Закон про «доступ до інформації»: влада імітує європейськість?

Найтаємніша інформація – скільки в Україні крадуть... Закон не дасть журналістам можливості навіть подряпати бюрократичну машину... Експертні оцінки

Закон про доступ до публічної інформації, якого так вимагала Європа і який так обіцяли демократичні персоналії з оточення президента, був прийнятий у першому читанні 30 листопада. При цьому його батьки висловили стільки теплих слів на його адресу, що хотілося вірити в справжній прорив, у майбутню інформаційну революцію, як її обіцяв один з ініціаторів закону Андрій Шевченко. Ідеологія законопроекту в тому, що законодавча влада спростить порядок одержання, використання, зберігання і поширення інформації, що вона зніме грифи “таємно”, там де може зняти. Кінцевою метою цього законопроекту було те, що журналісти значно легше зможуть дізнаватися про те, як тратять гроші розпорядники бюджетних коштів. Закон мав довгу історію підготовки, прийняття, узгодження позицій прийнято у першому читанні. Поневіряння документа зіставні із, скажімо, законопроектам про боротьбу із корупцією та закриттям офшорів. Нарешті закону який мав би стимулювати владу до прозорості, дали зелене світло.

Чи дасть він можливість журналістам отримувати розпис витрачання міністерствами чи обласними держадміністраціями кожної бюджетної копійки?

Ні. Чи зобов’язує закон вимагати від чиновників оприлюднення інформації щодо власних доходів та інформації про те, акціонерами яких компаній вони є? Ні. Чи звужує він можливості для відмови чиновників журналістам у запиті? Нібито звужує. Але при цьому законопроект вказує, що існує «інформація з обмеженим доступом». Такою визнається “інформація, доступ до якої обмежується суб’єктами владних повноважень відповідно до законів, або іншими суб’єктами інформаційних відносин на свій розсуд”. У владі чиновники самі вирішили, доступ до чого обмежити. Напевно, мається на увазі, що журналісти в разі незгоди можуть оскаржити це в суді. Якщо є час і гроші. Незрозумілими залишаються такі поняття, як “службова таємниця” та “право власності на інформацію”.

Трохи дивує визначення “недостовірної інформації”. На думку авторів, недостовірна інформація – це неадекватне відображення стану, властивостей якості, ознаки суб’єктів. Слід розуміти, що адекватність чи неадекватність відображення нами фактів, подій, явищ та якостей вирішуватиметься в суді. (Можу вгадати в якому – у Печерському). Можу показати стоси запитів, які до різних міністерств та відомств надсилала наша редакція, та скласти антологію відписок. Де доступ до публічної інформації? Можливо, один закон у принципі не може вирішити питання доступу до публічної інформації, можливо, слід вносити пакетні зміни, разом зі змінами до закону про корупцію та, скажімо, кодексом держслужбовця? То внесіть пакетом, депутатам же доводилося вносити пакетні зміни...

Законопроект 7321 коментують журналісти та експерти.

Осман Пашаєв, тележурналіст:

НАЙТАЄМНІША ІНФОРМАЦІЯ – СКІЛЬКИ В УКРАЇНІ КРАДУТЬ

Закон про доступ до публічної інформації мені не сподобався. Найважливіше що слід було ним визначити, що саме відноситься до конфіденційної інформації. Давайте чесно признаємося, після скандалу з “Wikileaks” поняття таємності стає чисто відносним. Приховувати, скільки в Україні міліціонерів чи зброї, це смішно. Найважливіша інформація – скільки в Україні крадуть з бюджету. Такий закон повинен був змусити органи виконавчої влади давати чесні відповіді щодо видатків, як своїх власних, так і видатків їхніх відомств. Напевно, до закону про доступ до інформації слід було прийняти ще й зміни до кримінального кодексу та внести відповідальність чиновників за приховування інформації щонайменше до адміністративного кодексу, а краще до кримінального. Наприклад, за несвоєчасно відправлену журналістам відповідь – штраф такий-то, за повторну несвоєчасну відповідь – штраф такий, а після третьої несвоєчасної або неповної відповіді – арешт. Слід почати з того, щоб садити чиновників хоча би на 15 діб за ухилення від відповіді. Тому що не давати платникам податків інформацію, як саме крадуть їхні податки, це один з найбільших злочинів в цій країні. І саме тому ця країна в дупі. Слід приймати не один закон, а пакет законів, де зазначається відповідальність за порушення. Декларацію держчиновники повинні оприлюднювати без запитів, але в разі, якщо вони цього не зробили – штраф.

Оксана Романюк, представник "Репортерів без кордонів" в Україні:

ЗАКОН НЕ ДАСТЬ ЖУРНАЛІСТАМ МОЖЛИВОСТІ НАВІТЬ ПОДРЯПАТИ БЮРОКРАТИЧНУ МАШИНУ

Я не маю особливих ілюзій з приводу того, що буде прийнято справді дійовий і європейський Закон про доступ до інформації, який зробить нашу владу прозорою і підзвітною суспільству. Поки що для нашої влади своя сорочка ближче до тіла, і це засвідчується хоча б профанацією концепції суспільного мовлення. У проекті закону про доступ до інформації багато «темних моментів», наприклад, що інформаційний запит має вивчатись протягом п’яти днів. Але вивчати запит і надавати на нього відповідь – це трохи різні речі.

