Дмитро Жупанов: Є проблемні питання, які не потребують жодних фінансових вкладень. Скільки потрібно коштів, щоб припинити катування ув’язнених?

Експерт «Українського інституту з прав людини» Дмитро Жупанов в інтерв’ю УНІАН розповів, як працівники установ державної кримінально-виконавчої служби намагаються карати засуджених, куди скаржитися в’язням та їхнім родичам на знущання у тюрмах, навів приклади нераціонального використання ресурсів в системі ДКВС, а також пояснив, що сприяє ресоціалізації ув’язнених.

Національний превентивний механізм (НПМ) офіційно діє в Україні з 2012 року. Він передбачений Факультативним протоколом до Конвенції ООН проти катувань. НПМ дає офісу Уповноваженого Верховної ради з прав людини монопольне право доступу до усіх типів місць несвободи для перевірки дотримання прав людини.

У 2018 році громадською організацією «Український інститут з прав людини» було створено альтернативний превентивний механізм, який на сьогодні відділений від держави. За підтримки Представництва Фонду Фрідріха Науманна в Україні у рамках співпраці з міжфракційним депутатським об’єднанням «Правозахисна коаліція» вони започаткували власну систему регулярних відвідувань без попередження до установ, які знаходяться в підпорядкуванні Державної кримінально-виконавчої служби України.

«Ми отримали статус помічників-консультантів народних депутатів на громадських засадах, який дає можливість потрапити до місць несвободи кримінально-виконавчої служби, вивчити, як там поводяться з в’язнями, чи дотримуються національного законодавства та міжнародних стандартів», – пояснює експерт організації Дмитро Жупанов.

У період з вересня по листопад минулого року представниками громадської організації було здійснено тридцять чотири неоголошених моніторингових візити до установ державної кримінально-виконавчої служби. 12 лютого «Український інститут з прав людини» презентував звіт за результатами цих візитів. УНІАН відвідав презентацію, а згодом поспілкувався з Дмитром Жупановим.

Під час візитів ви могли відвідувати будь-які приміщення чи певні двері перед вами зачиняли?

Протягом всіх тридцяти чотирьох візитів з вересня по листопад 2018 року в установах нам не чинили жодних перешкод чи тиску. До десяти хвилин тривала процедура перевірки представниками установи, чи дійсно ми є помічниками народних депутатів. Тобто, вони заходили на офіційний сайт, дивилися, чи збігаються прізвища, а далі без жодних питань нас впускали. Ми могли зайти в будь-яке приміщення, куди хотіли. Звичайно, про кожен наш візит керівництво установи доповідало міжрегіональному управлінню [з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції]. А вони – у Київ. Але перешкод не було. Не було такого, щоб нам не давали певні документи. Хоча могли сказати, що деяких документів немає. Ми ж не можемо їх шукати... Кажуть, що немає, ми у звітах так і фіксуємо.

Ви мали можливість спілкуватися з ув’язненими?

Так, це дозволялося. В тому числі, конфіденційно без присутності адміністрації.

Загалом, ув’язнені йдуть на контакт з моніторами?

Як правило, так. Спочатку заходиш, представляєшся, декілька хвилин відчуваєш певний скепсис, але починаємо розпитувати про їхні проблеми – починають говорити. Потім розмова переростає в дуже відверту, попри присутність працівників установи. Потрібно говорити з людьми.

Існує певне суспільне переконання, що в українських тюрмах масово фізично знущаються з ув’язнених. Це так?

Я б не сказав, що це масове явище. З досвіду відвідування установ у 2018 році скажу, що знущання – це напевно, виключення. Якщо говорити саме про ситуацію всередині установ, то ми знайшли два випадки. Перший – це Житомирська виправна колонія № 4. В цій установі ми зайшли в дисциплінарний ізолятор, де певні особи відбували стягнення. Вони нам повідомили, що коли в установі проводився загальний обшук, до деяких ув’язнених було застосовано фізичну силу та спецзасоби.

На момент нашого візиту тілесних ушкоджень у цих осіб не було, тому стверджувати одностайно ми не могли. Але ми поспілкувалися з адміністрацією колонії, перевірили документацію. Дізналися, що в той день в установі дійсно проводився плановий обшук із залученням сил та засобів інших установ. Так, були застосовані спецзасоби та фізична сила. Втім, за словами адміністрації, в’язні не отримали жодних тілесних ушкоджень. Тільки одна особа в знак протесту самостійно нанесла собі порізи шиї.

Разом з тим, частина засуджених тоді вибула в Житомирську установу виконання покарань № 8, яка знаходиться буквально за парканом. Ми зайшли «в гості» і до цієї установи, підняли документацію. Врешті дізналися, що у декількох прибулих осіб було виявлено синці на стегнах, на сідницях, характерні для застосування спецзасобів.

Інший приклад – під час нашого візиту в Чернігівський слідчий ізолятор ми поспілкувалися в карцері з особою, яка прибула туди із Полтавської виправної колонії № 64. З його слів, на Полтавщині перший заступник установи в присутності інших працівників застосував щодо нього фізичну силу, його били руками та ногами по всьому тілу, в тому числі, по голові. Нещодавно персонал установ виконання покарання ДКВС почав носити портативні відеореєстратори для контролю поведінки засуджених і фіксації порушень режиму тримання. Так от, зі слів цього засудженого, перед побиттям перший заступник запитав у іншого співробітника, де його відеокамера і чи вимкнена вона.

Засуджений розповідав про звернення до медичної частини, де тілесні ушкодження не зафіксували, а тільки дали знеболювальне. Вже в Чернігівському слідчому ізоляторі він також заявляв медичним працівникам про побиття в 64-й установі, просив провести огляд, щоб його відвезли на рентген. Зі слів засудженого, ця інформація нікуди так і не пішла, ніхто його не оглядав.

До речі, в цьому прикладі ще інший момент важливий. Засуджений казав, що звертався до прокуратури Чернігівської області з заявою про застосування несанкційованої фізичної сили щодо нього в 64-й колонії. Заяву переслали до прокуратури Полтавської області, але у відкритті кримінального провадження йому було відмовлено. Якщо це дійсно так, то прокуратура порушила вимоги КПК (ст.214) – слідчий, прокурор не пізніше 24 годин після подання заяви про вчинене кримінальне правопорушення зобов’язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

У жовтні минулого року прокуратура Полтавщини вилучила моторошні спецзасоби у кількох місцевих в’язницях – рогачі, обмотані колючим дротом з гострими металевими шипами, ломи і кувалди, які могли застосувати для катування. І ось ви знову розповідаєте про Полтавщину… Яка у нас в країні ситуація з перевірками установ, що заплямували свою репутацію фактами знущань?

Механізм є, звичайно. Але частіше за все не діє. Має бути відомчий контроль керівництва (міжрегіональне управління, адміністрація кримінально-виконавчої служби). Також є відділ дотримання прав людини, який підпорядковується Міністерству юстиції, де повинні реагувати на такі факти. Що стосується випадків, коли події в установі ДКВС можна трактувати як злочин, то має включатися Державне бюро розслідування. Насправді, на ДБР особисто я покладаю великі надії, але чи будуть розслідування ефективні, подивимося. Якщо не буде ефективного розслідування випадків катувань засуджених [з боку персоналу установ], то це буде лише спонукатиме десь домовитися, схитрити, уникнути відповідальності. Лише конкретні випадки покарання винних мотивуватимуть інших цього не робити.

На сьогодні, які можливості мають в’язні звернутися по допомогу, поскаржитися на знущання?

Можна написати письмову скаргу, «телефон довіри» спрацює, якщо орган зацікавлений в адекватній реакції. Наприклад, коли ми працювали в секретаріаті Уповноваженого, то часто реагували просто на телефонний дзвінок чи повідомлення в соціальних мережах. Повторюсь, покладаю надію на ДБР.

Чи скаржились в’язні вам на те, що адміністрація установ «губить» їхні письмові скарги?

Випадок, про який я вам вже розповів, в Чернігівському слідчому ізоляторі, де засуджений скаржився на полтавську установу № 64. Думаю, ми найближчим часом туди доїдемо. В інших установах тільки окремі випадки скарг на перевищення повноважень – масових не було.

Куди можна звертатися родичам тих в’язнів, які потерпають від знущань з боку персоналу в установах кримінально-виконавчої служби?

Можна звертатися в секретаріат Уповноваженого і в прокуратуру. Якщо мова йде про злочини з боку працівників установи – в ДБР. Можна звертатися і до певних альтернативних механізмів, громадських організацій, як от ми. Якщо маємо представника в області, то також можемо виїхати в установу, допомогти зафіксувати певні порушення. Можна звертатися, зокрема, до міжрегіональних управлінь, до адміністрації кримінально-виконавчої служби. Це вони, в першу чергу, мають бути зацікавлені в дотриманні законодавства в установах на місцях.

Жупанов розказав, куди скаржитися в’язням та їхнім родичам на знущання у тюрмах / фото УНІАН

Коли говорять про катування ув’язнених, то в першу чергу на думку спадає фізичне насильство. Втім, правозахисники наголошують, що не менш руйнівним для особистості, ніж свідоме завдання фізичного болю, є нелюдське і принизливе поводження. Тривале утримання без нормального освітлення, достатнього доступу повітря чи дотримання основних вимог гігієни… Що показали моніторингові візити, чи актуальні ці проблеми для відвіданих вами установ?

Найбільший блок проблем стосується саме матеріально-побутового забезпечення. Це саме те, про що ви кажете. Неналежне освітлення (або занадто яскраве в нічну пору), сирість, грибок та пліснява на стінах, відсутність відділення санвузла від загальної зони камери. Це ті моменти, на які звертає увагу і Європейський суд з прав людини. До речі, іноді в межах однієї установи є досить погані умови, але і досить гарні. Особисто я трактую це, як один із корупціогенних факторів.

... заплатив адміністрації – потрапив в кращу камеру

Саме так. Треба намагатися зробити більш-менш сприятливі умови для всіх. Бо, наприклад, читав, що в січні цього року слідчі ДБР відкрили кримінальне провадження за фактом вимагання хабара працівниками Київського слідчого ізолятора за створення поліпшених умов перебування в’язнів. Це було буквально через місяць після того, як там відкрили новий корпус.

Чи відомо вам про випадки, коли в’язні намагалися нанести собі певні ушкодження, різали вени, протестуючи проти дій адміністрації?

Протягом цих візитів ми таких випадків не зустрічали, але наш попередній досвід вказує, що вони є. Навіть у присутності нас засуджений це робив. Хотів привернути увагу на порушення з боку адміністрації, які були, на його думку.

Зауважу, важливий момент. На сьогодні, законодавство дозволяє адміністрації слідчих ізоляторів, установ попереднього ув’язнення накладати стягнення на осіб за факт членоушкодження. Але вже з засудженими ситуація інша. Має бути доведено, що членоушкодження зроблено з метою ухилитися від якогось обов’язку чи відбування покарання. Тільки тоді це порушення. Просто за факт події на засуджених не можна накладати стягнення (кримінально-виконавчий кодекс забороняє). Попри це, наведу приклад з практики: особа вчинила членоушкодження, бо у неї погіршилися стосунки з родичами. І замість того, щоб відвести її до психолога, особу посадили до карцеру. Але ж такі випадки не потрібно оцінювати, як дисциплінарне порушення. Потрібно працювати з особою, надавати їй допомогу, медичну та психологічну. За ці моменти нас також постійно критикує Європейський комітет із питань запобігання катуванням.

А яка загалом ситуація з психологічною службою в установах кримінально-виконавчої служби на сьогодні? Як для в’язнів, так і для співробітників.

Психологічна служба на сьогодні дуже слабка. Може бути один-два психологи на декілька сотень ув’язнених. А для співробітників, як правило, один психолог і то не завжди. Іноді вони навіть не мають психологічної освіти. В адміністрації кримінально-виконавчої служби кажуть, що розвиток психологічної служби у них зараз в пріоритеті. І це дійсно потрібно робити. Бо наприклад, щодо працівників – працювати в системі важко, працівники постійно натрапляють на психологічні труднощі, без допомоги та нормального розвантаження люди емоційно вигорають. При цьому, засуджених треба реінтегрувати, повернути в суспільство. І це все має робити персонал.

Ви згодні з тим, що відсутність ефективної психологічної служби може бути однією з причин тому, що співробітники установ дозволяють собі знущатися з в’язнів?

