А що робити з помаранчевою коаліцією?
А що робити з помаранчевою коаліцією?

А що робити з помаранчевою коаліцією?

10:30, 07.07.2006
12 хв.

Якщо ви не очікували від Олександра Мороза зради коаліції демократичних сил – у вас немає розуму. Якщо ви оцінюєте цей “демарш” лише як буденний крок досвідченого гравця – у вас немає серця...

Якщо ви не очікували від лідера СПУ Олександра Мороза зради коаліції демократичних сил – у вас немає розуму. Якщо ви оцінюєте цей “демарш” лише як буденний політичний крок досвідченого гравця – у вас немає серця. Якщо ж вас більш за все цікавить “золота акція” СПУ між різними олігархічними силами та КПУ, а особливо її роль у так званому “об’єднанні України” чи створенні ефективної управлінської моделі в державі, - у вас нема ні того, ні іншого.

 Про це свідчить уся партійна та особиста політична історія Мороза, яка активно мусується у зв’язку з останнім обранням його спікером ВР голосами Партії регіонів та КПУ.

Тому цією констатацією варто обмежитися, додавши лише, що “індивідуальна гра” пана Мороза 6 липня відкрила шлях до реалізації його претензій на одноосібне маніпулювання й навіть керівництво “системою влади”, створеною завдяки його ж зусиллям із запровадження в Україні чинної конституційної моделі.

Відео дня

Фактично Мороз узявся довести, що ефективно управляти країною можна, поєднавши конституційний коаліційний принцип формування уряду з позакоаліційним існуванням альтернативної, ситуативної, чи “перпендикулярної” до коаліції  парламентської більшості, створеної на основі регламенту ВР як елементу тієї ж Конституції. Плюс в умовах відсутності Конституційного суду, до чого він також приклав руку, пан Мороз взявся підміняти його функції.

Але старт  цієї непростої практики він здійснив не дуже успішно.

Насамперед він перекрутив поєднання зазначених норм у Конституції та регламенті. Обраний головою ВР у форматі позакоаліційної парламентської більшості, він зазіхнув на прямий вплив цього факту на коаліцію, пояснивши Юлії Тимошенко, що соціалісти не зможуть підтримати її на посаду прем’єра, оскільки формат коаліції має змінитися. Уже цією неконституційною заявою новий-старий спікер дискредитував себе як єдиного і неповторного знавця чинної системи влади. Сумнівним видається і виконання другої його заявки: бути знову ж таки єдиним і неповторним консолідатором України та її політикуму.

Оскільки саме ця претензія, а зовсім не “золота акція” СПУ, висувається нині і Морозом, і соціалістами як пояснення голосування за нього, скажімо, фракції ПР всупереч наявності власного кандидата, - то незграбність із виконанням заявленої ролі поверне Мороза й СПУ в статус одноразового знаряддя чужих планів. Ким він, власне, і був ще при проведенні конституційної реформи, лише прикрасивши своїм іміджем чесного та досвідченого політика відверті шантажистські методи реалізації проекту з боку тодішнього режиму Кучми.

Утім, хоч якою буде подальша доля Мороза та його партії, але вже створена ним у політичному процесі ситуація має самостійне значення і потребує розгляду.

Отже, самим фактом висунення кандидатури Мороза на посаду Голови ВР, та ще й як конкурента Петра Порошенка, який отримав від коаліції демсил статус єдиного кандидата, - фракція СПУ порушила коаліційну угоду, підписи під якою 22 червня не лише формалізували коаліцію НУ - БЮТ - СПУ, а й урятували весь парламент від загрози розпуску. Підтримка кандидатури Мороза на посаду спікера фракціями, що до коаліції не входять, - до долі попередньої коаліції стосунку не має. А заяви, що “фактично” обрання позакоаліційного спікера знищує коаліцію або навіть скасовує сам акт її створення – не більш як політологічна оцінка.

Юридичні ж наслідки для коаліції настають лише тоді, коли спрацьовують запроваджені нею санкції до порушення угоди: вихід когось із учасників коаліції з її складу та відкликання ними своїх підписів. Є і ще жорсткіші санкції з регламенту ВР: коли загальні збори коаліції виключають якусь фракцію зі свого складу.

