"Багато хто у Криму розуміє, що повернення України є неминучим", - активістка Віолетта Столярова

Кримська активістка, учасниця руху спротиву "Жовта стрічка" Віолетта Столярова в інтерв’ю УНІАН розповіла про свою партизанську діяльність, викриття ФСБ, настрої людей та ситуацію на тимчасово окупованому Росією півострові.

Кримчанка Віолетта Столярова цієї весни була змушена покинути рідний Севастополь через переслідування з боку ФСБ РФ. Проти жінки порушили кримінальну справу та оголосили у розшук через її проукраїнську позицію. Вона висловлювала свій протест, малюючи патріотичні зображення та розвішуючи жовті, блакитні стрічки з листівками у публічних місцях. УНІАН поспілкувався з активісткою про настрої на окупованому РФ півострові.

Пані Віолетто, розкажіть, будь ласка, історію вашого спротиву росіянам у Криму. Чому, попри небезпеку, вирішили цим займатись?

Події 24 лютого 2022 року для мене - як грім серед ясного неба. Хоча і ходили у пресі чутки, що Росія збирається воювати, це було важко усвідомити. Це здавалося якоюсь середньовічною дичиною, фантазіями хворих на голову людей. Тому, коли мені зателефонувала донька і сказала, що бомблять Київ, у мене усе уявлення про світ перевернулося. Спочатку був відчай, що ані ти, ані хтось інший не може вплинути на цей процес. Але ж треба щось робити! Мені здавалося, що весь Севастополь мав би вийти на антивоєнний мітинг, було відчуття, що мала початися громадянська війна між тими, хто підтримує російські дії, і тими, хто проти них.

Звертаючись до своїх знайомих з цими питаннями, дізналася, що нічого такого не буде: ні мітингів, ні виступів. А мені хотілося вийти на площу з рупором і кричати: "Люди, отямтеся, що ви коїте? Зупиніть цю війну!". Минали дні, бойові дії не припинялися. Українці сиділи у бомбосховищах, або виїжджали на безпечні території, а Росія продовжувала беззаконня. Після подій у Бучі, я написала у Facebook: "Буча, сумую разом з тобою". І тут я зрозуміла, що не можу сидіти на місці. Воювати я вже не годжуся, але вести партизанську діяльність - цілком можна. Знати б тільки, де цих партизан знайти...

Спостерігаючи за подіями на окупованих територіях – у Бердянську, Генічеську, Херсоні, я бачила, що люди не здаються, вони мітингують, скандують, що Херсон – це Україна, Генічеськ – це Україна. Їх безстрашність мене вражала. Коли це стало неможливим, вони почали розклеювати листівки та жовті стрічки, як символ українського прапора. Натрапивши у Facebook на рух "Жовта стрічка", зрозуміла, що саме вони організатори цих заходів. І наважилася.

Як це відбувалося?

Я роздрукувала листівки, які вони викладали для друку, і пішла ввечері розклеювати: по під'їздах, по парканах… У мене не було кольорового принтера, ці листівки вийшли чорно-білими. "Севастополь – це Україна", "Ми разом" – там різні тексти були…

Обійшовши наступного дня місця розклеювання, побачила, що усе було знято. Моя праця виявилася марною, хоча я довго наважувалася, наділа капюшон, окуляри, усе, як у детективах. Було дуже страшно. Здавалось, що перша ж людина, яка побачить, що ти наклеїв, накинеться на тебе і здасть в поліцію.

Кольорові листівки було ніде брати, і я вирішила розвішувати стрічки.

Вперше купила три метри жовтої стрічки, нарізала її та пішла зав'язувати. Це було у центрі міста, у впізнаваних місцях. Довго стояла і чекала, поки пройдуть усі люди. І тільки після цього швидко підходила та прив'язувала стрічку або до дерева, або до труби, в залежності від того, що було "під рукою". Зроблені фото пересилала доньці, побоюючись натрапити з ними на ФСБ.

Потім купила блакитну стрічку і стала зав'язувати дві стрічки разом, щоб було зрозуміліше, що це символіка України. Почала розширювати географію розповсюдження: у центральних місцях стрічки, звісно, знімали, а ось у важкодоступних вони висіли довго. Я приходила і перевіряла.

