Дитина у Бахмуті радіє: "Сонечко! Сонечко!". Її мама каже: "Так, ти давно не бачила сонечка… Місяців п’ять"

Волонтерка, доброволець, директорка та засновниця літнього дитячого проекту "7fields" Оксана Волжина в інтерв’ю УНІАН розповіла, як вивозила маленьких українців з Бахмута, Авдіївки та Олешок, чому більшість їх родин залишались у смертельній небезпеці, та як діти раділи сонцю, бо не бачили його тижнями.

Оксано, з чого розпочались ваші евакуації багатодітних сімей з прифронтових міст?

Все почалось з Бахмута. Я допомагала військовим і як волонтер їздила у Соледар та Бахмут, добре знала цю ділянку фронту. Приблизно рік тому поїхала вперше з цивільним волонтером, який попросив завезти його в Бахмут, він віз місцевим харчі. Більшість цивільних волонтерів тоді вже боялись туди їздити. А я була впевнена, що там залишилось небагато людей, особливо дітей – на вулицях їх там не побачиш. Лише одного разу я бачила в місті маленьку дівчину з бабусею, яка розповіла, що вони виїхали, але повернулись. І я була впевнена, що це - єдина дитина у Бахмуті.

І, ось, привозимо ми харчі у колишній дитячий садочок, в якому жило близько 30 цивільних, я зайшла і ледь стримала сльози. Там було багато дітей, яким зробили дитячий куточок - вони гралися у телефонах (був старлінк). Ці дітки багато місяців не милися, не виходили на вулицю, бо там смертельна небезпека. Знайшла батьків, почала вмовляти виїхати. Відмовились…

Чому вони не виїжджали?

Перше, що вони у мене запитали: "А куди їхати?". Тоді у знайомих волонтерів був варіант з безкоштовним житлом. Я розповідала про нього, казала, що це під Львовом. Але у відповідь хором: "Ні, ні, ні". Відмовились навіть розмовляти про це, бо пропаганда Росії попрацювала професійно (у той час у Бахмуті по радіо були лиш російські станції).

І у той день я поставила собі за мету: вивезти цих дітей з Бахмута. З січня почала подовгу жити у Бахмуті, ходила по пунктах незламності, знайомилась з місцевими. Розбиралась, чому вони не хочуть виїжджати.

Переважна більшість не були "ждунами". Найчастіше казали, що бояться залишати свої домівки, "нажите непосильною працею". Багатьом там було… зручно: їм все привозять, грошей вони не витрачають, ні про що думати не треба. Вони були у "рожевих окулярах" - впевнені, що з ними нічого не станеться. Люди до всього звикають, навіть до смертей сусідів. Я чула: "Того вбили, того, того, а ми далі живемо".

І як та коли вам вдалось вмовити першу сім’ю на евакуацію?

У лютому волонтерам заборонили їздити у Бахмут. Стало дуже небезпечно,  і треба було діяти. Почала шукати адреси сімей з дітьми, але мене спочатку попросили вивести літніх. Вивезла.

Під час евакуації одна бабуся каже: "Слухай, ти така гарна дівчина! Вивези сусідку, у неї троє доньок. Я знаю, що там сім’я не дуже". Домовилась з хлопцями з 93-ї бригади, що вони поїдуть зі мною, побудуть "поганими поліцейськими". Але, коли я біля того будинку побачила якихось явних наркоманів, то сама почала з цієї "ролі", і її насправді не грала. Вигнала якусь подругу, вигнала співмешканця. Знайшла маму: "Де діти?!". Показує за шторку, а там - маленькі брудні дітки. У той час ще не було примусової евакуації, але я просто поставила її перед фактом: "Швидко збираємось, їдемо". Мама покірно зібралась, лише запитала: "А як же мій співмешканець? Теж з нами?". Відмовила, у мене було принципове правило евакуювати лише мам з дітками.

Привезла у Константиновку, в шелтер, де вони мились, отримали одяг, їм допомагали знайти житло… На ранок та мама вже говорила: "Так тут нормально! Може й краще, що співмешканець залишився". Жінка нормальна, але не знаю, що сталось, чому вона потрапила у такі обставини... 

Цікаво, чому вони не виїхали раніше? Жінка розповіла, що підходила до жіночки з пункту незламності і почула: "Евакуацій нема". Вже багато пізніше з’ясувалось, що та "добра" жіночка перейшла на бік росіян…

Ми довго розмовляли, а наприкінці та мама каже: "А вивези ще одну сім’ю!"…

…З такого "сарафанного радіо" й почались евакуації сімей з дітьми?