Дійсно, це одна з передумов, але не остання. Часто відіграє роль просто людський фактор. З практики: якщо керівник на місці і він нормальний, то проблему також вирішить нормально. Якщо керівнику байдуже, він віддає розв’язання питань на відкуп підлеглих – можемо спостерігати перевищення повноважень і катування. Крім того, чомусь працівники установ вважають, що їхнє завдання – це покарати засудженого (на презентації звіту ми про це говорили). Ми часто бачимо такі випадки, нам кажуть: «Чого ви їх захищаєте, подивіться, за що він сидить...».

Жупанов пояснив, що сприяє ресоціалізації ув’язнених / фото УНІАН

Враховуючи ваш досвід у відвідування та моніторингу установ ДКВС, чи можете пояснити, що сприяє ресоціалізації засуджених, а що, навпаки, перетворює людей на ще більш асоціальні елементи?

Я б повернувся до сказаного раніше: тільки гарна робота персоналу буде сприяти подальшій ресоціалізації особи. Можемо взяти гарні, класні умови утримання, але якщо там до особи будуть застосовувати фізичне, психологічне насильство – засуджений озлоблюється на суспільство ще більше… Людське ставлення навіть в гірших побутових умовах сприяє більшій ресоціалізації засуджених, ніж посадити в золоту клітку, а відноситися як до тварин.

Восени минулого року Міністерство юстиції України розробило нові правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, які дозволяють ув’язненим носити бороди, курити в карцерах та спілкуватися безпосередньо з адміністрацією. Це важливий елемент дотримання прав в’язнів чи замилювання ока, «золота клітка»?

Ми також казали про те, що невеличка борода - це нормально. Бо у нас в установах утримуються, в тому числі, мусульмани. Для них принципово носити бороду. Якось зустрічалися з ув’язненим, який казав, що не збриє бороду, бо релігія не дозволяє. Раніше він ризикував отримати дисциплінарне стягнення.

Але якщо загалом казати про нові правила внутрішнього розпорядку, то особисто моя думка – вони глибокому аналізу не піддавалися і в більшості залишилися, як і були. Просто змінили декілька моментів, як на мене, трошки на відкуп правозахисників... Нагадаю, що у 2016 році «з боєм» Юрій Мірошниченко [голова підкомітету з питань реформування пенітенціарної системи, діяльності органів виконання покарань та пробації Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності] продукував внесення змін до кримінально-виконавчого кодексу ст.94 [Структурні дільниці виправних і виховних колоній]. Відповідно, в дільницях посиленого контролю повинні триматися особи, які систематично вчиняють злісне порушення, що загрожують безпеці персоналу або інших осіб. Тобто, соціально небезпечні особи. Разом з тим, в цих правилах внутрішнього розпорядку Мін’юст спокійно прописав зовсім інші підстави для тримання особи в дільниці посиленого контролю. І даю сто відсотків гарантії, знайдуться керівники, які скажуть: «О, ми можемо за такими підставами тримати там засуджених...». Хоча взагалі приймати підзаконні нормативно-правові акти, які суперечать закону, недопустимо в демократичній державі.

Коли говорять про проблеми в будь-якій сфері, зазвичай, нарікають на відсутність фінансування. Скажіть, розв’язання проблем в установах кримінально-виконавчої служби також залежить від грошей?

Є проблемні питання, які не потребують жодних фінансових вкладень. Те ж саме катування. Скільки потрібно коштів, щоб перестати застосовувати таку практику? Або якщо говорити про порушення приватності. Не треба коштів, щоб розсунути ліжка одне від одного. Бо часто відвідуючи установи, ми бачимо, що ліжка розташовані впритул. Відповідно, щоб забезпечити собі приватність, особи просто завішують спальне місце. Це робити заборонено, тому людина, яка просто хотіла більш комфортні умови сну, ризикує отримати стягнення.

Але насправді, система не зовсім бідна. В установах є виробництво, є спецфонд. Втім, іноді ці кошти використовуються нераціонально, ось у чому справа. Наприклад, є такий елемент роботи в адміністрації кримінально-виконавчої служби як Рада начальників установ. І от Рада вирішила, що треба переобладнати периметри попереджувальних огорож в установах. В одній установі розробили зразок, всі подивилися та сказали, давайте так зробимо в усіх установах. Зауважу, мова йде не про основну огорожу.

