Україна хоче стати батьківщиною Слов’янського каналу

В Україні заявлено про створення першого у світі “Міжнародного “Слов’янського каналу”. Покликаний зорганізувати так званий слов’янський телепростір, новий канал наповнюватимуть програмами одразу 12 слов’янських країн...

В Україні заявлено про створення першого у світі “Міжнародного “Слов’янського каналу”. Покликаний зорганізувати так званий слов’янський телепростір, новий канал, як запевняють його автори, здійснюватиме мовлення українською, російською, англійською, арабською та китайською мовами, його контент формуватимуть одразу 12 слов’янських країн.

Про особливості роботи над проектом ми ведемо розмову з головою ради директорів „Слов’янського каналу”, одним із творців телеканалів ТОНІС і ТЕТ, президентом Міжнародного фестивалю телевізійних програм „Бархатний сезон” Валерією Іваненко.

Ви все говорите про унікальність Вашого проекту, а що в ньому, власне, унікального?

Валерія Іваненко

Справді, чого тільки сьогодні немає у світовому телепросторі... Усілякі міждержавні і транснаціональні, регіональні і етнокультурологічні та інші канали.

У різні роки було започатковано й успішно апробовано на багатомільйонній аудиторії супутниковий „Іспанський канал”, зорієнтований на країни Латинської Америки. На глядачів тюркомовних країн розраховувався канал „Великий Туран”. На Францію, Бельгію, Люксембург, Швейцарію, Канаду, тропічну Західну Африку – канал „Франкофонія”, на всю Західну Європу – двомовний франко-німецький культурно-пізнавальний канал „АРТЕ”.

Арабські мусульманські країни, створивши спільний телевізійний канал, започаткували свій міждержавний інформаційний простір, яким можуть користуватися країни всього світу й завдяки якому вони передають важливу для себе інформацію світовому співтовариству.

Для російсько- та україномовного населення здійснюють мовлення телеканали, створені на пострадянському просторі (ОРТ, НТВ, 1+1, Інтер, 5-ий канал та деякі інші).

Усе це чудово, але, попри загальносвітову тенденцію, коли дедалі інтенсивнішим стає процес об’єднання телепросторів різних країн за тими чи іншими, насамперед етнокультурними ознаками, осторонь ще й досі залишається слов’янський світ – понад 300 мільйонів слов’ян, які й сьогодні, перебуваючи в різних країнах, соціально-економічних і політичних умовах, у своїй життєдіяльності спираються на єдині чи надзвичайно близькі історію, духовні та культурні традиції, на спільну ментальність і світосприйняття. Як наслідок, більшість слов’янських держав не мають змоги надати решті Європи та всьому світові візуальну інформацію ні про політичні та економічні перетворення, що відбуваються в них, ні про свої культурні досягнення.

Даруйте, але, можливо, в цьому немає ще нагальної потреби, може, так званому „глобальному світові” не дуже цікаво, що коїться в нетрях 300-мільйонного слов’янства?

Дозвольте не погодитися... Слов’янська проблема, що завжди вважалася традиційною в європейській політиці, протягом останнього десятиріччя постає ледь як не головна. Екс-президент Польщі Олександр Квасневський, зазначаючи це, зробив прогноз, що найближчим часом саме слов’янський фактор „надасть динаміки нашій старій Європі, посилить її самосвідомість і допоможе покласти край історичним суперечкам”.

Хоче хтось цього чи ні, але небайдужий спостерігач помітить: дедалі активізується пошук, як зазначають науковці, „оптимальних форм буття та розвитку слов’янського світу за нових історичних умов його існування”. Та хіба не можна не бачити, що протягом кінця ХХ – початку ХХI століть були започатковані сотні громадських об’єднань слов’ян, пройшли міжнародні з’їзди, конгреси й конференції, видаються книжки, газети, буклети, в різних країнах регулярно відбуваються декади слов’янської культури, кінофестивалі й телемарафони, концерти класичної музики й народної пісенної творчості, виставки, ярмарки, святкування історичних дат та інші заходи загальнослов’янського характеру.

І все це підштовхнуло Вас до ідеї створення „Слов’янського каналу”?

Це також, але головне в іншому.

Слов’янам, мільйони яких проживають і в слов’янських, і в багатьох інших країнах світу, завжди належала й належить особлива роль у розвитку світової цивілізації. Слов’янські держави за останній дуже короткий (звичайно, історично) період пройшли серйозні випробування самовизначенням, набуттям незалежності, фіксацією кордонів тощо. Водночас активізувався й пошук втраченого в національній історії, культурі, традиціях.

Сьогодні, за нашими спостереженнями, не тільки Білорусь, Болгарія, Польща, Росія, Словаччина, Україна, Чехія мають нагальну потребу саме в слов’янських новинах, хочуть знати більше про те, чим і як живуть сусіди-слов’яни. Важливо це і для південних слов’ян, країн колишньої Югославії, які щойно самовизначилися, а також слов’янській діаспорі в усьому світі, яка обчислюється мільйонами. Тільки українська діаспора у великих неслов’янських країнах становить: у США – майже 2 млн. чол.; у Канаді – понад 800 тис.; у Молдові – 800 тис.; у Казахстані – понад 500 тис.; у Бразилії – майже 500 тис.; у Португалії, Італії, Аргентині, Англіі – по кілька  сотень тисяч українців.