Спостерігаючи, як розвивається рух "Жовта стрічка", я ризикнула надіслати їм фото своїх дій. Впевнившись, що це безпечно, стала надсилати регулярні фотозвіти. Навіщо це було мені потрібно? Я хотіла прирахувати себе до руху спротиву цьому злу, хоч якось досадити цим "освободітєлям", змусити їх повірити в те, що їм тут не раді, що тут Україна, а вони – окупанти.

Хотіла, щоб і люди бачили, що тут живуть українці, і вони чинитимуть спротив окупації будь-якими способами.

В яких акціях чи флешмобах "Жовтої стрічки" ви брали участь?

З часом я купила жовті та блакитні фарби, почала наносити написи за допомогою аерозолів. Написи у мене ставали більш зухвалими та більш видимими, тому що стрічка не усім була зрозуміла. Як то кажуть, що написано пером, не вивезеш і волом. Я почала писати, що Крим – це Україна, що ЗСУ поруч.

У рамках флешмобу, який організував рух "Жовта стрічка", наносила фарбою літеру "Ї" як символ України, оскільки це унікальна літера, яка є тільки в українському алфавіті. Тим самим ми давали зрозуміти, що тут живуть українці і що це - територія України.

Коли була оголошена акція перетворення "Z" у пісочний годинник, де тільки можливо було, я це зробила. Тобто приставляла паличку і розмальовувала в жовтий і блакитний кольори, виходили такі гарні годинники. Мої роботи публікувалися рухом "Жовта стрічка", і мене це підбадьорювало.

Це великий ризик. Хіба ви не думали за власну безпеку?

Про власну безпеку я, звісно ж, думала. Намагалася робити все обережно, витрачала багато часу на огляд території, чекала, щоб нікого навколо не було, й допоки усі люди розійдуться. До місць я підбиралася обхідними шляхами і відходила так само. Знімати, зазвичай, приходила наступного дня. Як то кажуть, без предметів злочину – фарби та стрічок, щоб мене не могли спіймати "на гарячому". Тоді, звісно, відчувалося розслаблення, була впевненість у тому, що не попадуся.

Але останній випадок став фатальним… Сталося все через необережність. Якби доклала трохи більше зусиль для своєї безпеки, то продовжувала б цю роботу і сьогодні.

Що це за фатальний випадок?

Була одна така жирна "Z", яку мені дуже хотілося зафарбувати у жовто-блакитні кольори, але там весь час були люди. Одного разу, сповнена рішучості, я зібралася ввечері і довго чатувала, щоб усі навколо розійшлися. Але вони все гуляли. І тоді я пішла і написала "Слава Україні" на найближчому кіоску. Сфотографувала, сіла в машину та поїхала. В цьому була моя фатальна помилка.

Потрібно було поставити машину далі, як я зазвичай це робила. А я, переконавшись, що навколо немає камер відеоспостереження, знехтувала безпекою. І якась із дальніх камер все-таки зафіксувала мою роботу. Вона не розпізнала обличчя та машину, але зафіксувала факт моєї посадки. А далі, по інших камерах відеоспостереження, які були по дорозі, відстежили мій автомобіль. Тоді було мало машин на дорозі.

Поскаржився власник кіоску, який прийшов зранку і побачив напис. Мабуть, написав заяву в органи, і вони швидко розкрутили цю тему, знайшовши мене. Я, чесно кажучи, думала, що кіоск вже неробочий...

І за вас взялися…

Звісно, росіянам потрібно було відзвітувати. Видно, не так багато у них було розкритих злочинів, а звітувати потрібно, тому вони так завзято взялися за справу. Через два дні вони вже були у мене вдома, довго дзвонили, довго стукали, я не відкривала. Думала, підуть. Коли наважилася вийти з квартири, вони сиділи і чекали на мене біля ліфта.

Було дві особи в масках. Вони дочекалися ще двох, які мене чатували в іншому місці, вчотирьох зайшли у квартиру і змусили написати заяву зі згодою на проведення обшуку. Потім на моєму автомобілі поїхали проводити "слідчі дії".

Фарба, яка лежала в моїй машині, застукала, вони це почули. Мені довелося зізнатися не лише у написі "Слава Україні", а ще й в декількох інших випадках, щоб якось пояснити присутність фарби іншого кольору. Вона була відкрита, і росіяни вимагали інформацію про те, де саме я її використовувала.

