Імперативний мандат - стратегічна зброя у війні за Київ?

Не відбирати ж мандат за те, що скоса подивився на лідера фракції чи попив кави з політичним опонентом… Але як гарантувати, що чогось подібного не станеться?

За якийсь тиждень тема імперативного мандату стала однією з ключових в політиці. Бути йому чи не бути? Якою стане українська політика від такого нововведення? Думка політолога Ігоря Новікова.

За що постраждають мери…

Якщо доля Закону про Кабмін практично стовідсотково вирішуватиметься у Конституційному суді, то доля закону про імперативний мандат на сьогоднішній день є доволі туманною. Багато експертів сходиться на тому, що при певних позитивах цей закон принесе й не менш масштабні негативні наслідки для органів місцевого самоврядування. У тому числі, поглибить конфлікти між мерами міст та міськими радами. І це на фоні перманентних виборів, коли у деяких містах України вже скоро як рік не можуть обрати мера, та на тлі проблем із прийняттям місцевих бюджетів.

Як відомо, саме внутрішньополітичні конфлікти в багатьох місцевих радах призводять до того, що кошториси цілих міст та районів до цих пір не прийняті. Все це часто-густо підсилюється непорозуміннями між місцевими адміністраціями та радами. І це при тому, що якість регіональної політики свідчить про якість влади в цілому. Театр, як відомо, починається з гардеробу, а оцінка дій влади громадянами – з її здатності вирішувати конкретні проблеми на місцях. І навряд чи „розборки” у фракціях міських чи районних рад між „вірними партійцями” та „зрадниками ідеалів” зроблять життя громадян кращим. Та й міським головам додадуть головного болю, бо саме їх завжди будуть робити крайніми за свою нездатність домовитися з принципових питань. А все це разом може перетворити країну на територію перманентних виборів, які потребуватимуть все нових бюджетних витрат.

Окрім того, на сьогоднішній день у більшості місцевих рад відбулося переформатування фракцій, виникли нові депутатські утворення з числа „перебіжчиків”. І, на думку багатьох, це може свідчити не лише про тотальні “зради” заради уникнення тягаря колективної фракційної відповідальності, але й про намагання депутатів у своїх діях повернутися до своєрідного варіанту „мажоритарки”. Депутати хочуть бути не просто „кнопкодавами”, які голосують за партійні рішення, але й реально вибудовувати свій власний імідж як незалежних політиків. У тому числі і шляхом особистого контакту з виборцями. До того ж, за Конституцією кожен депутат має голосувати самостійно. І порушення цього принципу  – це відверте зазіхання на його свободу.

І тут, власне, знову ж таки виникають питання до закону про вибори, який необхідно удосконалювати. Або мерів міст і надалі обирають шляхом прямого голосування, при цьому вони можуть опиратися не лише на ті політичні сили, які їх підтримували від самого початку, але й на депутатів, які заради прямого контакту з виборцями висловили свою лояльність мерам. Або у закон слід чітко записати: мера обирають місцеві ради, які, за таких умов, перетворюються в мініпарламенти зі своїми коаліціями та опозицією.

Ймовірно, такий політичний розклад і міг би мати місце але є одне „але”: на місцях в опозиції можуть опинитися ті політичні сили, які у парламенті входять до коаліції. Крім того, у місцевих радах часто представлені блоки та партії, які не потрапили до Верховної Ради, і які шукатимуть свою „золоту” акцію, коливаючись між „багатими” та „красивими”. Що робити за таких умов? Комусь же і міським господарством потрібно займатися, а не лише формувати коаліції та „карати” вигнанням з депутатів „порушників партійної дисципліни”. На жаль, народні депутати, які дали „зелене” світло пропорційним виборам на місцевому рівні, не передбачили подібних ситуацій.

Було два генпрокурори, буде по два депутати на мандат?

