Чому Путін економить на своїх співвітчизниках і звинувачує в цьому «українських націоналістів»?

У Москві українська бібліотека - муніципальна власність, і влада втручається у її роботу... Зате приміщення Російського центру у Львові передане на баланс Російського товариства...

Послання Путіна Президентові України, хоч вже минув час з дня його відправки, не втрачає актуальності.

Воно не тільки примушує замислитися над тим, чого не вистачає російській діаспорі в Україні, окрім російської мови на вулиці і засилля російськомовних книжок, фільмів, ігор на розкладках. Це послання піднімає низку питань про роль пам`ятників радянської агітпропаганди в українсько-російських відносинах. Ще - про роль Української православної церкви, керованої патріархом з Москви, про що важко забути, коли дивишся на люстри у вигляді двоглавого орла під куполами багатьох храмів. І ніби то відокремленої від російської держави відповідно до Конституції РФ, що, здається, не заважає Президентові цієї країни втручатися в церковні справи.

Власне, за всім галасом навколо листування Ющенка і Путіна забули про його конкретний предмет: доля Бібліотеки української літератури в Москві. Путін скоромовкою відкинув усі побоювання нашої діаспори з приводу її розвалу і знищення унікального газетного фонду, і висунув у відповідь традиційну тезу: а у вас, мовляв, росіян переслідують.

Мене глибоко схвилювали скупі рядки «стурбованості» автора послання долею Російського культурного центру (РКЦ) у Львові, і днями я вирішив вивчити історію і сучасний стан цієї установи. І навіть зайшов у гості.

З`ясувалося, що директор РКЦ - справжній кубанський козак. Культурний центр бідує, а Російська Федерація під надуманими приводами відмовляє у фінансуванні. Історія культурного центру відбувалася на тлі безлічі конфліктів усередині російської громади Львова, яка складається, до речі, по переважно з військових... Але не забігатиму наперед, а розповім усе по порядку.

Вулицею Короленка лунає передзвін дзвонів православного Свято-Георгіївського храму. Поряд з ним і знаходиться культурний центр.

На вході звертаюся до вахтера, питаю, чи можна увійти, подивитися, поговорити з начальством. На дверях написано «Ласкаво просимо!» і поруч висить оголошення, що розмір членських внесків у зв`язку з підвищенням вартості комунальних послуг збільшено до 3 гривень. Запрошують увійти.

Мало не чверть тісної вітальні Російського культурного центру займає старий рояль. Привертає увагу «Дошка пошани», стенди з фотографіями на всю стіну, стелаж «Подарунки Російському центру»: тут і бюсти Пушкіна, і портрети. Багато що, судячи з табличок, дароване делегаціями уряду Москви і особисто Лужковим.

Астахов Альберт Вікторович

Велика бронзова статуя класика російської літератури стоїть біля сходів, що ведуть на другий поверх.

До мене виходить сивий чоловік у козацькому вбранні, питає - «чий ви журналіст - російський чи український». Відповідаю, що незалежний.

- Мене звуть Астахов Альберт Вікторович. Отаман російського козачого товариства Галіції, - представляється він. - Тут я виконую обов`язки керівника Російського культурного центру. Як пенсіонер маю більше вільного часу, ніж інші. Сам родом з Кубані, зі старої станиці під Армавіром.

Він починає розповідати історію культурного центру, іноді відволікаючись на міркування ідеологічного характеру - наприклад, чому справжній козак «ніяк не може бути уніатом». Дозволю собі їх опустити.

- Російський культурний центр почався з товариства поціновувачів російської і української культури імені Пушкіна, створеного ще за Радянського Союзу. Потім йшла трансформація, і виникло Товариство російської культури імені Пушкіна. У 1990 році його керівники звернулися до місцевої влади з проханням виділити приміщення. Тоді як раз вийшов указ Президента - національним товариствам виділяти приміщення. І ось нам пощастило. Потрапили в течію. Вже кінотеатри почали вмирати, вже пішли мильні опери. Нам виділили приміщення розваленого кінотеатру. Але коштів, щоб провести його реконструкцію, не вистачало. І лише в 1994 році ми повністю відремонтували приміщення і зробили Російський культурний центр. Наше завдання - збереження і розвиток російської культури, мови, збереження російських історичних пам`ятників. Все це треба вберегти.

- А які з цим проблеми? Я гуляю Львовом і всюди чую російську мову...

- У Львові було 24 російські школи. Залишилося 5. У Львівській області є місто Золочів. 36 тисяч населення - 10 українських шкіл. У Львові 100 тисяч росіян - і лише 5 російських шкіл. Що це таке?! А ми за цю українізацію ще й податки платимо!

...Тут мені захотілося нагадати, що в Росії, де, до речі, більше 4 мільйонів українців живуть і податки платять, менше двох десятків шкіл, де українська мова і література викладаються хоч би факультативно. Включаючи недільні школи.

- Я не хочу сказати, що дуже вже так погано на Західній Україні. Ні. Народ - хороший, люди - хороші. Політики - лайно. Ось ми проводимо концерти, лекції, інші заходи. Хоч би хтось з місцевих політиків до нас зайшов. Присилали клерків, від яких нічого не залежить. Приходить такий, каже, “я з міської ради”. Ну що ж, людино добра, сідай. Встає потім і йде. Навіть не скаже, що було добре, що було погано. Їх це не цікавить. Політиків не цікавлять громадяни своєї держави.

Нам били шибки, кидали пляшки із запалювальною сумішшю в зал і в бібліотеку. Двічі знищували бюст Пушкіна, який стояв на вулиці. Хоч би раз хтось з цих політиків виступив із засудженням! Зараз, щоправда, вже півроку як не нападають. Це тому, що ми встановили чотири відеокамери спостереження...

Ось у Будинку вчених днями проходила конференція під егідою львівської обласної адміністрації. Про толерантність і взаєморозуміння між всіма національними суспільствами. Але представників обласної ради не було. Для кого проводилася ця конференція? Мене туди не запрошували, але я вважав за свій обов`язок з`явитися. Були греки, були білоруси і грузини були. Представник Білорусії розповів про свій біль: їм було виділено приміщення, потім у них відібрали це приміщення. Зараз білоруський хор у нас репетирує. Ми допомогли сябрам, а влада і за холодну воду не бралася.

Прошу провести коротку екскурсію культурним центром. Альберт Вікторович погоджується і починає зі статуї в холі:

- Цю фігуру Олександра Сергійовича передав нам історичний музей. Вона валялася у них в запасниках. Сергій Якунін, скульптор, реставрував її, і тепер вона у нас прикрашає хол.

Окрім холу, на першому поверсі культурного центру маленький буфет і актова зала на 160 осіб. За буфетною стійкою старий телевізор і самовар, на стіні намальований портрет дружини Пушкіна Наталії Гончарової. Це робота місцевого художника Ігоря Корчевського. В актовому залі танцюють, зустрічаючи Новий рік, немолоді пари. Біля старенького програвача лежить платівка з піснями Малініна.

Прошу показати бібліотеку. Ми піднімаємося сходами на другий поверх, проходимо повз величезний стенд «Русское молодежное братство».

Бібліотека і читальний зал під одним дахом у залі площею 52 квадратних метра. Вікна загратовані дрібною металевою сіткою. На полицях біля стін - близько 8 тисяч томів, запевняє мій співбесідник. Це старі книги, багатотомні видання, але є також стелаж з новомодними детективами у м`яких обкладинках.

- На початку 90-х було розпорядження місцевої влади: зі всіх бібліотек прибрати російську літературу. Навіть спалювали російську літературу - як макулатуру. Нам з однієї бібліотеки дзвонили, з іншої: приїдьте, заберіть літературу! Ми приїжджали і забирали. З часом люди почали приносити. Дарують книги ті, хто виїжджає з України. Вони ж їх не везтимуть до Росії. Вони дзвонять, питають, чи візьмемо ми ці книги. Звичайно, ми беремо. У нас список є, де ми дякуємо всім, хто приніс нам книги.

Декілька столів читального залу завалено підшивками газет.

- Підписку на газети нам організовує російське консульство. Ми вибираємо ту періодичну літературу, яка нам потрібна, оформляємо картки доставок, здаємо в консульство, і консульство оплачує. Це «Российская газета», «Литературная газета», «Культура», «Московский комсомолец», «Казачий взгляд», «Русский взгляд»...

Керівник культурного центру показує допотопний бібліотечний каталог.

- Ми не можемо купити комп`ютер, тому що немає коштів. Але наші читачі можуть скористатися звичайним паперовим каталогом. Немає коштів на все. Сайт поки не відкрили, на це потрібні фінанси, а ще потрібно знайти дешевого провайдера.

