Іван Вакарчук: хоч я і фізик-теоретик, але завжди запитую студентів, що вони читають з художньої літератури

Ударимо тестуванням по корупції... Гроші є, а підручників бракує... А навіщо тотальна вища освіта?.. Вакарчук менший пішов у політику свідомо... Інтерв`ю з міністром освіти і науки

Іван Вакарчук – міністр освіти і науки України, раніше працював ректором Львівського національного університету імені Івана Франка (1990–2007), доктор фізико-математичних наук, професор. 1974 року захистив кандидатську дисертацію "Застосування методу зміщень і колективних змінних до дослідження системи взаємодійних бозе-частинок близько абсолютного нуля", а 1980-го – докторську – "Мікроскопічна теорія бозе-рідини". Автор понад 250 наукових праць, зокрема книжок: "Лекції з загальної теорії відносності", "Квантова механіка", "Вступ до проблеми багатьох тіл", "Теорія зоряних спектрів". Герой України. Іван Олександрович – батько відомого українського співака, лідера гурту “Океан Ельзи” Святослава Вакарчука.

Іван Вакарчук відповів на запитання УНІАН.

УДАРИМО ТЕСТУВАННЯМ ПО КОРУПЦІЇ?

Іване Олександровичу, почнімо зі школи. Одне з останніх нововведень, яке непокоїть і батьків, і учнів – зовнішнє тестування. Наскільки воно ефективніше за традиційні екзамени і хто від нього виграє?

Насамперед від тестування виграють усі, хто справді має добру волю для того, щоб утвердилося об’єктивне оцінювання знань дітей, які закінчують школу. Я маю великий досвід проведення тестування у Львівському національному університеті ім. Івана Франка з 1992 року і вважаю, що проведення в минулому навчальному році тестування на національному рівні було добре підготовлене. За декілька років до цього було розпочато експеримент із тестування, у якому брали участь деякі вищі навчальні заклади. Одним з яких, зокрема, є і наш університет (маю на увазі Львівський, оскільки це мій рідний університет). А торік це вже було масштабне тестування.

Торік свої сили в зовнішньому оцінюванні випробували 117 тисяч випускників і тільки троє (!) написали всі тести без єдиної помилки. Чи не занадто вони складні? І чи не планується проведення якихось досліджень, аби встановити, чи здатен учень, який успішно опанував шкільну програму, виконати всі завдання тесту?

Є різні бачення, що таке тести для вступу до вищого навчального закладу... Тести мають на меті виявити, чи може абітурієнт, який претендує на навчання в університеті, стартуючи з таких-то знань, осягнути знання за чотири роки, що їх йому надаватимуть в університеті.

Якщо хтось набрав максимальну кількість балів – це взагалі винятковий випадок. І те, що їх троє, – це доказ того, що справді не було зовнішнього втручання в систему. Усі діти перебувають у рівних умовах: одні набрали максимальну кількість балів, інші – меншу. Ми маємо, як кажуть математики, розподіл Гауса за оцінками. І те, що учень не набрав максимальної кількості балів, – нестрашно. Це ж не олімпіада, а просто тести для того, щоб порівнювати випускників і відбирати найкращих з них. Тому прив’язка до абсолютної оцінки знань, яка є в школі після випуску, і при вступі, – різні речі.

Цього року тестування буде обов’язковим?

Так, цього року тестування буде обов’язковим – але тільки для тих, хто вступатиме до закладів вищої освіти. Всі абітурієнти мають подати сертифікат незалежного центру оцінювання якості знань. Це стосується будь-якого вищого навчального закладу, незалежно від його підпорядкування та форми власності. Лише з сертифікатом абітурієнт може бути претендентом на студента.

А якщо учень закінчив школу раніше, а збирається вступати цього року?

Так само. Він звертається до центру оцінювання в будь-якому віці, а не тільки у 20–30. Вищий навчальний заклад вступних випробувань не проводить, за винятком тих, де є творчі спеціальності, наприклад, архітектори, артисти, спортсмени. Також це стосується іноземної мови. Центр оцінювання не в змозі підготувати за цей час тести з іноземної мови достатнього рівня кваліфікації. Цього року вищі навчальні заклади самі проводять вступні випробовування з іноземної мови, але лише на визначені спеціальності, там де є іноземна філологія, міжнародні відносини та деякі авіаційні спеціальності, де є потреба в іноземній мові.

Для дітей, котрі мають особливі потреби, зокрема незрячих, поки теж не було можливості підготувати тести, але в наступному році їхні знання оцінюватимуться таким же чином.

За цими винятками, усі абітурієнти повинні подавати сертифікати центру оцінювання.