7 липня ні БЮТ, ані “Наша Україна”, ані тим більше СПУ цих санкцій до своєї спільної коаліції не застосували. Не зібралися й загальні збори коаліції, аби виключити порушника коаліційної угоди зі складу коаліції.

Тож суб’єкти коаліції демсил підтвердили, що створений ними коаліційний механізм не є більш автоматичним і досконалим, ніж подібні норми Конституції щодо, скажімо, розпуску парламенту чи подання кандидатури на посаду прем’єр-міністра. 

У цьому сенсі апелювання пані Тимошенко до Президента Ющенка, аби саме він визначився через право розпуску парламенту, чи існує, чи не існує коаліція, - не є ані політично коректним, ані юридично грамотним. Власне, таке звернення до Президента є провокацією з метою поглиблення нелегітимності дій влади.

 Водночас через те, що жодного підпису з попереднього формату коаліції наразі не звільнилося, - в інших політичних сил немає юридичних можливостей створити свою коаліцію. Тому обіцянки членів ПР швидко домовитися з соціалістами й комуністами, а то й сформувати омріяну “широку коаліцію”, –  перетворяться на реальність лише після того, як з попереднього формату вийде їхній потенційний партнер. Хто це буде – СПУ чи “Наша Україна”, чи обидва, - без рішення партійних органів наразі невідомо. Але відомо, що з цього ж моменту почнеться і новий відлік 30 днів для чергового коаліціонування.

Одразу ж зазначимо, що коаліційна угода БЮТ – НУ – СПУ виключає можливість входження до її складу інших фракцій. Регламент же ВР, навпаки, такої заборони не передбачає. Тому, мабуть, існує можливість реалізації проекту “широкої коаліції” шляхом “переформатування” вже чинної коаліційної угоди через залучення до неї Партії регіонів та, очевидно, витіснення з неї фракції БЮТ. У будь-якому разі для цього потрібна згода загальних зборів коаліції.

Але при цьому є регламентний момент, який дає змогу, не руйнуючи попередній склад коаліції, не надавати на її творення додаткових 30 днів. Це залишає Президентові можливість у разі, якщо “переформатування” лише скоротить чисельність коаліції менш ніж до 226 депутатів, - застосувати право розпуску парламенту. А така ситуація теоретично можлива, якщо, скажімо, весь процес потягне за собою розкол суб’єктів коаліції, і цілі частини фракцій відмовляться ставити особисті підписи під новим форматом.

Але от що важливо: усі остаточні рішення коаліції, включно з виключенням когось із членів, мають прийматися на загальних зборах коаліції, легітимних при наявності більшості складу кожної з її фракцій. Це дозволяє, скажімо, СПУ, зриваючи участь у таких зборах, позбавити двох партнерів можливості виключити себе з коаліції, і залишає їм один-єдиний шлях: вийти з коаліції самим. Зрозуміло, що ці різні процедури зумовлюють зовсім різні політичні наслідки для тих, хто їх виконує. Адже досі в коаліції триває змагання на предмет визначення більшого зрадника, який, всупереч згаданим нормам, для електорату буде пов’язаний саме з фактом виходу з коаліції, а не порушення коаліційної угоди.

Усі ці марудні подробиці були потрібні для того, аби засвідчити, що величезний психологічний стрес, який спіткав український політикум внаслідок “мистецтва можливого”, продемонстрованого 6 липня соціалістами, комуністами та Партією регіонів, а передусім особисто Морозом, - нині не потяг за собою жодних юридичних наслідків. Себто фактично процес зрушився лише в частині обрання позакоаліційного спікера, і перебуває у фазі творення коаліційного уряду, а також – парламентських керівних органів.

При цьому депутати БЮТ та НУ твердять, що ні той, ні другий процес не можуть продовжуватися, оскільки досі не визначено, хто в парламенті становить коаліцію, а хто – опозицію. Спочатку фактична парламентська позакоаліційна більшість ПР – СПУ – КПУ з цим визначенням не погодилась. Але потім, проголосувавши за чергову перерву в засіданні парламенту, - фактично визнала, що використати свою більшість голосів задля “захоплення” всіх керівних посад у ВР (включно з обома віце-спікерами та головами всіх комітетів) не може. Очевидно, аби не нариватися на порушення регламентних норм про пропорційне представництво фракцій у комітетах, а відтак – на санкції вже адміністративного судочинства щодо легітимності рішень Верховної Ради.

