Андрій Курков хоче, щоб його діти були нормальними людьми, а не письменниками

"Мені сказали, що дадуть гроші, якщо я скажу по ТБ, чому я буду голосувати за Януковича. Я відмовився. Потім - перемога помаранчевих. Кажуть: “Будуть гроші на Ваш фільм."  І за 2 тижні - відмова..."

Андрій Курков – український письменник, журналіст, сценарист, автор майже двох десятків книжок, якого в Європі читають більше, ніж в Росії й Україні. Народився у Ленінграді. Живе в Києві. Єдиний автор з СНД, твори якого потрапили в першу  десятку європейських бестселерів. Курков, як і всі інші відомі українські письменники, нещодавно відвідав Львівський Форум видавців. У перерві між постійними автограф-сесіями і творчими вечорами, Андрій погодився дати інтерв’ю УНІАН 

Пане Андрію, на одному з форумів Ви сказали, що не хочете, щоб Ваші діти стали письменниками: “Нехай будуть нормальними людьми”. У чому Ви вбачаєте “ненормальність” професії письменника?

Професія нормальна, але побічні явища цієї професії не дуже гарно впливають на здоров’я (сміється). Серед поетів все-таки є традиція богемного життя, і вона насправді може розвалити життя. Вони вважають, треба пити коньяк щодня, треба сидіти в кав’ярні. Це все як обов’язок. І воно стає природним для людини. І потім, якщо людина себе не контролює, то можна дуже погано скінчити.

Я чула, що Ви читаєте твори Платонова “для успокоения души”. Чи дійсно вдається заспокоїтися, це ж доволі депресивний письменник?

Він не депресивний! Він прихований оптиміст (сміється).

А на яких письменниках Ви зростали?

Спочатку на “Волшебнике изумрудного города” Волкова, потім 14 томів Джека Лондона, а потім допомагав мій старший брат (він старший мене на 7 років), колишній дисидент, а тепер ювелір. Йому приносили дуже дивний самвидав – там і Шопенгауер, і Фрейд, і Отто Вейнінгер “Пол и характер”, і Шпенглер “Закат Европы”, і російська поезія Срібного віку – Ахматова, Мандельштам, Цвєтаєва, Гумільов і т.д. Після всього цього мені страшно сподобався Кнут Гамсун. Оце депресивний письменник, оце, я сказав би, - геній депресії (сміється)

У Франції Ваш роман “Остання любов президента” розійшовся двохсоттисячним тиражем. Секрет успіху від Андрія Куркова?

Мені допомогли росіяни, до речі. В мене презентація французького видання “Остання любов президента” була на Паризькому книжковому ярмарку 2005 р., коли почесним гостем була запрошена Росія. І голова російської делегації написала листа оргкомітету фестивалю, щоб мене не запрошували, тому що приїде Путін. А у мене в романі Путін – це один з персонажів. Цього листа члени оргкомітету передали журналістам. Вибухнув симпатичний скандал. На 35% продажі моїх книжок підскочили. Але “Пікнік” там набагато краще продався, і він там став культовою книжкою. І на факультетах славістики в Сорбоні, Греноблі й інших містах мої книжки в програмі. Хоча цікаво, що книжки мої позиціюються у Франції як філософсько-іронічні романи, а зовсім не як детективи. Я не кажу, що пишу детективи. У мене тільки один детектив є і я його особливо так не люблю перевидавати.

А  “Пикник на льду” до якого жанру відносите?

“Пикник на льду” – це соціально-кримінальний роман. Вони всі у мене мають елемент авантюрного роману. Є такий російський письменник Роман Биков. Він взагалі якось мене обізвав... зараз згадаю. А, я ніби пишу “плутовские романы”. Ну, я не зовсім згоден, хоча елемент плутовського роману він є, але це той самий авантюрний елемент.

Хто першим бачить твори, рукописи?

У мене є товаришки, які працюють кіоскерами в “Союздруку” (сміється), і я їм даю почитати, навіть шматки.

Декілька років тому в одному інтерв’ю Ви сказали, що вважаєте себе найбільш високо оплачуваним письменником на пострадянському просторі. Чи ця тенденція зберігається досі?

Я перестав рахувати чужі гроші давно і свої теж (сміється). Я не знаю. Я думаю, що в Росії деякі письменники отримують... сподіваюсь, що отримують більше. Ну а я отримую більше грошей – десь 95% гонорарів - за кордоном.

А яким Ви бачите свого читача і чи пишете, розраховуючи на цільову аудиторію?

Ну я скоріше пишу те, що мені цікаво. Наприклад, мені писати оцей тритомник “География одиночного выстрела” було так цікаво, що я взагалі про читача не думав, і тому вийшла книжка в трьох томах - на 1500 комп’ютерних сторінок. Я думаю, її не легко читати, особливо тим, хто не знає, що таке Радянський Союз і радянська історія. А читачі у мене зовсім різні. Я пам’ятаю, що на мої перші виступи в Німеччині приходили тільки пенсіонерки, а через 10-15 виступів раптом почали приходити студенти. Якось так все змінюється...