Отже, майже до всіх вищих навчальних закладів абітурієнти вступатимуть за результатами зовнішнього тестування. Чи це не означає, що батьки, діти яких відвідують підготовчі курси при вузах, марно витрачають гроші?

Таких дітей багато в кожному вищому навчальному закладі. Вони матимуть пільги, які встановить приймальна комісія кожного ВНЗ. До речі, це в умовах прийому обумовлено. Але й вони повинні мати сертифікат.

Окрім зовнішнього тестування, які ще очікуються особливості цьогорічної вступної кампанії? 

Вищі навчальні заклади не проводитимуть вступних випробовувань – це є найголовніша особливість.

Під час цьогорічної зимової сесії у Вашому міністерстві діяла “гаряча лінія”, покликана протидіяти фактам хабарництва і зловживань у вузах. Чи були дзвінки? І яких заходів вживає міністерство після надходження такої інформації?

Звернень не було. А взагалі це робиться дуже просто: якщо виникає така ситуація, то ми одразу зв’язуємося з керівником ВНЗ, і він дає пояснення. Але поки інформації про такі випадки не було. Цей номер телефону не просто довідковий, а засіб до вжиття конкретних дій.

На сьогодні проблему хабарництва у ВНЗ можна назвати проблемою №1. Особливо помітно це стає в столичних вузах при вступі, а в регіонах – під час сесій. Як Ви плануєте боротися з цим явищем?

Перший крок – це вступні випробовування через центр незалежного тестування. Вступних випробовувань у ВНЗ немає. Є сертифікат. Їх усі “сортують” – від верхнього до нижнього. Кількість місць обмежена. І абітурієнтів зараховують до вишу у порядку прямо пропорційно кількості їх балів. І немає проблем...

Щодо сесії. Львівський університет щосеместра проводить анонімне опитування студентів щодо їхніх викладачів  - “Викладач очима студентів”. Серед запитань є такі: чи викладач одразу каже, які умови складання його предмету, чи чемно він поводиться зі студентами, чи має він належний рівень, чи він компетентний, чи не має упередженості тощо. Кожен студент це заповнює, і з’являється “портрет” викладача. В опитуванні беруть участь близько 10 тисяч студентів за один семестр – це кваліфікована вибірка. Проводять опитування щодо близько 700 викладачів.

Спочатку був супротив викладачів, мовляв, студент може бути незадоволений оцінкою, і одразу викладач буде поганий. Ні, неправда, студенти дуже гарні молоді люди, які усвідомлюють важливість цієї справи і підходять до цього дуже виважено. Діти можуть писати про викладача: “Бере хабарі”. Раніше були такі голослівні заяви, але останнім часом їх взагалі не було.

Я як ректор щомісяця мав зустрічі зі студентами, де кожен з них що хоче, те й каже – без страху, що їм щось буде. Бувало таке, що студенти справді мали рацію, а траплялося, що ні... Тим і добре, що там на місці одразу все й вирішувалося. Ось такі зустрічі зі студентами деканів чи керівників-ректорів дають можливість негативні, ганебні, принизливі для нас явища ліквідувати. Такі взаємні кроки адміністрації, керівників назустріч студентам і збільшують довіру в академічному середовищі. Ця довіра є гарантією того, що негативні явища усуватимуться.

ГРОШІ Є, А ПІДРУЧНИКІВ БРАКУЄ?

До теми підручників... У деяких школах діти отримали підручники лише в січні. Півроку школярі навчалися без книжок. Хто несе відповідальність за брак підручників? Проблема у фінансуванні?

Ця проблема є. Я її визнаю. Необхідно також визнати, що фінансування було, але з якихось причин міністерство ці кошти не освоїло, і вони повернуті до бюджету.

Я не хочу зараз говорити про минуле, критикувати конкретно когось чи щось. Як міністр я прийняв і кадрові, й інші рішення, які стосуються механізму створення підручників. Кошти є, можливо, цього року їх буде недостатньо, оскільки ціни зростають.

Щодо механізму здійснення цих замовлень, творення самого підручника, – то на це є певний час. Уже, коли підручник написаний, відбувається тендер. Буквально завтра ми будемо цю проблему розв’язувати – потрібно якомога раніше закласти кошти на видання підручників, щоб ми встигли до 1 вересня. Програма “Підручник” – це один з пріоритетів роботи міністерства.

Одним з пріоритетів діяльності міністерства є також “посилення позитивного ставлення і відновлення престижу природничо-математичної освіти”. Це якось пов’язано з вашим фахом, адже Ви – фізик-теоретик?