Стосовно суто політичної інтриги, то після демаршу соціалістів вона полягає лише в тім, чи піддасться на стару спокусу увійти до “широкої коаліції” “Наша Україна”, а чи просто скористається для цього послугами СПУ. Заява про те, що НУ віднині не може перебувати в одному об’єднанні з СПУ, але відсутність такої категоричності щодо Партії регіонів, – красивий, але декларативний жест, оскільки з СПУ “Наша Україна” досі перебуває в одній формальній коаліції...

Тож без офіційного рішення керівних органів блоку – не обійтися. А воно має розпочинатися з визначення щодо участі в коаліції попередній, - що розв’язує Партії регіонів, СПУ та КПУ руки для свого вузького коаліціонування й окремим членам блоку “Наша Україна” – для участі чи неучасті в цьому новому форматі. Або до “перехоплення ініціативи” в СПУ та завершення давно розпочатих консультацій з ПР.

Стосовно БЮТ усе ніби простіше, бо ніхто не чекає від нього співіснування в одному форматі з ПР. Але відсутність негайної реакції керівних органів БЮТ на демарш Мороза та його обрання теж викликають сумнів.

Зрозуміло, що події 6 липня поставили руба питання про політичну послідовність, принциповість та відповідальність усіх без винятку обраних до парламенту сил, себто зачепили тему відносин цих сил зі своїми виборцями, а отже – і їхнього позиціонування на можливі дострокові вибори.

Тому найбільша сенсація після зради соціалістами коаліційної угоди саме й полягає в тім, що ці дії СПУ та особисто Мороза врешті так і не знайшли ні адекватної оцінки з боку партнерів по коаліції, ні, як ми досі бачили (і що є набагато важливішим),–  практичних висновків щодо неможливості подальшого співіснування зі зрадниками.

Виявляється, наданий Морозом колишнім “помаранчевим” партнерам шанс на тлі його маневрів відновити і свою єдність, і сам “майданно-опозиційний” стиль - не має попиту ні в БЮТ, ні в “Нашої України”. Ще трохи – і знов Мороз та його СПУ повернуть ситуацію так, що вже на тлі втраченого шансу “помаранчеві” відмиватимуть свій власний імідж.

Справді, своє сподівання маніпулювати коаліціями та парламентською ситуативною більшістю, себто грати роль ляльковода в театрі нині чинної Конституції, Мороз базує не так на досконалому володінню юридичними процедурами, як на своєму переконанні, що тримає в руках і нитки від багатьох політичних та навіть психологічних особливостей усіх своїх “ляльок”. Підстави для такого позиціонування також знаходяться в довгій історії самого Мороза. Але безсумнівно, що й ті, ким Мороз маніпулює, дають йому достатньо підстав грати (або думати, що може грати) на їхніх слабкостях...

Але було б дивно, якби сам Мороз претендував вважатися незалежним від сторонніх впливів, - адже сама природа політики такого не передбачає. Зв’язки ж ці і давні, і глибокі, і пов’язані з історією кожного політичного досягання Мороза в минулі часи, з теперішнім складом його фракції та й з великою геополітикою також. І не було б тут нічого особливого, якби не велика конкуренція на роль ляльковода-маріонетки на великому ринку політичних послуг в Україні. І якщо Мороз зараз виграв її, скажімо, в Литвина та Медведчука, то це не означає, що в разі провалу його політики дострокові вибори не повернуть на арену інших, ще більш витончених гравців такого ж типу.

Та все може бути ще простіше. Створивши умови для формування коаліції між “Нашою Україною” та Партією регіонів, Мороз як спікер у подальшому простим голосуванням, таким самим, яким були зібрані бюлетені на його підтримку, може сам бути викинутий з цієї посади й замінений кимось, кого на той момент визначать “коаліціянти”. Чи не тим самим Миколою Азаровим, який компенсує недібрані нині голоси?..

Ірина Погорєлова

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся