Іван Марчук: Жінку не шукають – вона має сама явитися, а мені не явилася

Даю інтерв’ю лише дівчатам, бо їх люблю... Спочатку я намалював Помаранчеву революцію, а потім вона відбулася... Мене вивчатимуть і захищатимуть дисертації... У нас у владу йдуть, лише щоб красти і красти...

Народний художник України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, єдиний з українців включений до всесвітнього списку ста геніїв сучасності Іван Марчук відповів на запитання УНІАН.

ДАЮ ІНТЕРВ’Ю ЛИШЕ ДІВЧАТАМ, БО ЇХ ЛЮБЛЮ

Пане Іване, Ви останнім часом дали десятки інтерв’ю. Чи не набридло Вам це?

Надоїло. Хочеться кудись сховатися, утекти.

А чому тоді погоджуєтеся?

Бо я люблю зустрічатися з файними дівчатами.

А хлопці хіба не приходять?

У мене беруть інтерв’ю виключно дівчата, тільки один хлоп брав з якогось там журналу.

А я дівчаток люблю, то нехай і приходять, поки я в Києві. Може, скоро кудись поїду, хоча б на трошки, а то вже працювати не можу три тижні, кожного дня по шість-сім візитерів до мене приходить.

Любите подорожувати?

Після повернення з-за кордону я два роки боявся сідати в літак після того вересневого теракту в Америці... Хоча я налітав мільйони кілометрів, у Радянському Союзі я не знав, що є поїзд, для мене існував лише літак, я по двічі на місяць сідав у літак.

То Ви непогано жили. Чому ж вирішили емігрувати?

Як це непогано жили, коли я хотів накласти на себе руки?! Я ж жив під пресом двадцять років!

Я взагалі нічого не демонстрував, мене просто взяли під прес як запеклого націоналіста, бо я зі Львова приїхав до Києва і говорив українською мовою. Казали, що роблю не то мистецтво, питали, які я коди, шифри в картинах закодовую… Жити в такому психозі було неможливо.

Тому я поїхав у світ залікувати свої рани.

ТЯЖКО ХУДОЖНИКОВІ БЕЗ ЖІНКИ

Ви поїхали вже одруженим?

Та я ніколи не був одруженим, лише якось три місяці.

Правда, якщо б на Заході був не один, я б не повернувся в Україну. А одному там тяжко жити без жінок. Знаєте, як то художникові без жінки…

Жінку ж не шукають, вона має сама явитися, а мені не явилася – і все.

Для чого мені просто так взяти жінку, щоб заважала тільки?

Жінка повинна бути такою, аби на неї хотілося дивитися, а не втікати від неї. Я ж художник… Мені потрібна така, щоб я заходив до хати й казав: «О, ти ще краща стала».

Чи часто у Вас замовляють багаті люди картини?

На замовлення я ніколи не працював, був лише один виняток – мені замовили портрет Ющенка у 2003 році і ще був один портрет загиблої жінки. Тут я не міг відмовити.

А більше я не приймаю замовлень, я не хочу в’язати себе якимось зобов’язаннями.

СПОЧАТКУ Я НАМАЛЮВАВ ПОМАРАНЧЕВУ РЕВОЛЮЦІЮ, А ПОТІМ ВОНА ВІДБУЛАСЯ

Чи підтримували Ви Помаранчеву революцію?

Я ходив на Майдан щовечора, був і першого дня – якраз приїхав з Америки. Я ж з дитинства політик, завжди цікавився, у якій країні живу. Мені на Заході було дуже сумно без інформації.

Я прийшов о 9 годині ранку, людей ще було мало, а потім за годину вже все заповнилося... Я тоді вирішив подивитися на Майдан зверху, щоб оцінити ситуацію – чи то часом не забавка якась, а також мені хотілося подивитися, чи я за рік до того правильно намалював Помаранчеву революцію.