Це пов’язано з іншим. Я глибоко усвідомлюю, що ставлення до математично-природничих дисциплін, яке є сьогодні, призведе до зниження рівня національної безпеки держави. Це не високі слова, це факт. Коли я працював ректором, то навіть були звинувачення від “природничників” про те, що забагато приділяю уваги гуманітарній освіті. Так, тому що вона фактично була придавлена, підлаштована під ідеологію в Радянському Союзі. Зараз же майже всі міжнародні програми підтримують гуманітарні науки. Природничі – лише одиниці.

Зараз усі хочуть навчатися за правовим чи економічним фахом, і я їх розумію. Але держава повинна підтримувати природничо-математичні дисципліни з огляду на те, що за 10–15 років ми опинимося в ситуації, коли будемо повністю залежними від чужих розробок, від тих речей, які є фундаментом, ґрунтом національної безпеки. Це не означає, що звернення уваги на математично-природничі дисципліни якимось чином притіснятиме гуманітарний складник. Зовсім ні.

Я написав кілька підручників, зокрема з такої науки, як квантова механіка. Якщо хтось раптом думає, що як людина, як учений, як міністр я мало уваги приділятиму гуманітарним наукам, хай просто погортає цю книжку. Вона наповнена формулами, але скільки там є виносок, різних ремарок, вставок, скільки там є інформації щодо мови, музики, літератури. І тоді така людина змінить думку – що, мовляв, якщо він фізик-теоретик, то виступає за фізику і математику. Я завжди на зустрічах зі студентами запитував, що ви читаєте з художньої літератури, коли ви останнього разу були в театрі, яку музику слухали...

Багато років тому я запропонував ученій раді Львівського університету запровадити латинську мову на всіх факультетах і всіх спеціальностях. Але тоді я не отримав підтримки. Через два роки знову порушив це питання. Тоді вчена рада проголосувала “за”. І тепер у Львівському університеті років 5–7 усі студенти без винятку вивчають латинь.

Мені важливо долучити їх до тої величезної культури, яка успадкована нами. Це також потрібно і для вивчення іноземних мов, природничих дисциплін. Величезна кількість термінів походять чи з грецької, чи з латини. Можливо, одиниці захочуть доторкнутися до оригіналів, але бодай те, що написано на фронтонах будинків, людина зможе перекласти. Це теж приклад мого особистого ставлення до гуманітарних наук.   

У 2005 році Україна приєдналася до Болонського процесу, одним зі складників якого є видача по закінченні вищого навчального закладу Міжнародного диплома єдиного для Європи зразка або Додатку до диплома, який має визнаватися роботодавцями на європейському ринку праці. Коли українські студенти почнуть отримувати такі додатки і що гальмує цей процес?

Власне кажучи, ніхто й ніщо не гальмує. Усе йде так, як має іти. Європейські країни поки теж не мають такого “зразка”, про який ви запитуєте. Наприклад, у Великобританії, Німеччині, Франції на сьогодні так само немає повного взаємного визнання. І те, що зараз деякі ВНЗ рекламують себе по телебаченню, кажучи про якийсь “міжнародний диплом”, то це вони просто заманюють абітурієнтів. Немає поки що такого диплома.

2010 рік – це дедлайн, коли всі країни продемонструють, що вони зробили для гармонізації національних систем. Потім буде наступний крок щодо цього Додатку до диплома, який дасть можливість молодим людям і викладачам мандрувати по Європі. Студент повинен мати змогу навчатись за вільною траєкторією. Але слід зробити привабливими й наші університети, щоб молоді люди з Європи охоче навчалися в Україні. Це двосторонній обмін. Але для цього потрібна своєрідна лінійка, що вимірюватиме знання як в Україні, так і в Європі. Якщо ви захочете вивчати історію України в західноєвропейських країнах, то не матимете такої можливості. Але цю можливість ви маєте тут. В Україні є багато наукових шкіл – як гуманітарних, так і природничих, – які є привабливими для студентів західних країн. Кожна країна робить свої кроки... Особливість – оцінки ставлять не на іспиті та заліку, а щодня.

Отож для студента, який раніше “від сесії до сесії жив весело”, настали такі часи, що працювати потрібно щодня. Це дуже важливе нововведення.

А НАВІЩО ТОТАЛЬНА ВИЩА ОСВІТА?

Згідно з вимогами Болонського процесу, впроваджується двоциклічна система навчання – здобуття рівнів бакалавра і магістра. Спеціаліст – відкидається. Але на сьогодні це найбільш поширений ступінь серед випускників вузів. Багато студентів і батьків не дуже розуміються на цих нововведеннях і вважають, що бакалавр – це неповна вища освіта, хоча відомо, що володіння ступенем магістра не є обов’язковим для роботи за багатьма спеціальностями. Як Україні правильно пристосуватися до цих ступенів?

