Два тижні Януковича: методи визначено, мета відсутня

Московський візит дещо зіпсували явні ознаки підлесливості в розмовах з Медведєвим і Путіним. Українців гарант встиг «ощасливити» двічі...

Московський візит дещо зіпсували явні ознаки підлесливості в розмовах з Медведєвим і Путіним. Українців гарант встиг «ощасливити» двічі.

Порошенко, Льовочкін і Янукович під час візиту до Брюсселя

Перші два тижні президентства Віктора Януковича – термін, звичайно – як кіт наплакав, куди там знаменитій сотні днів, але перші підсумки вже можна зробити.

Почнемо з плюсів: Вікторові Федоровичу вдалося сподобатися і в Брюсселі, і в Москві. У Європі новий президент несподівано для багатьох одержав не тільки рівне ставлення політиків, але й цілком прихильну пресу.

Московський візит дещо зіпсували явні ознаки підлесливості в розмовах Януковича з Медведєвим і Путіним. Але якщо врахувати, що у якості альтернативи фігурувала лише Юлія Тимошенко, яка неодноразово підхіхікувала Володимиру Володимировичу , то виходить шило на мило.

Явною помилкою Януковича було влізати з ногами в тему відміни звання Героя України для Бандери і Шухевича. Та ще й вказувати конкретні терміни в совковому стилі – до свята. Забув, як і його попередник, що інформаційний потік на кордоні України не зупиняється? Що варто було покивати на фахівців, мовляв, коли розберуться з історичними фактами, тоді й вирішувати будемо? Невже хтось став би сперечатися з тим, що подібні питання не повинні залежати від особистих симпатій/антипатій чергового глави української держави?

Свою країну новий гарант за два тижні встиг «ощасливити» двічі: розпорядженням урізати на 20% витрати на держапарат і вполовину – свою власну зарплату, кинувши кошти, що вивільнилися, під закон про підвищення соцстандартів. А також підписанням закону про соціальні пільги дітям війни, з яких реальною допомогою виглядає хіба що 25-процентна знижка на комунальні послуги. Досі ні в кого руки не дійшли підрахувати, чи вистачить грошей, що утворилися в результаті виконання пункту першого хоч би на покриття витрат за пунктом другим. Але саме по собі міркування: чинушам урізали утримання – вже гріє понівечену політичними ток-шоу душу українського виборця.

У той же час широкий розрекламований персонально Господарем Життя указ про боротьбу з бідністю гідний хіба що урочистої передачі старому союзникові по новій коаліції Петрові Симоненку з вказівкою: у рамку, і – на стінку. Зміст цього документа фактично зводиться до «боротися, боротися, і боротися» і надто вже змахує на такий собі «темпоральний комплімент» вождеві світового пролетаріату.

Персональний склад нового Кабміну викликає неприємний холодок десь у шлунку. Відчуває, що міркування «смачно» доведеться замінити мантрою «корисно»?

Перший же факт, що впадає в очі, – вражаюча кількість, скажімо так, нешироко відомих призначенців. Причому на відміну від команди Тимошенко, основною чеснотою якої екс-президент Ющенко колись назвав молодість (згодом з`ясувалося, що чеснота практично єдина), вік свіжопризначених міністрів не залишає місця для підозр, чи не завдяки юним літам новоявлені управлінські таланти досі залишалися в тіні.

Василь Цушко

Посада міністра економіки для Василя Цушка цілком тягне на сенсацію. Преса вже пригадала міністрові і його методи вирішення проблем (результатом чого стала кримінальна справа, закрита напередодні призначення), і диплом рівня сільгоспінституту, який, очевидно, мало підходить для керівництва всією українською економікою. Але значно більше лякає думка про Цушка його соратника по «Кабміну самовбивць» – Сергія Тігіпка: «Як адміністратор він впорається. Все інше – уважно слухатиме фахівців, навчиться якимось речам.»

Тільки ось «хвіст» у нашого студента-новачка вибився у ріст вже наступного дня після приходу в Мінекономіки. Відповідь на сакраментальне питання всієї молоді, яка гризе граніт науки, «коли здавати?» пролунав громом з ясного неба. Прем`єр Микола Азаров відписав економічному і соціальному блокам свого Кабінету аж місяць на підготовку не просто збалансованого і реалістичного бюджету на цей рік, а такого, який має стати не мало не багато... «вирішальним інструментом виведення країни з кризи». Нічого собі «курсак»?