Ці оперативники, мабуть, люди з російської глибинки, декілька з них точно. Вони повністю були під впливом пропаганди РФ, нічого не розуміли, що насправді відбувається, і впевнені, що трудяться "на благо батьківщини", що вони є патріотами Росії, а я є ворогом, який зсередини "руйнує устої російського суспільства, політики та президента". У наших з ними розмовах (а ми все-таки провели цілий день разом) прозирали тільки ці нотки. Єдине, один з них зі мною погодився, що розміщення Росією ядерної зброї на території Білорусі, нікуди не годиться. В єдиній людині я побачила хоч якийсь сумнів. Інші троє були повністю одурманені російською пропагандою та російськими ідеями. З ними ні про що було говорити, жалюгідне видовище.

У них у кабінеті довго складали протокол, проводили бесіди, потім переходили в інший кабінет, писали вибачення перед росіянами, через те, що я їх образила. Цей запис теж 3-4 рази переробляли: їм не подобалося те, що я говорила. Тільки після того, як вони мені написали текст і я його прочитала, їх влаштувало.

Ввечері, опечатавши мій телефон, вони сказали, що спочатку все перевірять, дістануть звідти все, і після цього мене запросять ще раз на бесіду. І далі будуть проводитися "слідчі дії". Відпустили мене додому.

Розкажіть, будь ласка, як вони з вами поводилися під час допиту? Що казали?

Представники ФСБ, які затримали мене, поводилися зі мною ввічливо, коректно, не використовували жодного фізичного тиску, морального, в принципі, теж. Єдине, що цілу дорогу вони намагалися вивудити з мене якусь інформацію, чи не є я членом якогось угруповання, чи не пов'язана з кимось. Вони намагалися проводити лекції пропагандистського характеру про те, що я не права, що я заподіюю шкоду репутації РФ, наносячи такі написи.

Але ж це були просто хлопці-дізнавачі. Я думаю, що якби я пішла на другу бесіду, до "товариша майора", то там би вже зі мною розмовляли не так ввічливо, більш жорстко. Але такої розмови не сталося, тому що я їм не дала такої можливості.

Чи пропонували росіяни співпрацю?

У процесі допиту співпрацювати мені не пропонували. Я думаю, це було неможливо на тому рівні, на якому проводився допит. Їхня задача – мене затримати та скласти протокол, і далі вже справа передавалася більш компетентним людям і за напрямками. Цього не сталося. Можливо, далі були б цікавіші події, але я виїхала.

Як вам вдалося виїхати з Криму?

У той вечір, прийшовши додому, я зрозуміла, що вони можуть на мене повісити "собак" куди більших, ніж мої малюнки, тому я швидко зібрала рюкзак і покинула Крим. Проїхавши територією Росії, перетнула кордон в районі Бєлгород-Суми. Дані на мене ще не були подані, тому я спокійно собі, за українським паспортом, перейшла кордон. І опинилася на території України.

Скажіть, а чи до цього випадку з вами траплялися ще якісь ризиковані ситуації?

Було декілька випадків, коли я була майже на межі небезпеки. Одного разу я малювала у парку Перемоги літеру "І", і звідкись взявся бігун. Він не пробіг повз, а спитав, що я роблю. Мені довелося "увімкнути дурочку" і пояснювати, що я тут розмальовую камінчики. Він подивився на камінь, побачив літеру "і"… Мабуть, був росіянином, бо не зрозумів, що вона означає. Однак сказав суворим голосом: "Не потрібно цього робити". Я йому сказала: "Добре". Він побіг далі, а я швидко рвонула звідти.

Інший випадок: я підшукувала місце, щоб прив’язати стрічку десь у центрі міста. Там працювала будівельна бригада. Один з будівельників чи то відпочивав, чи то наглядав за працівниками. Через нього не вдавалося це зробити там, де мені хотілося. Я вирішила йти далі, а він встав і пішов за мною. Це був схил, і чоловік доволі довго мере "переслідував". Мені довелося спуститися до самого низу, до моря. Там за скелею мене не було видно. Я швидко намалювала жовту стрічку, вибралася звідти і пішла собі далі.

