Компроміс – де його знайти?

Усі ідеї, що висувалися досі, зводилися до двох тез, озвучених Ющенком і Януковичем. Перша: компроміс можливий, але тільки щодо дати виборів. Друга: компроміс можливий, але тільки за умови скасування Президентом указу...

Компроміс для подолання ситуації, що склалася в країні, – можливий. Треба тільки добряче його пошукати. Зрозумівши, що політична криза давно вже пройшла точку неповернення, про це вже заговорили  представники всіх без виключення парламентських партій.

Щоправда, де шукати цей самий компроміс, і, головне, як він має виглядати, поки що мало хто собі уявляє. Всі ідеї, що висувалися досі, так або інакше зводилися до двох взаємовиключних тез, озвучених Віктором Ющенком і Віктором Януковичем. Перша: компроміс можливий, але тільки у питанні дати і правил проведення дострокових виборів – Ющенко. Друга: компроміс можливий, але тільки за умови скасування Президентом вже підписаного указу і на основі рішення Конституційного суду – Янукович.

Очевидно, що компромісом, так би мовити, у словниковому значенні цього слова поки що і не пахне. Якщо і можна про щось упевнено говорити, то лише про те, що головні гравці політичної арени дійшли загального висновку: протистояння досягло критичної відмітки, і пускати справу на самоплив – наражатися на небезпеки непередбачуваних наслідків. Але вихід з ситуації як і раніше, м`яко кажучи, не очевидний. І не в останню чергу внаслідок того, що жертвувати своїми політичними інтересами поки не готова жодна із сторін конфлікту. А кожен ініціатор компромісу у якості «відправної точки досягнення суспільно-політичної згоди» пропонує протилежній стороні зробити поступку... “добрій людині”, тобто собі. Напевно, нікому не треба пояснювати, що так ми великого поступу не зробимо. 

Зі всіх існуючих на сьогодні варіантів найбільш радикальний у суботу озвучив спікер парламенту Олександр Мороз. Проект «Меморандуму примирення і розуміння» у виконанні нашого доморощеного миротворця парламентського розливу простий як валянок. Віктор Ющенко скасовує свій указ від 2 квітня про розпуск парламенту. Верховна Рада скасовує всі свої рішення, які так або інакше стосуються виконання (якщо точніше, то невиконання) президентського указу. Простіше кажучи, країні пропонується “відмотати плівку назад” – повернутися у “день дурня”. І всією державою старанно вдавати, що всього, наговореного один одному як представниками, так і прихильниками різнозабарвних політичних сил нібито й не було.

Чому саме в “день дурня”, тобто 1 квітня? Та тому, що тільки дурень повірить, що Україна до останньої людини візьметься за ретельну ревізію пам`яті і політичних поглядів. Навіть якщо Ющенко, Янукович, Тимошенко, Симоненко і Мороз, який старанно косить під Литвина, одноголосно розпорядяться почати поголовне чищення мізків у інтересах загальнонаціонального примирення.

І вже навіть дурень не повірить, що ситуацію, яка нагніталася з двох боків кілька місяців, можна розрулити, відкликавши один-два-чотири-десять (та хоч двадцять п`ять) автографів під документами.

Але спокуса, звичайно, сильна. І, судячи з усього, ідея поступитися малим, щоби не втратити більше і зробити вигляд, що компроміс знайдений, а все, що все трапилося, включаючи обидва Майдани... – так, жарт, це був просто жарт, – відвідує не тільки голову Мороза.

В усякому разі, якщо вірити Юрію Луценку. Лідер Народної самооборони в інтерв`ю радіо “Свобода” заявив, що і “любі друзі” в оточенні Ющенка, і “любі мої” в оточенні Тимошенко не тільки не готові сьогодні і зараз відмовитися від депутатських мандатів, як цього вимагають Тимошенко з Кириленком. Але і цілком серйозно, за даними Луценка, розглядають можливості сепаратних угод. Від скасування указу про дострокові вибори до створення широкої коаліції за участю “Нашої України” і Партії регіонів. Зрозуміло, це ситуації не вирішить. І навіть не тому, що не згідний з такою постановкою питання Луценко обіцяє піти в глуху опозицію. А тому, що небожителям вітчизняного політичного Олімпу раніше треба було думати. Коли вони з такою легкістю розкидалися на всі боки гнівними коментарями з приводу “сходняків”, “кулуарних домовленостей” і “непрозорих рішень”. Тепер вже переконати країну в тому, що все це – не злочин, а благо, дуже складно буде.