Пенсіонерки – це емігрантки з СРСР?

Ні-ні. Емігранти взагалі раніше не приходили. В Швейцарії, Німеччині і Австрії я читаю німецькою мовою. А багато емігрантів не знають мови, досі її не вивчили. Це вже зараз почали запрошувати мене, щоб я окремо російською виступив перед “бывшими нашими”.

Якою своєю книгою найбільше пишаєтеся?

Я думаю, це “Бикфордов мир”, “География одиночного выстрела” і, в принципі, я дуже задоволений “Последней любовью президента”. Раніше я писав більш літературну літературу, більш важку для сприйняття, але я писав про те, що мене цікавило. А мене цікавила еволюція утопічної ментальності радянської людини. А потім я почав писати більш белетристично. Менше уваги давати мові і експериментам, і більше на сюжет. Тут я просто спробував об’єднати і сюжет, і мову, і структуру складного роману.

А чи доводилося Вам переписувати якийсь твір?

Є роман, який я переписав і потім перевидав – це єдиний мій трилер “Игра в отрезанный палец”. Про те як ФСБ змагається з СБУ на європейській території, хто швидше знайде гроші вкладені КГБ в Західну економіку. Першим покупцем цієї книжки на презентації був “человек в штатском”, бо презентували ми напроти СБУ на Володимирській в Києві. (Там був магазин книжковий, а зараз якась швидка їжа). І прийшов цей чоловік, купив пачку і пішов. А потім до мене якось на зустрічі підійшов інший чоловік, сказав, що він з СБУ і що я майже перетнув кордон дозволеного. А потім вони приходили і казали, що їм подобається.

Ви пишете рецензії для багатьох західних видань “Tagis Spigel”, “Die Welt”, “Die Zeit”...

Я ще в “Financial Times”, “The Guardian”, “The New Statesmen” пишу.

...чи легко Вам, як письменнику, критикувати своїх колег?

Ну як – складно-легко... Наприклад, два чи півтора роки тому вийшла книжка у Віктора Єрофєєва, збірка його старих оповідань англійською мовою. Я її в “Guardian” розбив в пух і прах, тому що там не було пояснення, що це порнографічні оповідання як протест проти соцреалізму. А вони навіть нічого не написали, що це за оповідання, яка історія. Такими виданнями, не пояснюваними, можна тільки відбити бажання у видавців перекладати потім іншу літературу. Але Єрофєєв знає про це, він не образився.

А Ви особисто як ставитеся до критики?

Якщо це аналітична критика, то дуже позитивно, незалежно від того чи це позитивна рецензія чи негативна. Просто я люблю професійну критику – щоб були цитати, щоб були докази, щоб було пояснення, чого не вистачає і чому не вистачає. А якщо просто пишуть: “Це погано, він не вміє” -  це не критика.

Ви багато подорожуєте, кожного року буваєте в Англії на батьківщині дружини і якось навіть написали, що Німеччину знаєте краще, ніж Україну. Чому ж не подорожуєте Україною?

Як тільки у мене є час, я подорожую машиною.

Чому ж тоді Німеччину знаєте краще?

Тому що я в Німеччині вже 10 років виступаю, мене запрошують. От у мене буде 2 тижні виступів знову в листопаді, потім 2 тижні в грудні, потім в січні. Мене там в села запрошують, в якісь сільські книгарні, в клуби, - куди завгодно. А тут я більше буваю в райцентрах, в великих містах, а в село приїжджаю тільки у Житомирську область, де у мене будинок. Там я робив авторські виступи і привозив туди і Юрка Покальчука, і Євгенію Кононенко, і Марію Матіос.

Вами написано понад 20 сценаріїв. На Вашу думку, в якому жанрі цікавіше працювати?

Я вже не пишу сценарії. Я втомився від них завдяки міністерству культури України, точніше культури і туризму. Останній сценарій вони замовили – умовили мене написати - за моїми двома оповіданнями. Підписав я з ними чотири угоди, жодного авансу не отримав. Потім проект заморозили, в 2004 р. мені передзвонили і сказали, що дадуть гроші одразу, якщо я скажу по телебаченню, чому я буду голосувати за Януковича. Я сказав, що я не буду голосувати. Потім помаранчева перемога. Оксана Білозір кличе в гості і каже: “Будемо давати гроші на Ваш фільм. Все буде гаразд”. І через 2 тижні приходить продюсеру офіційний лист від заступника Білозір про те, що сценарій до фільму є занадто універсальним, нічого нема про український патріотизм і історію, тому він не буде фінансуватися за бюджетний кошт. Я вирішив, що досить. Ось література - я написав, вона живе, а сценарій, в будь-якому разі, -  це напівфабрикат. Якщо гарний фільм вийшов – це заслуга режисера, якщо поганий – поганий сценарій.

Розмовляла Анна Ященко

УНІАН в Google News