Як я вийшов нагору, Майдан уже був заповнений, я побачив, що все саме так, як я собі уявляв: майоріли прапорці, усі тягнулися до Ющенка, його вже тоді вважали месією… Була така тяга шаленства.

І все це було мною намальовано…

Що, на Вашу думку, дала Помаранчева революція Україні, і чи не настало у Вас розчарування?

Та то в усіх настало розчарування, бо жодні гасла не були реалізовані, усе залишилося на тому застійному шляху, ніяких змін фактично не відбулося. Принаймні я цього не бачу.

А в нас і була свобода стовідсоткова – дурнувата свобода. А рабам не можна давати таку свободу.

Після Помаранчевої революції і лишилася така свобода, яку вже треба б було прикрутити в багатьох моментах, аби люди не пили, не вбивали, не крали.

На мою думку, все лишилося на своїх місця, а в парламенті стало ще гірше – чого його і було розігнано. Цей парламент теж не працюватиме, бо в нас не може бути нормальної влади, доки вона не припинить годувати тих, хто йде до неї. У нас у влада йдуть лише щоб красти і красти, забрати все, що в людей залишилося, розкрасти всю землю…

От я зараз читаю, Кабмін дає землю одному високопосадовцю 450 гектарів. Питається, ну нащо йому та земля, що він робитиме на ній, вона ж державі належить...

Тому, гадаю, цей парламент знову буде пересварений, перебитий, знову буде цирк і ніякого толку.

І це не песимізм, а реалізм, я сказав би навіть, гіперреалізм. Я просто знаю цю країну на ментальному рівні, а менталітет неможливо змінити. Мусять прийти нові покоління, а то й навіть повна асиміляція з іншими народами, які прийдуть на цю територію, можливо, й Україна перестане називатися Україною.

Тут нормальне життя буде, коли всі будуть багаті, бо бідний українець завжди заздрить багатому. У світі цього немає.

Ваші друзі з-за кордону не питають Вас, чому Ви повернулися в Україну?

Я ні з ким не контактую.

У мене були друзі-українці і в Австралії, і Америці, то вони навіть хотіли, щоб я повернувся в Україну, казали: «Ти такий метр, повинен працювати в Україні, для свого народу».

Але на мене це не діяло, просто я не в ту країну потрапив… Якби я залишився в Австралії, то я б і досі там жив, бо Америка трішки не для мене. А ось Австралія – це райська країна, мені казали, що я б там став художником номер один, бо таких у них одиниці.

МЕНЕ ВИВЧАТИМУТЬ І ЗАХИЩАТИМУТЬ ДИСЕРТАЦІЇ

І яким зараз є Марчук? Ви стали тим, ким хотіли?

Тим, ким я хотів, я став ще у середині 60-х років, я тоді вже себе зловив, але протягом років ще себе не розширяв.

Я ці роботи (показує на свої ранні роботи. – Авт.) робив абсолютно інтуїтивно, підсвідомо… Це було шаленство, воно з мене йшло і йшло, я тільки махав рукою, я навіть не знав, що я роблю. Мої друзі у Львові казали: «Марчук звар’ював (здурів. – Авт.), щось таке витворяє».

Потім я почав думати, аналізувати, і так викристалізувався «Голос моєї душі», який я продовжую і по сьогоднішні – це дерево, а гілочки постійно додаються: пейзаж, цвітіння, портрет, кольорові прелюдії – такі абстрактні речі.

У мене ніколи не виникає питання: чого я ще не зробив, – бо я не знаю, що я ще не зробив, воно все само прийде.

Вас віднесли до сотні геніїв сучасності. Чи вважаєте Ви себе генієм?

Кожен художник вважає себе генієм, але я ніколи про це не говорив.

Мені це приємно… Моє життя було дуже тернистим, але попри все я стільки напрацював і скажу без особливою скромності, та й при чім тут скромність, – що коли мене вже не буде на цім світі, то навіть ті, хто мене зовсім не шанує зараз, почнуть вибирати, вивчати того чи іншого Марчука, захищати дисертації. Будуть працювати так, як і над Шевченком працювали.