І все ж вихід має бути! Напевно. Може бути...

«Громадський» компроміс

Про те, що суспільство, мовляв, має втрутитися і узяти ситуацію в свої руки, нам вже всі вуха протуркали. З двох боків. Щоправда, політики при цьому злегка лукавлять, бо під втручанням суспільства розуміють більшу чи меншу кількість осіб, зібраних в одному місці, озброєних партійною символікою одного кольору, які старанно скандують прізвище лідера.

Але принципово можливий і інший варіант. Ту ж Конституцію можна обговорювати дійсно громадськими радами, а не при Президентові або під патронатом прем`єра. На переговорах з пошуку компромісу можуть бути присутніми якщо не “люди з вулиці”, то хоч преса. Можна і пряму трансляцію організувати. Тобто зробити політичну діяльність всіх без виключення лідерів, хай на нетривалий період, але насправді публічною, а не такою, що публічною тільки виглядає. Напевно, це – єдино можливий шлях дійсно всенародного компромісу. Після якого ні у кого не повинно залишитися підстав ударитися в глуху образу або висловлювати претензії «інакше пофарбованій» стороні.

Проте, неодмінною умовою організації цієї “ідилії” має стати вільна участь в процесі пошуку рішення всіх охочих. Хай по черзі, якщо разом не помістяться, але обов`язково на добровільній і безкоштовній основі. І введення жорсткої заборони для політиків всіх рівнів і рангів затикати рот “гласу народу”. Якщо вже мова зайшла про необхідність вислухати думку людей, треба дати їм можливість висловитися. 

До речі, пошук компромісу силами суспільства міг би стати непоганою підмогою громадянському розвитку держави Україна. В тому сенсі, що люди на власному досвіді почали б розуміти, що обтічні формулювання типу “високий рівень життя”, “гідна зарплата”, “суспільна згода” і так далі в документ не запишеш. Хоча би тому, що кожна сторона воліє прочитати їх на свій лад. Може, і навчилися би під час виборчих кампаній висувати до партій конкретні вимоги замість шариковського “желаю, чтобы все!”.

Але тут необхідною умовою буде згода всіх еліт на те, що вирішальне слово лишиться за результатами референдуму! Чи можливо її отримати?

“Політичний” компроміс

Поки що цей варіант виглядає цілковитою безвихіддю. Дуже різні основи компромісу пропонуються. А частина політиків, як, наприклад, В’ячеслав Кириленко, так і зовсім вперлися. Лідер «Нашої України» навіть не згодний з цілком здоровою ідеєю бютівця Олександра Турчинова. Повернутися до парламенту і прийняти законодавство, яке регулювало би питання проведення дострокових виборів, що нам не перешкодило би при будь-якому розкладі. Таке враження, що закони писалися людьми, які навіть близько не допускають подібну можливість. Але Кириленко стоїть на своєму, мовляв, хай коаліція вносить зміни до законодавства, голосів у них на це вистачить. Ага! А потім той самий Кириленко скаже, що змінили не там і не те, що треба, і все знов покотиться тією ж самою стежкою. Та ще й велике питання, чи підпише Ющенко закон, ухвалений половиною парламенту? Підкреслимо: половиною розпущеного вже парламенту, на чому Президент постійно наполягає. 

Дедалі спокусливішим виглядає досвід святого Бонавентури, який розпорядився замурувати, – аж до ухвалення рішення –18 кардиналів у Папському палаці після того, як у результаті дворічних дебатів ієрархи церкви не змогли вибрати нового Папу замість Климента IV, який помер у 1268 році. Щоправда, незговірливі кардинали ще кілька місяців просиділи на хлібі і воді – про сходження на престол Папи Георгія X оголосили лише 1 вересня 1271 року. Але ідея непогана. Тим більше що представники вітчизняних еліт, на відміну від кардиналів 13-го сторіччя, постами ніколи не зловживали. Та і влада, що залишиться «без хазяїна», – теж непоганий стимул. Втрачати її нікому не хочеться, незалежно від кольору політичних прапорів.