Якщо ми задекларували на всіх рівнях, що прагнемо до інтеграції в європейське життя, то повинні свідомо робити кроки, які мали б гармонізувати нашу національну систему з системами в країнах Західної Європи. Але ця гармонізація не мала б бути болісною. Тим більше що питання є і в країнах Західної Європи. Вони також не мають відповідей на всі запитання.

Вища освіта не є обов’язковою. “Кожен повинен мати диплом”, - такі висловлювання деморалізують суспільство. А чим вищою є посада, тим дипломів має бути більше. Це справді деморалізація, адже привабливими є професії, які не потребують звання магістрів.

Ми повинні і вагу магістра, і вагу бакалавра цінувати. Зараз точаться дискусії щодо нашої системи. Наприклад, стосовно того, що таке кандидат наук. Скажімо, лауреат Нобелівської премії зі ступінь PHD (доктора філософії, по-нашому – кандидата наук) в Україні не може працювати професором. Прийде КРУ і скаже, що він не має права читати лекції, бо він не професор, хоча й нобелівський лауреат. Узгодження, гармонізацію наших національних стандартів освіти та освіти в країнах Західної Європи ми повинні робити не просто адміністративно, наказами, а вивести цю дискусію на національний рівень. Обговоримо і потім з’ясуємо, що в них краще, а що в нас. Ми не повинні при цьому втратити унікальні здобутки, які маємо у духовній культурі.

Наскільки вважаєте якісною мову, якою нині викладають у вузах? На Сході і в Центральній Україні вчителі перекваліфіковуються в україномовних. Хтось покликаний стежити за цим процесом? 

Є програма розвитку української мови. І в межах цієї програми буде проведено багато заходів. Не треба швидко бігти, але, з іншого боку, не треба боятися робити такі кроки. Ми маємо Конституцію, де у статті 10 чітко прописано, що державною мовою є українська мова. Водночас ми повинні сприяти розвиткові мов національних меншин. Так склалося історично, що українська мова сотні років не мала не тільки розвитку, а взагалі була заборонена. Тому зараз цей протекціонізм щодо її підтримки й розвитку, а не просто збереження, має бути.

А те, що ми маємо школи національних меншин – це чудово. Але діти, які там навчаються, повинні інтегруватися в українське середовище, державне життя. Вони повинні на достатньому рівні знати державну мову. Це тяжкі кроки, складні.

Якщо говорити про російську мову, російську культуру – це велична культура, Російська Федерація – це дуже потужна держава. Вона повинна, розвиваючи в себе в державі власну мову та літературу, захищати російську мову в усьому світі. Водночас вони повинні розуміти, що українська мова не має захисту більше ніде, крім отут, в Україні. Це повинно бути на рівні усвідомлення й на рівні “кроків назустріч”. Тут має бути взаємна толерантність...

Треба зробити лише півкроку назустріч, щоб оволодіти державною мовою, а не казати, що ще не час, ще не на цей рік... Ми не повинні обмежувати нікого в правах, але ми не повинні ставати ногами на Конституцію.

ВАКАРЧУК МЕНШИЙ ПІШОВ У ПОЛІТИКУ СВІДОМО?

Політичні журналісти скептично сприймають прихід у політику співаків і артистів, бо український досвід таких “приходів” зазвичай невдалий. Вам не здається, що в політиці всім артистам, і Вашому синові в тому числі, заважатиме їхня “опереткова слава”? Як Ви думаєте, Ваш син Святослав зробить собі політичну кар’єру?

Це буде неетично, щоб я коментував майбутнє свого сина...

Я навіть не знаю, чи мій син зробить політичну кар’єру, чи ні. Не можна робити узагальнень на чужому поганому досвіді. Не з усіх виходять гарні політики. Але якщо людина налаштована покласти на це своє життя (у доброму розумінні) і вона це робить з потреби серця, з потреби душі – з тим, щоб зробити країну кращою і щоб людям було краще, – то чому ми маємо говорити, що на ньому є мітка? Якщо він співак, то з нього вже нічого не вийде? Мова не йде про мого сина. Хоча мій син, наскільки я відчуваю, пішов в у політику свідомо.

Він питав Вашої думки?

Без сумніву. Але відповідь була така, що вибирає він сам. Та розмова була не п’ятисекундна, розмови були довгі, і розмов було багато. 

Не секрет, що дружина Вашого сина Святослава Ляля Фонарьова – не послуговується в побуті літературною українською мовою. Якою мовою Ви розмовляєте з невісткою?

Я з усіма без винятку розмовляю лише українською. Мабуть, у неї в родині говорили лише російською... Але зі мною вона спілкується українською. Для мене винятків нема!

Розмовляла Анна Ященко