Так. Та жінка розказала, де будинок знайомих, але я його шукала пів доби. Не могла знайти, та й все. Одного разу вирішили пошукати ще й у вечорі й побачили дим з одного з будинків. Зрозуміли, що це наш. Зранку приїхали, там зачинено, а у дворі собака типу ротвейлера. Зайшли з городу. Стукаємо, ніхто не виходить. Я знов була з військовими, з "поганими поліцейськими". І вони на довге очікування не були налаштовані: "Не хочуть? Та й пофіг! У нас своя робота".

Але я не здавалась. Бачу, у вікні замість скла картонка. Вирізала її, зняла броню, шолом, щоб залізти... І тут виходить хазяїн. Хлопці миттєво включаються: "У нас наказ поставити у вас міномет!". Підключаюсь я: "Є інформація, що у вас двоє дітей". Він: "Вже троє". Уявляєте? У них у січні 2023 року народилась дівчинка!

Заходимо у будинок, чоловік каже: "Збираємось, варіантів нема". І я розумію, що, скоріш за все, жінка не дозволяла виїхати. Вона була така, скажімо так, психологічно не стабільна, можливо, до всього додалася післяродова депресія… Мама верещить, штовхається: "Нікуди не поїду!". Тато повторює: "Варіантів нема". І вже мені: "Поїдемо! Але у мене сто курок. Що робити? І куди холодильник? Я на нього стільки років збирав гроші!".

Уявляєте, вони думають про такі речі, коли вдома немовля та ще двоє доньок! І головне, у них було дві машини, було, на чому виїхати. І було до кого їхати - мама дружини живе в Одесі…

Та насправді і вона не "ждунка". Просто її психіка спрацювала: "замерти". І, крім того, вони декілька раз питали: "За які гроші ми будемо жити?". З одного боку, це вірно - держава дає на дитину 2000 грн на місяць, це не допомога. Але вибрати таке страшне життя…

Але ж виїхали? Як довго вони збирались?

П’ять годин! Навіть той холодильник до багажника примотали. Я дуже нервувала, росіяни могли побачити з коптера наші машини, обстріляти.

Коли ми їхали через міст біля Хромово, через пристріляну ділянку, побачили, як стояла наша  медична "буханка" заптурена, а поруч - обгоріли хлопці. Все ще димилось, бо все сталось за три хвилини до нас… Я лиш сказала мамі: "Відверни дітей", і намагалась їхати ще швидше…

Коли їх відвезли, повернулися, забрали ще одну маму з дівчинкою. Теж їхали швидко, прямували на захід сонця. Дитина дивиться на нього, радіє: "Сонечко! Сонечко!". І мама їй каже: "Так, ти давно не бачила сонечко… Місяців п’ять". Уявляєте?..

Після цього, про мене пішла "слава", що я вивожу тих, кого ніхто не може вмовити. І далі їздила на найважчі випадки.

Якою була остання евакуація дітей з Бахмута?

Закінчилось тим же, з чого почалось - з того самого дитячого садочка. Одного разу я вже зібралась повертатись додому, під Київ, заїхала у пункт незламності попрощатись, а тут волонтер Міша Пуришев каже: "У садочку залишились діти. Батьки волонтерів б’ють, виганяють…". Поїхали.

Від першого мого візиту туди ситуація змінилась: жили вже без генератора та старлінка. До них практично ніхто не їздив, бо дорога прострілювалась (по боках стояли спалені машини), а ми розраховували лише на те, що росіяни не очікують таких дурних: поїхали дворами, вискочили на трасу, заховали машини, пішки в садочок.

Спускаємось, питаємо про дітей, кажуть: "Нема!". Але бачу, за спинами дівчинка промайнула. І одразу ж виходить її мама, хапає мене за грудки: "Не маєте права! Куди повезете? На вулицю? Бомжувати?!". І я розумію, що нахрапом не візьмеш, кажу: "Так, не маю права… Але я маю право перевірити твій телефон!". Беру мобільний, відкриваю соцмережі, а там група "Россия.Бахмут". Гучно кричу напарнику: "Скільки дають за зраду? 15 років?". Повертаюсь до мами: "Ось і знайшла тобі житло та харчування".

Маніпуляція спрацювала. Всі замовкли. Донька сама вибігла: "Не забирайте маму". Я включаю "доброго поліцейського", кажу вже іншим тоном: "Перевіримо і відпустимо!".