На жаль, цей вихід поганий з абсолютно іншої причини. Він не дозволяє змінити систему ухвалення найважливіших для країни рішень у вузькому колі політичних еліт. Втім, з іншого боку, актуальне питання: а чи потрібна населенню України безпосередня участь в політичному житті держави. На рівні ухвалення рішень, зрозуміло. Судячи з того, що переважна частина вважає за краще вибирати із запропонованих варіантів, не перевантажує себе навіть формулюваннями, не кажучи вже про внесення альтернативних пропозицій (навіть на виборах рядок «проти всіх» традиційно не користується популярністю), – не потрібно. В інтересах самореалізації незначного політично активного прошарку, можливо, мало би сенс створити постійно діючі громадські ради при всіх органах державної влади. Але більшого поки країні, судячи з усього, не треба. Тобто, якщо Ющенко зможе домовитися з Януковичем (або Янукович зможе домовитися з Ющенком), це влаштує майже всіх.

Проблема в тому, як після всього, що наші лідери наговорили одне одному і наобіцяли всім іншим, вийти з ситуації, не втративши обличчя? І чи можливо це взагалі? Чи захочуть виконати узяті на себе зобов`язання?

«Імпортний» компроміс

Теоретично можна прийняти за початкову точку тезу: «Україна – європейська країна». У такому разі основою компромісу, точніше суспільно-політично прийнятного ультиматуму, має стати рішення Конституційного суду. Незалежно від його змісту. Сумнівно, що ні у кого з політиків не з`явиться спокуса його опротестувати. І тут єдине, що допоможе утримати ситуацію в рамках пристойності, – звернення до Ради Європи, до Парламентської Асамблеї, до Венеціанської комісії з проханням тимчасово замінити моніторинг безперервним контролем над тим, що відбувається в Україні. Можливо, відрядити сюди батальйон «блакитних беретів» з європейського юридичного корпусу. І неодмінно кожен законопроект, кожен проект угоди, кожен меморандум, кожен крок політика піддавати юридичній експертизі європейських фахівців. Під їх жорстким контролем внести відповідно до європейських норм зміни в законодавство і наново переписати Конституцію.

Зрозуміло, така «процедура санації» потребуватиме багато часу і грошей. Зрозуміло, вона буде принизливою, і це ще м`яко сказано. Але якщо варіанти внутрішніх компромісів будуть вичерпані раніше, ніж бажання вилікуватися від всевладдя системи, доведеться в черговий раз пригадати, що ліки смачними не бувають.

Але питання: чи до такого ступеня Європі люба справа становлення демократії в Україні, щоби настільки глибоко влізати у наші внутрішньополітичні розборки? Судячи зі змісту останньої резолюції ПАРЄ, всебічне сприяння нам пообіцяють, але не більше того...

Отже рішення доведеться шукати своїми силами. І зараз ситуація виглядає так, що заради нього не тільки політикам доведеться поступитися частиною своїх інтересів. Але і народу – зсадити з шиї частину лінощів та позбутися одвічної надії на “абияк”.

Знаєте, є така байка про лицаря і ченця, переконаного в тому, що з будь-якої ситуації завжди є два виходи.

Отож, сидить лицар у трактирі, вино в келиху слізьми розбавляє. До нього підсаджується чернець, який прагне спілкування і безплатної вечері. Лицар ввічливо так говорить: йди, мовляв, святий отче за інший столик, сам бачиш, горе у мене. Той давай випитувати, що та як. З`ясовується, що засватався лицар до прекрасної пані, а її батько в подарунок до весілля бажає отримати голову дракона. Тепер ось лицар в абсолютній безвиході. Не виправдати очікування майбутніх родичів не можна, до дракона йти – страшно, топитися – християнська етика не дозволяє. Чернець давай його втішати, мовляв, з будь-якої ситуації завжди є, як мінімум два виходи:

– Ти міг погодитися на вимогу або відмовитися одружуватися. Припустимо, ти погодився. Тепер ти можеш їхати до дракона в пащу, або одуматися і пошукати наречену в іншому місті. Припустимо, ти поїдеш. Або ти дракона зустрінеш, або не зустрінеш. Припустимо, зустрінеш. Або він від тебе втече або стане з тобою битися. Припустимо, стане. Або ти його переможеш, або він тебе з`їсть. Припустимо, з`їв...

– Ну?!!! – підкинувся лицар

– Так, і з цієї ситуації у тебе теж два виходи...

Здається, нам, як і цьому лицареві, терміново треба шукати третій вихід.

Олена Перегуда