Я дав стільки матеріалу, як жоден художник, і то різного…

Вам уже давно обіцяють відкрити музей у Києві, та справа ніяк не зрушує з місця. Чи не боляче Вам від того, що влада країни в очі каже Вам, що Ви справді геній, але нічого для Вас не робить?

Ви знаєте, ця країна є дуже невдячною до талантів. Вона була невдячною, є і завжди буде такою. Їй ніколи не були потрібні таланти. Ось коли у світі скажуть про когось з наших, що це справді талант, тоді й в Україні кажуть: «О, це наш!» Та який «наш»? Він світові належить, і я світу належу… А вона нікого не може вшанувати.

Я не можу назвати жодної особи, яка б зробила собі світову славу в Україні. Таких немає, бо Україна їх не пестила, а виганяла. Це як та кицька, що народила своїх котенят, а потім поїла. Так само й Україна – народжує найбільше талантів на квадратний метр у світі, але їх не потребує.

А щодо музею, то мені вже й інтерес пропав. Бо навколо того такі війни, – а я не люблю, щоб мене чіпали.

Ви нещодавно спілкувалися з Президентом. Про що Ви з ним розмовляли?

Ми з ним тільки здоровкаємося. А про що з ним говорити?.. У нього немає часу, у мене також.

Мене колись журналісти питали: «Може у Вас є фотографії, де Ви з кимсь?» – я кажу: «Я з кимсь? Ви запитайте, хто є зі мною!»

Скільки картин у Вашій майстерні?

Не знаю, я не рахував. Я наплодив багацько, понад три з половиною тисячі, біля двох тисяч посіяно по світу, і ніхто їх уже не позбирає.

ДЛЯ МЕНЕ ГОВОРИТИ ПРО ЦІНИ Й ГРОШІ – ГИДКО Й БРИДКО

Бачу, на Ваших картинах немає національних елементів?

Я не є етнограф. Етнографію я не люблю, фольклор не люблю. Це не моє.

Я розширив той діапазон розуміння України. Мої найкращі роботи – це ранні. Коли я одинадцять років свого навчання викреслив, я почав шукати себе (показує ранні роботи сімдесятих років. – Авт.), ішов шалений пошук себе.

В Україні малюю пейзажі, бо страшенно люблю цю землю. Я в жодній країні не намалював пейзажу – ні австралійського, ні американського, ні голландського. Якось я подивився на Голландію і сказав, що тут я б ніколи не був пейзажистом.

А вивези мене за місто і я навколо себе буду малювати й малювати, тут краса.

Я найбільше облюбував собі всі села – від Трипілля до Канева, – я їх усі знаю.

Інколи в селі заходжу за хату й дивлюся, скільки там лежить сміття, то дуже гарний такий натюрморт. Деколи дивишся на те сміття і хочеться зробити такий гіперреалізм...

Чи не думали взяти собі учнів?

Я хочу учениць...

Я думав, що при музеї буде своя студія… Мені було б дуже цікаво мати своїх учнів, знаходитися серед молодих людей, дивитися, як вони живуть, працюють. Хотів би надихнути їх, заставити, бо свій досвід передавати не треба, бо я настільки унікальний, що під мене працювати неможливо. Під Марчука працювати неможливо! А робити людей одержимими до мистецтва – це інша справа.

Хто Вам із сучасних українських художників подобається?

Дуже багато подобається, наприклад, Борис Плаксій, Медвідь, Стецько, Микола Журавель.

Україна дуже багата на таланти.

За яку найбільшу ціну Ви продали свою картину?

Я ніколи не говорю про гроші, це моє табу, я вважаю, що це найвищою неетично для мене.

І взагалі для мене говорити про ціни й гроші – гидко й бридко. Я не піарщик, якби в мене була жінка, то я взагалі б не знав цін своїх картин.

Розмовляла Оксана Климончук

УНІАН в Google News