А тепер приклад: в Житомирській виправній колонії периметр установи тисяча шістсот метрів. На момент нашого візиту, зі слів адміністрації, вони переобладнали 70 метрів огорожі, витративши на це 80 тисяч гривень. Середньомісячне надходження в їхній спецфонд складає приблизно 78 тисяч гривень. Тобто, їм потрібно майже два роки працювати, щоб при сталих умовах витрачати ці кошти лише на ремонт попереджувальної огорожі.

Або Чернівецька установа виконання покарань № 33: там треба переобладнувати штрафні приміщення, котел потребує ремонту, бо два рази на місяць виходить з ладу. Втім, вони цього не роблять, бо мають витрачати кошти на переобладнання попереджувальної огорожі. В інших установах зупинили розпочаті ремонти через рішення переобладнати попереджувальну огорожу.

Такі необдумані купою прийняті рішення без індивідуального підходу, без визначення першочергових потреб конкретної установи не сприяють раціональному використанню ресурсів.

У своєму звіті ви розповідаєте, зокрема, про проблеми з медичною допомогою. Як саме порушують права в’язнів: невчасно обстежують, незаконно переривають лікування?

Дійсно, проблеми з медициною гострі. Люди, які там утримаються часто страждають на захворювання. Побутові умови, в тому числі, не сприяють здоров'ю. Можна навіть бути здоровим, але підхопити щось. При цьому, медична служба працює не завжди добре. Ми зустрічали нарікання від в’язнів на якісь надання медичної допомоги, на швидкість реакції на їхні скарги. Гостро стоїть питання кадрового забезпечення. В деяких установах на всю установу один фельдшер (зрозуміло, це ніяких нічних чергувань). А в деяких навіть при наявності працівників у нічний стан не чергують.

Що стосується виправних центрів, то там взагалі відсутній фельдшер. При цьому, відповідно до законодавства, медичний працівник зобов’язаний щоденно відвідувати осіб в штрафних приміщеннях, знімати контрольні проби зі страв тричі на день, оглядати новоприбулих, надавати першу долікарську допомогу, оглядати після звільнення з карцеру. Добре, поки що ще приїжджає швидка допомога.

Тобто, Міністерство юстиції передбачило у своїх нормативних документах обов’язки медичного працівника. При тому, вони не вводять посаду медичного працівника в виправному центрі. Нонсенс якийсь.

А яка ситуація з харчуванням? Чи актуальна на сьогодні проблема приготування їжі в антисанітарних умовах?

Під час цих візитів скарг було менше, ніж зазвичай. Коли ми коли відвідуємо установу і бачимо, що роздають їжу, просимо нам показати. І на вигляд має гарний вигляд і приємний запах, навіть я не можу сказати, що то якась баланда. Щодо умов приготування, то по-різному. Є установи, де антисанітарія. При цьому, в інших установах заходиш на кухню, а там все блищить (не супер ремонт, але охайно). Знову ж таки, це залежить від людського фактора.

А як керівники установ виправдовувалися, чому у них антисанітарія?

Коли питаємо, як взагалі такий стан справ може бути в харчовому блоці, як правило, чуємо: «Зараз все приберемо, зараз все буде...».

Іржаві каструлі від вас не намагалися приховати?

Як їх приховаєш. Іржа на кришці просто попадає в страву. Але від нас намагалися приховати дещо інше. В одній з установ ми знайшли в холодильнику під кістками та відходами добрі шматки м’яса. А на той момент, за словами персоналу, вже все м’ясо було закладено в котел. Чи хтось так зекономив, не знаю.

...додому віднести вирішили

Можливо, не буду стверджувати.

Декілька слів про право на отримання освіти. Читала, що є проблеми з організацією процесу навчання неповнолітніх у СІЗО.

Детально питання освіти в установах ми не вивчали, але на певні моменти звертали увагу. Наприклад, в одній з установ вчителі приходять на заняття до неповнолітніх зі своїми книжками, які потім забирають. Тобто, якщо навіть особа хотіла б повивчати щось – не має можливості. Думаю, що під час наступних наших візитів до цього питання повернемося. Бо питання є. І з вчителями, і з підручниками. В деяких установах зустрічали занедбані навчальні класи. Вони просто стоять, бо треба ремонтувати … попереджувальну огорожу.

Яка ситуація з дотриманням релігійних прав в установах ДКВС? Ви згадували мусульманина, що скаржився на заборону носити бороду…

Дотримання релігійних прав – це більш-менш урегульоване питання. Майже в кожній установі є якась капличка, установу відвідує священик, нерідко установи співпрацюють з релігійними організаціями (Свідки Єгови, адвентисти сьомого дня). Що стосується мусульман, то під час візитів ми зустріли тільки цю одну особу. Він говорив, що не збриє бороду, але інших нарікань щодо заборони релігійних обрядів від нього не було. Хоча говорили ми доволі відверто.

Які головні проблеми з трудовими правами в’язнів, з оплатою їхньої праці?

Загальна проблема майже для всіх установ, які ми відвідали – в’язні не забезпечуються спецодягом та індивідуальними засобами захисту. Причому, іноді вони навіть в установах є, але їх не використовують. Чому? – Це вже питання до адміністрації. Знаю, що іноді не використовують, бо ці засоби дуже понівечені, з ними гірше працювати. Фонд індивідуальних засобів захисту потребує оновлення. До речі, коли особа отримує травму на виробництві, як правило, в установах намагаються це приховати. Але навіщо приховувати – просто забезпечте безпечні умови праці.

Оплата праці – це теж системна проблема. Спілкуємося з особою, каже, що працює з п’ятої ранку до шостої. А в табелі обліку робочого часу зазначено дві-три, максимум, чотири години. Ба більше, іноді в адміністрації установ з нами навіть не сперечаються. Просто зазначають, що не мають фонду для оплати праці. З державного бюджету виділяються кошти, адміністрація їх якось розподіляє, а насправді, люди працюють значно більше.

Також в установах є дільниці соціальної реабілітації. Туди переводяться позитивно спрямовані особи, які під час відбування покарання в колонії проявили себе, як дисципліновані, відповідальні. Перебуваючи у цій дільниці при колонії, засуджені мають право, зокрема, працювати на якихось заводах на території населеного пункту та навіть далі. Головне, повертатися на ніч до установи. Також вони можуть більш вільно пересуватися в межах території установи, вийти в крамницю. Так, за присутності працівника, але ж все-таки нагляд трошки менший.

Детально питання освіти в установах ми не вивчали, але на певні моменти звертали увагу, зазначив Жупанов / фото УНІАН

Це явище перебування в дільницях соціальної реабілітації поширене?

Воно поширене. Але багато людей не можуть там бути. Крім того, адміністрації прискіпливо обирають. Але, наприклад, в Черкаській виправній колонії № 62 є центр соціальної реабілітації, і особи з цієї дільниці працевлаштовані на заводах недалеко від установи, отримують 4-5 тисяч гривень зарплати. Це непогано для засуджених. Вони соціалізуються, можуть щось собі зберегти і на звільнення.

Також є виправні центри. Це окрема установа, куди теж переводять осіб, які стають на шлях виправлення. Там особи також мають право вільно пересуватися в межах території населеного пункту, користуватися грошима, працювати спільно з вільнонайманим персоналом. Таким чином особи, перед тим, як потрапити в суспільство, потрошку соціалізуються.

Якщо казати про міжнародні стандарти поводження з в’язнями, то в Правилах Мандели написано: найкращі умови для соціалізації засуджених саме в відкритих установах. Коли ми покладаємося не на режим, а на особу. Даємо їй можливість самостійно відповідати за свої вчинки.

Які принципові законодавчі зміни нам потрібні для формування ефективної системи дотримання прав в’язнів?

Можливо, є моменти, які можна шліфувати чи покращувати. Ніщо не забороняє впроваджувати нові практики, проекти модернізації. Потрібна системна державна політика Міністерства юстиції, адміністрації кримінально-виконавчої служби та їхнє бажання. Щоб система працювала. Але я б сказав, що законодавство більш-менш непогано написане. На жаль, у нас нерідко класне законодавство просто не працює. Тому, як на мене, в першу чергу, потрібно навчитися виконувати те, що вже написано. Виконання закону на сьогодні має більшу перевагу, ніж сам закон.

Ірина Шевченко

УНІАН в Google News