Чи реалізується в Україні історичний міф соборності?

Влада каже, що президент приділяє багато уваги Дню Соборності. Але на ділі місцеві органи влади ігнорують святкування. Чинять перепони тим, хто збирався їхати на свято у столицю...

Влада каже, що президент приділяє багато уваги Дню Соборності. Але на ділі місцеві органи влади ігнорують святкування. Чинять перепони тим, хто збирався їхати на свято у столицю...

Що відбулося 22 січня 1919 року

22 січня в Україні вже традиційно відзначають День Соборності. У цей день у 1919 році на Софійській площі в Києві було проголошено Акт Злуки двох тодішніх українських держав в Українську народну республіку. Єдину і самостійну. Проте багато хто з істориків, політиків, журналістів доводить, що насправді ота сама Злука (а отже, і соборність) є лише міфом. І наводять на доказ цієї думки серйозні аргументи.

Мовляв, у той зимовий день 1919 року в Києві відбулося не більше ніж масштабне театралізоване дійство під режисурою великого Миколи Садовського. Усе місто було завішане плакатами та прапорами. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці на Софійську площу – старовинні герби Східної України та Галичини. По всій площі на стовпах – герби всіх українських губерній.

Мальовничі хресні ходи, військовий парад, урочисте виголошення Універсалу Соборності – сьогодні все це назвали б «піарним перформансом». Але, кажуть критики, День був, а Злуки та Соборності не було. Чому?

По-перше, реального об’єднання УНР та ЗУНР так і не відбулося. Колишній міністр землеробства УНР Микита Шаповал відверто називав стан справ після Злуки «двовладдям». Воно мало місце і в адміністративному, і у військовому, і в дипломатичному сенсі. Дуже вже різними були «ліваки» з керівництва УНР та помірковані ліберали, що стояли на чолі ЗУНР. Невипадково французький прем`єр Клемансо заявляв: "У мене є інформація, що Галичина і Україна – дві окремі справи, тому й говорити про ці країни потрібно окремо".

По-друге, охоплення території України було недостатнім. УНР і ЗУНР разом, за оцінками істориків, у ті буремні часи контролювали не більше як чверть України. «Червоні», махновці, денікінці, різноманітні «батьки», німці, румуни тощо роздерли Україну на безліч клаптиків, до яких фігуранти Злуки практично не мали відношення.

По-третє, навіть ота слабенька «соборна Україна» існувала вкрай недовго. Уже через тиждень після 22 січня уряд УНР покинув Київ і перемістився до Вінниці. Невдовзі і армія УНР, і Українська галицька армія, які не уславилися великими успіхами в битвах, були розбиті доконечно.

По-четверте, Акт Злуки був фактично денонсований Симоном Петлюрою в березні 1920 року, коли через 15 місяців урочистого "Дня Соборності" він підписав угоду з Пілсудським, віддаючи йому контроль над Західною Україною в обмін на гіпотетичну польську допомогу в боротьбі з більшовиками.

Учора ПІСУАР, сьогодні – соборність?

Але повернімося до сьогодення. Нібито вже 20 років існує незалежна Україна. Проте чи повернеться в когось язик назвати її «соборною»?

Термін «соборність» у політологію прийшов з релігії, зберігши загальне значення «єдність в любові та вірі». От і сьогоднішня українська влада устами представника президента в парламенті на словах закликає українців 22 січня «подивитися одне на одного з любов`ю, з підтримкою, з повагою». Запевняє, що глава держави приділяє багато уваги Дню Соборності.

Але це на словах. А на ділі маємо повідомлення у ЗМІ, що на місцях органи влади фактично ігнорують святкування Дня Соборності. Що там чинять перепони тим, хто збирався їхати відзначити цей день у столиці. А міністр МВС провокаційно анонсував кровопролиття на завтрашніх святкових заходах. Хоча потім цю інформацію було спростовано, але післясмак у вигляді побоювань у свідомості людей залишився.

Така «увага» в лапках до Дня Соборності з боку влади нікого не дивує. Досить згадати передвиборчі плакати 2004 року, де політтехнологи «регіоналів» «порубали» Україну, немов м’ясники тушу, на три сорти. Або Сіверськодонецький з’їзд, на якому депутати-«регіонали» погрожували зробити з половини України ПІСУАР – Південно-Східну українську республіку.

Не потрібно бути сантехніком, щоб усвідомити: мрія нинішньої влади – перетворити всю Україну на такий собі ПІСУАР. На територію, де влада може безперешкодно робити все, що заманеться. Де осідлано всі фінансові потоки. Де в людях вбито волю до опору. Де в них відібрано мову, історію та культуру.

Саме тому владі не потрібна ніяка «соборність» України. Вона сьогодні діє за старим і недобрим принципом «розділяй та владарюй».

Міністр освіти і науки Табачник так і не відмовився від своїх антиукраїнських висловлювань. А президент так і не привітав з Різдвом мільйони греко-католиків. Якась “не така” конфесія.

Але й опозиція демонструє дивне розуміння соборності. 22 січня святкові заходи різні опозиційні сили проводитимуть у різних місцях. Хто за Юлю – на Софійську. Хто за Сєню – на Контрактову. А одне з друкованих видань саркастично описувало, як чубилися націонал-демократи через черговість виступів на Софійській площі.

Про користь історичних міфів

Невже справді марним був отой мальовничий Акт Злуки 22 січня 1919 року? Вилився у віртуальний спектакль?

На переконання автора, те дійство, яке відбулося в Києві 92 роки тому, аж ніяк не розтануло безрезультатно в далечині нашої непростої і суперечливої історії.

Як би ми не ставилися до політичних та управлінських якостей Винниченка, Петрушевича, Швеця або Цегельського, але вони та інші організатори Акта Злуки справді щиро вірили в ідею незалежної соборної України (хоч і бачили її по-різному). І передали цю ідею наступним поколінням українців.

Невипадково радянська влада так старанно замовчувала ті події. Хто-хто, а комуністи знали силу ідей.

Було створено той самий політичний міф, який вижив у свідомості людській і через сім десятиліть, у 1990 році, вилився у символ – живий ланцюг між Києвом та Львовом.

Сьогодні для мільйонів людей в Україні цей міф «соборної України» є близьким і дорогим, є натхненником і дороговказом. Незважаючи на реальні історичні події та постаті. Зрештою, історичні Ілля Муромець та Добриня Микитович у літописах постають доволі посередніми дружинниками.

А як учив видатний філософ ХХ століття Олексій Лосєв, сила міфу полягає саме в його здатності реалізуватися.

Рано чи пізно.

Микола Писарчук

УНІАН в Google News