Питаю, як фінансується культурний центр.

- Є спонсори, які нам оплачують комунальні послуги. Живемо на членські внески. Фіксованих членів пушкінського товариства близько 500 осіб. Членські внески невеликі, зараз це 3 гривні. Але якщо 500 чоловік заплатять в місяць по 3 гривні, то це непогано, півтори тисячі. Щоб вижити - вистачає.

- А допомога від Росії є?

- Ну, в Україні закони такі, що державні структури Росії не мають права втручатися в життя громадян України. Так нам говорять у російському консульстві. Ось якби знайшлися приватні особи, меценати, було б чудово, - ухильно відповідає мій співбесідник.

- А допомога від інших російських громадських організацій?

- У Львові шість російських товариств. У цьому вся біда, що з`являються місцеві князьки, кожен створює товариство під себе, щоб при нагоді десь урвати якісь фінанси. Я б не хотів про це говорити, це не зовсім солідно, в сім`ї теж проблеми бувають. Може, прийде час, коли вони об`єднаються.

...У своєму посланні Путін намагається протиставити ситуацію навколо РКЦ заяві «Українців Москви» про знищення унікального газетного фонду бібліотеки української літератури в Москві. Президент Росії пише: «Нас, зокрема, дуже турбує доля Російського культурного центру у Львові, що став об`єктом регулярних нападів з боку націоналістів. Причому жоден з численних актів вандалізму відносно цього центру так і не був розкритий місцевими правоохоронними органами».

У той же час відомо, що управління МВС у Львівській області неодноразово пропонувало Російському культурному центру укласти договір про послуги платної охорони з відділом Державної служби охорони при Личаківському райвідділі міліції. Але керівництво центру завжди відмовлялося, нарікаючи на брак коштів. Можливо, Президентові Росії варто було б виділити сякі-такі копійки на охорону Російського культурного центру у Львові, якщо він так переймається його долею? Українське законодавство це дозволяє.

У статті про РКЦ у «Вікіпедії» наводиться хроніка з 21 такого нападу. Сумно, що хулігани вибрали мішенню для своїх витівок бюст поета Пушкіна. Інша справа, наперед називати вандалів «націоналістами» (тим більше, українськими) - дуже поспішний вирок.

Багато львів`ян поділяють думку колумніста газети «Високий Замок» Аскольда Єрьоміна: «Це справа рук примітивних провокаторів, метою яких є створення "приводів" для подібних кремлівських заяв». А мер Львова одного разу натякнув, що причинами вандалізму можуть бути розбіжності серед російських громадських організацій Львова. І дійсно, про безліч подібних розбіжностей розповідає колишній директор РКЦ, полковник радянської армії і екс-начальник кафедри мистецтв Львівського вищого військово-політичного училища Валерій Провозін у книзі "Наш Русский дом".

З того часу, як засновник львівської міської громадської організації «Русское общество им. А.С.Пушкина» Сергій Сокуров виїхав на проживання до Москви, перед цим гордо залишивши звітно-виборчй конференцію товариства на знак протесту (за словами пана Провозіна, він «вискочив на сцену, зірвав трибарвний російський прапор і з криком «Кому дорога культура, за мною!» залишив зал»), почалася неабияка сутичка за цю юрособу, на баланс якої передано приміщення РКЦ з 1990 року.

За РКЦ боролися лідер «Російської громади Львова» генерал-лейтенант у відставці, депутат Верховної Ради третього скликання від Компартії Анатолій Строгов і президент львівської Асоціації ділової співпраці підприємців «Слов`яни», лідер партії «Російський блок», нині депутат Верховної Ради Криму Олександр Свистунов. До речі, саме протекцією Строгова і за підтримки пушкінського товариства починав свою політичну кар`єру з крісла депутата Львівської облради нинішній главред газети «Комуніст» Олександр Голуб.

Боротьба «комуністів» з «бізнесменами», або, простіше кажучи, Строгова зі Свистуновим, особливо загострилася напередодні 10-річчя культурного центру, коли Російська Федерація щедро профінансувала (а це не часто трапляється) святкові заходи. По телебаченню було багато цікавих сюжетів. Траплялися скандальні викиди компромату, вигнання «Асоціації культури і освіти “Русский дом” (АКОРД)» з приміщення РКЦ, неодноразово робилися спроби «масового вступу агентів впливу» у пушкінське товариство. Очевидно, ця «рейдерська» технологія захоплення громадських організацій була вперше застосована при переобранні Сокурова, що і надихнуло його на демарш з російським прапором.

Мабуть, найбільше культурний центр постраждав від втрати своєї газети «Совесть» у передвиборчій усобиці 1998 року: її редактор, користуючись плутаниною в керівництві РКЦ, пропав разом з поліграфічним устаткуванням і комп`ютерами редакції.

Більшість активного російського населення Львова - це кадрові військові. Не забутий до цих пір напад на українського композитора Ігоря Білозіра двох офіцерів-росіян в ніч з 8 на 9 травня 2000 року. Білозір з друзями святкував свій день народження в кав`ярні «Цісарська кава». За сусіднім столом російські львів`яни відзначали День перемоги, наспівували «блатні романси». Один з друзів Білозіра натомість заспівав українською пісню Білозіра «Перший сніг». Почалася бійка. Військовослужбовці Дмитро Воронов і Юрій Калінін, які напали на Білозіра, так побили композитора, що він помер у лікарні через три тижні. Суд визначив для них покарання у вигляді 15 і 12 років позбавлення волі, ухвалив стягнути 50000 гривень матеріальної компенсації на користь сім`ї жертви. Пам`ять про цей інцидент (втім, як і пам`ять і криваві обставини вступу Червоної Армії на Західну Україну в 1939 році) зміцнює прохолодне відношення львів`ян до російської діаспори.

Коли обстановка на межі вибуху, завжди знайдуться любителі «військових хитрощів», готові роздути конфлікт заради своєї вигоди.

Якщо ж говорити про факти, то впадає в очі наступне.

У Москві бібліотека української літератури є муніципальною власністю Москви, і це дозволяє місцевій владі втручатися в її роботу, а на протести українців відповідати: «У своєму домі що хочу, те й роблю». Навіть такий обережний дипломат, як посол України в Росії Олег Дьомін говорить : «Останнім часом реально відчувається зменшення присутності української культури в РФ».

Зате приміщення Російського культурного центру в Львові передане на баланс незалежної громадської організації - «Русское общество им. А.С.Пушкина», а влада Львова в діяльність Російського культурного центру жодним чином не втручається.

Можливо, з боку мера Москви було б справедливо таким же чином віддати майно української бібліотеки і керівництво цією установою авторитетній громадській організації українців у Росії? А з боку Президента Росії і інших кремлівських діячів було б розумно надати фінансову підтримку своїм співвітчизникам у Львові, замість порожніх і кон`юнктурних посилань «стурбованості», які з’являються чомусь якраз перед виборами?

Всі мої знайомі юристи сходяться у наступному: іноземні держави мають повне право підтримувати громадські організації в Україні. Автор сам ретельно проштудіював Закони України «Про національні меншини» і «Про об`єднання громадян». Перший закон взагалі не стосується цього питання. У другому законі, в статті 22 забороняється отримувати гроші і майно від іноземців «політичним партіям, їх установам і організаціям». Але пушкінське товариство Львова зареєстроване як громадська, а не політична організація. Ці поняття чітко розмежовані в статтях 2 і 3 Закону. Тому обмеження на нього не розповсюджується. До речі, проекти сотень громадських організацій в Україні цілком легально фінансуються посольствами іноземних держав, і в Росії чудово про це знають.

Отже, Кремль не виділяє коштів на підтримку Російського культурного центру у Львові з якихось своїх причин, українське законодавство тут ні до чого. Вже чи не економить північна столиця на співвітчизниках?

Чом би правлячій еліті Росії не узяти приклад з Великої Британії, де неурядова організація “British Council” за підтримки МЗС організовує роботу культурних центрів у всьому світі? Це добре оснащені культурні центри, що охороняються, підключені до Інтернету. На них ніякий хуліган не ризикне нападати.

Та й Україні щось подібне до «Британської ради» не завадило б... Якби українська бібліотека в Москві була власністю громадян нашої держави, там напевно не сталося б нічого подібного сумнозвісній «зачистці» газетного фонду.

Здається, кращий спосіб уникнути безсторонніх конфліктів навколо осередка нашої культури за кордоном - це піклуватися про нього самостійно, а не пускати справу на самоплив, віддаючи ініціативу в чужі руки.

Юрій Шеляженко