Потім повернулася і побачила, що цей чоловік спустився до того місця, де я малювала, прямо моїми кроками йшов. Не знаю, можливо, він не здогадувався про політичний підтекст, а думав, що я хочу зробити наркотичну закладку, але я неабияк налякалася.

Були випадки, коли тільки пов'яжеш стрічку, а тут звідкись людина виринає. Але жодного разу не застали мене "на гарячому".

Як до вашої позиції ставилися близькі люди?

Ніхто з моїх рідних та знайомих не знали, чим я займаюся. Я б нікому і не ризикнула про це розповісти, щоб не наражати їх на небезпеку.

Чи підтримуєте наразі зв'язок з місцевими, які залишилися в Криму?

Так, я підтримую зв'язок з декількома людьми з Криму.

Які настрої у людей? Чи виїжджають вони з півострова після успішних атак Сил оборони України на військову інфраструктуру росіян?

Ставлення кримчан до ситуації різниться як на початку війни, так і зараз. Є люди, які просто не допускають думки, що Крим може повернутися до України. Проте є й ті, які думають навпаки. Є байдужі, або ті, хто "нічого не розуміє": як буде, так і буде.

За словами знайомих, поки не помічено, щоб кримчани полишали територію півострова через майбутні загрози. Думаю, що більша частина населення Криму зараз змінила своє ставлення до непорушності Росії. Як вони писали: "Росія і Крим - назавжди". На мою думку, багато хто розуміє, що повернення України є неминучим. Але вони жодним чином не втручаються у ці події, є просто спостерігачами. Декілька осіб, які обіймають посади на держслужбі та в правоохоронних органах, розповіли мені про стурбованість. Мовляв, їм доведеться поїхати, залишатися тут не можна, і вони вже про це подумують.

Треба враховувати і те, що люди дуже бояться висловлювати свої думки вголос, бачачи, які репресії застосовують у Росії. І зараз слів підтримки України рідко від кого почуєш, рідко від кого доб'єшся. Навіть цілковито проукраїнськи налаштовані люди пишуть мені дуже обережно і дуже нейтральні речі.

Мене дуже радує рух "Жовта стрічка", який набирає сили. У той час, коли я тільки до нього долучилася і починала свою діяльність, кримських графіті чи стрічок було дуже мало. Я була, можна сказати, серед піонерів. Чимдалі розкручувалося колесо, тим більше я бачила їхні публікації саме з Криму: Севастополя, Сімферополя, Ялти. Ці фотографії почали з'являтися не лише в їхньому телеграм-каналі, їх публікують й інші канали, люди лайкають, ставлять сердечка, радісні позначки. І якщо є хоч якась частина людей, яких це підтримує і мотивує, це вже добре.

Хоча є і ті, хто не підтримує цей рух і вважає, що це цілковито марна справа, яка ні на що не впливає. Я вважаю, що вони не праві. Ті люди, які чекають справедливого кінця війни, точно радіють, що у них є однодумці. І якщо вони самі не можуть долучитися до цього руху, вони радіють за тих людей, які набралися сміливості це робити.

Якщо переглянути стрічку телеграм-каналів, можна помітити, скільки незадоволених смайлів стоїть під фактами, коли росіяни карають людей за виконання української пісні, прослуховування української музики. Українська культура, українські пісні та українські танці, як і раніше близькі дуже багатьом кримчанам. Все ж таки там і корінні українці живуть, і татари підтримують, і навіть є російські громадяни, які співчувають Україні. Тому ця діяльність з жовтими стрічками та написами – це як елемент підтримки внутрішнього духу людей, які не можуть самі брати участь у цих діях, але щиро співчувають і бажають добра Україні.

Пані Віолетто, серед ваших знайомих є люди, які змінили свою позицію і перейшли на бік росіян?

Людей, які підтримували Україну, а потім перейшли на бік росіян, я не зустрічала. Навпаки, люди, які більш-менш були толерантними до Росії, після повномасштабного вторгнення змінили своє ставлення до неї. Адже Україну руйнують, вбивають населення. Навіть ті, які топили за СРСР, тепер розуміють, що щось не так, щось неправильно.

Марта Нетюхайло

Марта Нетюхайло

УНІАН в Google News