Не передбачили депутати й того, що в результаті помилок при формуванні виборчих списків партій і блоків у місцевих радах депутати будуть залишати свої фракції. Хто, скажіть, винен у тому, що, наприклад, ряди столичної фракції БЮТ рідішають від сесії до сесії? Лідерка БЮТ Юлія Тимошенко, голова столичного осередку Анатолій Семинога, чи дещо епатажний Михайло Бродський?.. До того ж: чому народні депутати не заклали норму про імперативний мандат для місцевих колег у закон відразу? Може, тоді й не було б у депутатських лавах стільки бізнесменів, що, здебільшого, і повиходили з фракцій, які зайняли опозиційну нішу в радах…

Закон про імперативний мандат виглядає неоднозначним і ще з однієї точки зору. Можливо, якби кандидатів у депутати відразу попередили, що у них повідбирають мандати в разі „загравань” з іншими політичними силами, вони б і не йшли до місцевих рад? Займалися б бізнесом, тихо, спокійно і без будь-якої ідеології. А тепер? За вказівкою лідерів блоку чи партії віддати мандат? Хто на це піде без „бою”? Скоріше за все, додасться роботи судам, які виноситимуть ухвали на користь „вигнаних” депутатів та поновлюватимуть їх у статусі. Ми вже мали якось прецедент з двома генеральними прокурорами. Тепер матимемо ще одне українське ноу-хау: по два депутати на мандат.

До речі, про спірність прийнятого закону каже й немало депутатів. Так, колишній голова Івано-Франківська, а тепер депутат-„нашоукраїнець” Зіновій Шкутяк зазначав: „Закон про імперативний мандат лише заполітизовує органи місцевого самоврядування. А на місцях людям необхідно не політикою займатися, а справами, вирішувати буденні, але життєво необхідні для людей питання”. Його колега по фракції Борис Беспалий звертає увагу на юридичні колізії закону: „У проголосованому законопроекті про імперативний мандат для місцевих депутатів зміни полягають у тому, що партія відкликає депутата напряму, без участі виборців. Це неправильно. Має діяти дзеркальний принцип. Щоб хтось став депутатом – партія висуває людину, за яку потім голосують виборці. Відповідно при відкликанні депутата партія має запропонувати виборцям відкликати його”. Та й щодо причин, з яких можуть забрати мандат, пан Беспалий висловив великі зауваження: “Всі ті додаткові обставини для відкликання депутатів тільки ускладнюють умови відкликання зрадників. Наприклад, факт порушення законодавства чи Конституції має бути встановлено судом, а не якось інтуїтивно”. Справді, не відбирати ж мандат за те, що скоса подивився на лідера фракції чи попив кави з політичним опонентом… Але як гарантувати, що чогось подібного не трапиться?

… і ключі від столиці, де гроші лежать?

Наскільки може відповідати правді те, що закон про імперативний мандат для місцевих депутатів був „протягнутий” БЮТ лише з однією метою – „захопити” Київраду? Чи справді, десь у головах політичних консультантів пані Тимошенко визріла ідея, як їм здається, варта втілення в життя – перетасувати політичний пасьянс у Києві та, якщо „карта ляже”, змінити столичного голову на когось із БЮТ, не виключно, навіть на саму Тимошенко? Багато хто схиляється, що саме так все і є.

Але наскільки ця ідея є для БЮТ продуктивною? Для самої Тимошенко посада мера не виглядає як старт на президентських виборах беззаперечним варіантом. Чи пройде інша бютівська креатура? Не факт. Крім того, в Києві, як ніде інде, БЮТ зазнав за 7 місяців по виборах просто серйозної руйнації своїх депутатських лав, втратив реальних союзників та змушений шукати ситуативних союзників серед „нашоукраїнців”, з якими на рівні парламенту прихильники Юлії Володимирівни, схоже, побили горшки на віки. Але опозиціонерами до Леоніда Черновецького столичних „нашоукраїнців” можна назвати з великою пересторогою. Приміром, чи може в опозиції до влади перебувати головний міліціонер Києва Віталій Ярема, якщо він, швидше, є одним із „стовпів” цієї влади?

Крім того, якщо навіть за допомогою імперативного мандату Тимошенко наведе  порядок у лавах свої фракції в Київраді, примусивши повернутися назад „перебіжчиків”, чи означатиме це, що всі стануть “пухнастими та слухняними”? Адже бути членом фракції ще не завжди означає голосувати як усі.

Отже, як би там не було, ідея імперативного мандату викликає чимало питань, на які непросто знайти відповідь. Тому можна передбачити, що проходження законопроекту в парламенті буде непростим. І не лише тому, що коаліція захоче “кинути” БЮТ. Є, як бачимо, ризики куди серйозніші.

Ігор Новіков,

експерт Центру досліджень проблем громадянського суспільства

УНІАН в Google News