Далі, нечітко прописано механізми, які б регламентували відповідальність чиновників за ненадання інформації. Незрозуміло, як журналісту уникнути таких ситуацій, коли він, наприклад, телефонує у податкову щоб дізнатись скільки підприємств закрились у цьому році, а у відповідь вислуховує: «А навіщо вам це потрібно?», «Зачекайте, я узгоджу з керівництвом», або «А що ви збираєтесь писати?» Без чітких механізмів, такий закон не дасть можливості журналістам бодай подряпати бюрократичну машину, вже не кажучи вже про те, щоб її розбити. Тому позиція щодо Закону про доступ до інформації повинна бути принциповою – слід або приймати справжній закон, або взагалі ніякого. Ілюзії, «обгортки від цукерок», які насправді не працюють, потрібні лише владі, яка сподівається довести світу, чи швидше, самим собі, що розвиває в Україні демократію. Тому що у світу вже немає жодних ілюзій з цього приводу – наприклад, представниця ОБСЄ зі свобод ЗМІ Дунья Міятович заявилана міжнародній конференції в Києві у жовтні: «Нині ситуація зі ЗМІ в Україні не виглядає «рожевою»: безпека журналістів дорівнює нулю, толерантність стосовно медіа не викликає захоплення».

Ми дуже сподіваємось, що українська влада зробить все, щоб наблизити країну до європейських стандартів у сфері доступу до інформації. Але, якщо все ж таки буде прийнято лише вивіску замість справжнього закону, «Репортери без кордонів» це чітко озвучать в Європі, і замилити очі все одно нікому не вдасться.

Олена Вітер, керівник громадсько-аналітичної організації DiXi Груп:

НА ЗАПИТАННЯ, ХТО ІНВЕСТИВУВАТИМЕ В ГТС, НАМ ПОРАДИЛИ ДИВИТИСЯ “ВІСНИК ДЕРЖЗАКУПІВЕЛЬ”

З листопада по грудень минулого року DiXi Груп зробили дослідження – аналіз законодавства у сфері доступу до інформації та експеримент з надсиланням інформаційних запитів до органів влади та державних компаній, що працюють в енергетиці. Ми направили в органи державної влади, державні і приватні енергокомпанії близько 150 офіційних запитів. Відповіді були одержані тільки на третину з них і, в основному, містили відписки. Найцікавішу відповідь прислали DiXi Груп з Нафтогазу. Коли експерти в офіційному листі поцікавилися, хто може бути інвестором модернізації українською ГТС, в компанії порадили подивитися сайт Мінекономіки і “Вісник держзакупівель”.

Незважаючи на закон про інформацію, який зобов’язує до публічності, ядро енергетичного сектора залишається закритим. Я не думаю, що новий закон у випадку його прийняття якось змінить ситуацію. Бо обов’язок інформувати громадськість або допускати цивільний контроль ніяк не регулюється галузевими законами. Суспільство не знає, хто «в особах» займається вітчизняним видобутком газу. За законом, держкомпанії не зобов’язані інформувати, хто переможці конкурсів, що одержали ліцензію на розробку українських свердловин. А власники спеціальних дозволів на користування нафтогазоносними надрами не зобов’язані надавати інформацію про свою діяльність. Так само відсутній контроль використання трубопровідного транспорту і розподілу продукції. Цікаво, що, підписавши Брюссельську декларацію і приєднавшись до Ініціативи забезпечення прозорості у видобувних галузях, Україна фактично зобов`язалася зробити публічною інформацію енергокомпаній. Ми вважаємо, що влада повинна чітко сформувати критерії для конфіденційної та відкритої інформації.

Для цього: визначити перелік інформації в енергетиці, обов’язкової до поширення. Відкритим має бути доступ до статистичних даних, об’ємів наявних і необхідних ресурсів, які стосуються споживання населення, кількості залучених інвестицій у галузь. Узгодити вимоги до енергетичних компаній, як до з одного боку, державних установ, а з іншого — підприємств, метою яких є отримання прибутку. Недопустимим є спекулювання статусом залежно від запитуваної інформації.

Ми також пропонуємо на законодавчому рівні зробити обов’язковими три пункти, які регулюють роботу нафтогазової галузі: Обнародуй, що платиш (обов’язкова публікація платежів приватних і держкомпаній до держбюджету). Обнародуй, що заробив (оприлюднення інформації органів влади про отримання платежів від енергокомпаній). Обнародуй, що витратив (обнародування органами влади інформації про витрати, на які пішли платежі). Також необхідно внести зміни в закон про нафту і газ щодо переліку показників, обов`язкових для обнародування, в антикорупційне законодавство, що передбачають відповідальність за відмову надати інформацію.

Маша Міщенко