Втім, за «беріївські методи» Азаров вже відгріб. Особисто від начальника. Янукович дав прем`єру публічної «прочуханки» за те, що, не запитавши старшого, той узявся лякати главу НБУ Володимира Стельмаха трьома кандидатами на його крісло.

Дмитро Табачник

Ще одна відмінна риса нового Кабінету – наявність у ньому відразу чотирьох шевальє-масонів – носіїв хрестів потішного Ордена Святого Станіслава. Це сам прем`єр Азаров, віце-прем`єр Володимир Семиноженко, і два міністри: фінансів – Федір Ярошенко, і освіти – Дмитро Табачник, «улюбленець» усієї опозиції.

Справедливості ради варто сказати, то ця четвірка – не єдині «шевальє української політики». Один з найбільш активних на сьогодні промоутерів Юлії Тимошенко – перший президент України Леонід Кравчук – теж кавалер цієї позолоченої висюльки, причому став ним одним із перших.

О! Призначення пана Табачника – це просто пісня. Це варто було зробити навіть якби новий міністр освіти і науки відразу після представлення колективу міністерства впав у сплячку на весь час каденції Кабінету Азарова. Сам факт приходу цієї одіозної особи в Міносвіти так розворушив антиурядову частину НУ-НС, що у панів депутатів не вистачає часу навіть на спроби зрозуміти, за що ще, окрім цього призначення, вони не люблять новий Кабмін.

БЮТ теж не дуже ускладнює життя команді нового президента. Не до того зараз – головна Берегиня країни, позбувшись прем`єрського крісла і не маючи депутатського мандата, б`ється за звання першого опозиціонера з не меншим запалом, ніж боролася за президентський пост.

Загалом, поки все тіп-топ. Так, главу держави ми отримали не дуже інтелігентного: Віктор Федорович виглядає не дуже презентабельно, навіть у найдорожчих костюмах. І в літературі, м`яко кажучи, плаває. Але з одного боку, вибирали миж не Містера Всесвіт і не мистецтвознавця. Пережила ж якось Америка попереднього президента, незавжаючи на те, що і американська преса, і зарубіжні політики відкрито називали його «тупаком».

А з іншого – ось питання на мільйон: чи має право вимагати більшого від свого президента виборець, який радісно ведеться на заклики голосувати серцем, печінкою, нирками та іншими мало пристосованими для цього органами, замість того, щоб включити голову?

Які люди, така й країна. Чи більше до душі новомодне: яка країна, такий і електорат? У питаннях пошуку відмазок для себе-коханих ми точно попереду всіх.

Іван Драч

Безперечно, Україні є на кого рівнятися: непродажна наша інтелігенція – моральний орієнтир у вічному штормі політичних розборок. Ось найсвіжіший приклад: відомий український письменник Іван Драч у день інавгурації Януковича серед «ветеранів націонал-демократії» підписав заклик об`єднатися навколо Тимошенко, щоб «протистояти темній антиукраїнській хвилі, яка накочується на нашу землю» і організувати народний опір «спробам Януковича і його команди змінити хід української історії ХХІ сторіччя, відібрати у нашого народу його культурно-національні та історичні цінності». А на 15-й день після цього сидів поряд з... Януковичем на концерті з нагоди вручення Шевченківської премії, і в коментарях пресі розсипався в компліментах небайдужому до музики і віршування Вікторові Федоровичу: «Я знаю, що він сам і співає, і пише вірші. Він мені читав свої вірші, коли вже був прем`єром. Один присвячений товаришеві, який загинув у лаві...»

Ні, ну який же черствий у нас народ! Про журналістів взагалі краще ні слова. Упираємося в своєму небажанні зрозуміти трепетну душу держчиновника, її прагнення не тільки до високого крісла, але і до визнання своїх творчих заслуг. З розумінням благих намірів вітчизняних «діячів», яким не шкода зайвий раз пройтися оксамиткою по самолюбству владців у Вітчизні нашій теж не складається. Раз у раз тичуть, нечутливі, в ніс знамениті некрасовські рядки: «Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан…»

Олена Перегуда