Погодьтеся, залишати без  уваги таку аудиторію, коли відчуваєш власну здатність, зокрема, через телебачення, відгукнутися на її потреби, – просто не можу. Тож я і мої колеги визначили за мету створити тематичний культурно-пізнавальний “Слов’янський канал”, регулярно і якомога ширше розповідати про історію, традиції, культуру, сьогоднішні досягнення, правдиво інформувати світову спільноту про різні аспекти життєдіяльності сучасного слов’янства, сприяти зміцненню зв’язків громадян слов’янських держав, слов’янських діаспор. 

До речі, маю сказати: наш „Слов’янський канал” започатковується  на визнаній міжнародній правовій базі. Це резолюція, прийнята в серпні 1972 року на XXVII сесії Генасамблеї ООН при ухваленні “Конвенції про принципи використання державами штучних супутників Землі для безпосереднього телемовлення”. Цю резолюцію також підтримав Європарламент. Спеціально фахівців додатково інформую: є чинною  “Європейська конвенція про транскордонне телемовлення” (м. Страсбург, 16 березня 1989 р., №НММ-891). Отож, шановні правники, працюємо в інтересах України разом і пам’ятатимемо, що вже більш як 40 років у межах спеціалізованої організації ООН – ЮНЕСКО є чинним “Слов’янський проект”, у якому чітко сформульована ідея незалежного слов’янського радіо- і телемовлення.

Чим можете пояснити, що саме в Україні, а не десь в іншій державі – скажімо, Росії, яка завжди відзначалася слов’янофільськими, щоправда, з відтінками православія, замашками, – створюється такий канал?

Є дві обставини – суб’єктивна та об’єктивна. В Україні живуть дуже креативні люди, здатні бачити щонайменше на 50 років наперед.

Згадаймо, у 1994–1995 роках авторським колективом, що спирався на рішення Кабінету міністрів та Національної Ради з питань телебачення та радіомовлення, уже здійснювалося експериментальне мовлення „Слов’янського каналу” на майже 500-мільйонну телеаудиторію Європи, Азії, Північної Африки. Стався, за визнанням іноземних джерел, своєрідний прорив України на європейський інформаційний простір, що стало важливим кроком щодо її зближення з європейською спільнотою.

Це, зокрема, було підтверджено й на найбільш престижному конгресі телеіндустрії – європейському Форумі з телебачення, що проходив тоді в Римі. Відзначилася неабияка зацікавленість до проекту як європейських інвесторів, так і низки американських фінансових інституцій.

Головним автором ідеї був Володимир Іваненко, який раптово помер у жовтні 2006 року. Він був відомий в Україні та за її межами телепродюсер і громадський діяч, фундатор першого в СРСР ефірно-кабельного телебачення, ініціатор проведення першого з’їзду незалежних телекомпаній і телестудій під гаслом “За охорону авторських прав”, засновник телекомпаній ТОНІС і ТЕТ. 

Протягом 12 років і до останнього дня свого життя він переймався проблемою створення „Міжнародного „Слов’янського каналу”. Одержавши спеціальний дозвіл уряду України, через супутник 16 грудня 1994 року колектив, що його очолював Іваненко, за сприяння концерну РРТ, розпочав і вперше серед країн СНД успішно здійснив мовлення на європейський континент, Північну Африку та Близький Схід. Контентом цієї новації якраз і стали програми „Слов’янського каналу”.

Тепер щодо об’єктивного фактора започаткування каналу саме в Україні.

Визначення її інформаційним центром слов’янства виправдане багатьма обставинами. Наша країна і історично, і географічно знаходиться у центрі слов’янського світу, до того ж поєднує усі його основні різновиди:

– схід України – за духом, вірою, культурою, мовою близький не тільки Росії, а загалом східнослов’янській традиції;

– захід України – за зрозумілих історичних причин – близький західній культурі, зокрема, західнослов’янській;

– нарешті, південь України аналогічний південнослов’янській ментальності, що поєднує християнську, ісламську та юдейську традиції.

Чи вже відбувалися переговори з його потенційними інвесторами? Чи може здійснитися Ваше прагнення співпрацювати з бізнесменами, котрі б бачили у Слов’янському каналі не тільки комерційну привабливість?

Скажу відверто: з інвесторами в нас все начебто гаразд. Жодної людини поки не зустріла, яка б заявила: це новаційно та інвестиційно не привабливо. Але, на жаль, мушу визнати, що наші співвітчизники, погоджуючись з ідеєю та умовами співпраці в проекті, діють не так енергійно, як росіяни й американці, від яких уже надійшли вельми привабливі та конструктивні пропозиції.

І що тут поробиш... Спілкуєшся з вітчизняними бізнесменами, чуєш: зачекай, хіба не бачиш, яка в країні колотнеча... А коли розмовляєш із російськими інвесторами, то земляки натякають, що зраджуєш вітчизну.

Хочу раз і назавжди виголосити наше кредо: перш за все і до останньої години – це співпраця зі своїми вітчизняними інвесторами, з такими, хто прагне не тільки комерційного зиску, а й, використовуючи можливості каналу, сприяти інформаційному взаємообміну, міждержавному спілкуванню, просто людському зближенню керівників, владних структур, слов’янських, і не тільки, країн, комерційних і громадських організацій.

Державне мислення, вважаю, – це головна інвестиція в наш проект.

Розмову вела Ірина Круковська