механізм раннього попередження у сфері енергетики.

А трохи раніше – 5 листопада – саме українському Президентові України подзвонив Президент Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу зі своєю заявою про «абсолютне значення відсутності блокування в рамках української системи проплати» за поставлений російський газ. Важливий не факт дзвінка (може, Баррозу дзвонив і Путіну з Медведєвим), а те, що саме про дзвінок Віктору Ющенку Єврокомісія визнала за потрібне широко оповістити міжнародну громадськість.

Той день – 5 листопада – був взагалі сповнений подіями. Головною з яких для нас стала офіційна згода урядів Швеції і Фінляндії на споруду газопроводу «Північний потік» в своїй морській економічній зоні. Ще раніше своє «добро» дала Данія. Це, звичайно, не повний консенсус. Необхідно одержати згоду урядів ще двох країн: Росії і Німеччини. Ну  – головних ініціаторів проекту. Не треба бути експертом, щоб здогадатися, що «Північний потік», таким чином, може вважатися справою вирішеною.

Цього місяця, підписавши (14 листопада) міжурядову угоду із Словенією, Росія зібрала повну колекцію віз, необхідних для початку робіт над газопроводом «Південний потік».

Введення в дію цих трубопроводів (ймовірно, «Північного» в 2011 році, і «Південного» – в 2015-му.) найрадикальнішим чином зменшить залежність Газпрому від наших транзитних потужностей. Справа не тільки в можливостях у перспективі транспортувати в обхід України до 55 і 63 мільярдів кубометрів газу в рік відповідно. Через Україну щорічно проходить 110–115 млрд. кубів. У той же час десь 50 млрд. кубів російського газу споживається самою Україною. З них чимала частина надходить як оплата за транзит до Західної Європи. Зменшення транзиту означає скорочення надходжень на сплату за транзит – відповідно, зменшується і загальний об`єм прокачування і т.д. – колеса залежності починають крутитися у зворотний бік.

Все це не трагедія, і не було б навіть драмою – якби ситуація була вчасно і адекватно оцінена елітами, які зобов`язані були розробити реалістичну програму дій в нових реаліях. Але саме з цим-то якраз у нас – зворотний консенсус.

Є ТАКА ПРОФЕСІЯ – БАТЬКІВЩИНУ ЛЮБИТИ

Упродовж всіх останніх років наші експерти дуже переконливо обгрунтовували то економічну недоцільність обхідних магістралей, то неможливість їх реалізувати з точки зору геостратегії. І все було б просто чудово, якби господарі німецьких, італійських, французьких і інших газових концернів читали ці високопрофесійні статті, а не підсумкові цифри в своїх капіталістичних калькуляторах.

Адже біда не в тому, як вважають європейці, а в тому, що наші експерти явно вважають якось інакше. І це тільки здається, що роками прорахунки, що накопичувалися, можна пояснити і виправдати надлишком патріотичного завзяття. Тому що насправді справжній патріотизм експерта полягає в його професіоналізмі.

У жодному випадку не хочу сказати, що, скажімо, Янукович чи Азаров, тим більше – Ющенко чи Івченко – змогли б на місці Тимошенко і Дубини побудувати адекватнішу стратегію і тактику (хоча вони самі, очевидно, в цьому абсолютно упевнені). Але зараз не вони, а саме Юлія Володимирівна голосно рапортує про перемоги. І немає абсолютно ніякої упевненості, що вона реально оцінює ситуацію. Скоріше навпаки.

Свідоцтвом чому – та сама, заздалегідь заготовлена Путіном реприза – «порада» Ющенку і Саакашвілі «проводить ужин – если они будут ужинать – без галстуков. Галстуки нынче в цене – не ровен час… Ну вы меня понимаете…» Жарт був, поза сумнівом, грубим і хамським – але досить простеньким. Дивний і якийсь двозначно вульгарний контекст він придбав після репліки Тимошенко – «Володимире Володимировичу, я точно можу без краваток проводити вечері». Зараз сперечаються – з якою інтонацією хихикала леді прем`єр-міністр, але абсолютно очевидно, що Юлія Володимирівна путінської репризи елементарно не зрозуміла. Путіну довелося навіть (це вже довершений моветон) дожартовувати: «Зжере гість Ющенка ще краватку».

І тут абсолютно неважливо – чи просто наша леді не збагнула, що мається на увазі, чи жодного разу не бачила розрекламованих з подачі Росії кадрів серпня минулого року.

Важливо те, що, явно не розуміючи, про що мова, Юлія Володимирівна щосили постаралася відповідати веселому настрою гостя. Путіна це, схоже, цілком влаштувало – саме як демонстрація абсолютної лояльності.

Герой романа Дешила Хеммета «Мальтійський сокіл» – приватний детектив Семюель Спейд – вимагав від своєї клієнтки: «Ви повинні переконати мене, що розумієте те, що відбувається, а не намагаєтеся діяти навмання, як Бог дасть, сподіваючись, що, врешті-решт, все владнається». Клієнтка, до речі, виявилася дівчиною вельми своєрідною. Діючи навмання, вона попутно підставляла всіх, кого використовувала. Детектива вона теж збиралася використовувати і підставити, але закінчилося для неї все дуже погано.

Це, звичайно, белетристика. Можна не сумніватися: пані Тимошенко майже упевнена, що у разі своєї перемоги зуміє потім якось вирішити проблеми з московськими дуумвірами. І, знову ж таки, схоже на те, що вона вважає за можливе вести гру з будь-яким ступенем ризику – поки може всі провали списувати на інших, або, принаймні, упевнена, що зможе списати.

* * *

Але ж і у дуумвірів теж накопичений певний досвід – у тому числі і у відносинах з Юлією Володимирівною. І – враховуючи дії Кремля і Газпрому цього року – ніяк не можна виключати того, що там якраз розраховують на самовпевненість і, м`яко кажучи, легковажність Тимошенко.

Їм-то тепер і треба всього лише декілька років без війни – щоб спокійно, не дратуючи європейців, побудувати обхідні трубопроводи і резервні газосховища на територіях одержувачів блакитного палива – на випадок чи то непередбачених, чи то наперед планованих форс-мажорних обставин. І тоді, за їх уявленням, складеться принципово нова ситуація. У якій липова «Угода про співпрацю в газовій сфері», що наробила стільки шуму, може здатися майже рівноправним і взаємовигідним договором.

Валерій Зайцев, «Нові Грані», спеціально для УНІАН