Вони почали збиратись, а мій напарник пішов тихенько перевірити, чи є ще діти. Підіймає ліжка, а там ще хлопчик та дівчинка. Підходить їх мама: "Я чекаю допомоги від Бога!". Відповідаю: "А ми прийшли від кого? Ми - остання надія. Якщо сюди зайдуть росіяни, ніхто підвал зачищати не буде. Закидають гранатами! Загинете у страшних муках! Але є ще один варіант… У вас донька, їй вже років 12. Я при ній нічого казати не буду, але ви - доросла жінка…". Починаю лякати - і це працює… Підійшли до всіх, умовили ще одну 18-річну...

А за тиждень там були запеклі бої. Не знаю, що з тими людьми. Але, ще раз повторюсь, 99% - не "ждуни", але щось сталось з психікою.

Ми, правда, зробили потім ще одну, останню спробу евакуації. Потрапили під такий обстріл, що дома складалися, горіли, це було справжнє Пекло. Уламки посікли машину, яка мала евакуювати людей. Я ще з одним волонтером не змогли пробитись до десятка місцевих, але домовились, що їх вивезуть військові. Вони виконали обіцянку.

І після Бахмуту ви вирішили "відпочити" у Авдіївці?

Там було набагато простіше. Місто - менше, дітей можна було перерахувати на пальцях однієї руки. Авдіївка небезпечна по-своєму, там авіабомби могли за мить все закінчити…

Знов поїхали до тих, хто багато раз відмовлявся, до сім’ї з двома дітьми. Жили вони за містом, біля лісу, де йшли бойові дії. З нами був поліцейській, якій показав дорогу: "Кожен день до них приїжджаю".

Приїхали. Бої реально близько: чути, як кулі свистять. Напарник зіграв роль "злого поліцейського", і, я так зрозуміла, він таким кожен раз і був. Почав гучно агресивно розмовляти. Я йому: "Тихо! Тихо! Тут діти починають плакати". Почала розпитувати, чому не їдуть, нагадала, що днями поруч загинула дитина. Мати каже: "Не хочу їхати далеко від дому". Пообіцяла знайти житло у Покровську, і якимось чином за 10 хвилин вони були у пункті незламності…

Я знаю, що після цього була ще Херсонщина. Чому ви вирішили поїхати туди?

Коли була знищена Каховська ГЕС, зателефонував волонтер Міша Пуришев: "Поїхали в Херсон". Я відмовилсь, бо там вже на кожну собаку було по три волонтери. Але Міша не здавався: "Ми поїдемо туди, куди ніхто не їздить. Там треба рятувати багато наших людей".

У день, коли ми приїхали в Херсон, був прильот по порту. Очільник МВД заборонив волонтерам спускатись на човнах без дозволу. Ми прийшли в адміністрацію за тим дозволом, а нам не кажуть ні "так", ні "ні". Добу чекали. Я почала нервувати, бо втрачаємо час. І, напевно, тоді вперше було страшно перед евакуацією. Бо ми мали пливти невідомо куди. Наші дрони там не літали, військові не давали інформації про те, що там відбувається…

Поки чекали дозвіл, вирішили пофарбувати човен і шоломи у червоний колір, але він вийшов рожевим (сміється). Взяли гучномовець, купили вудочки, білі наволочки, намалювали червоний хрест та сердечка - щоб бачили, що ми не військові… Нарешті отримали дозвіл і такі "нарядні" поплили на Лівий берег…

Пізніше мені розповідали про реакцію військових: "Що це за колуни?". Але, коли вони побачили нашу роботу, вже казали: "Залишайтесь. Дамо і дрони, і прикриття".

В Олешки ми "зайшли" з тилу: я розуміла, що таких, як ми, чекають снайпери. Міша кричить: "Люди! Люди!". Місцеві почали вилазити на дахи, махати прапорами. Але вилазили лише чоловіки. Це нас налякало: "Може це орки, вони ж теж тікали від води". Тому спочатку поспілкувались на відстані, почули, що у них в будинках літні люди, які не можуть самі до нас вилізти…

Близько підійти ми не могли, там було вже не так глибоко, човен міг намотати щось на мотор. Тому ми повернулись назад, взяли гумовий човен з веслами… Серце кров’ю обливалося від усвідомлення, що з таким трудом дійшли, й пішли назад пусті. Але з другої спроби вивезли трьох літніх, не ходячих, олешківців.

Пізніше виклали розповідь про це у соцмережах. Хотіли показати ООН та Червоному хресту, що евакуація з Олешок можлива.

І змогли вплинути на Червоний хрест та ООН?

Не знаю. Але мені почали писати в лічку: "Допоможіть родичу". Ніч провела за мапою, дивилась, чи реально забрати. На жаль, в 90% випадків були вимушені відмовити.

Але ж когось забирали?

Вирішили в першу чергу забрати сім’ю з чотирма дітьми, чоловік – колишній військовий, вийшов у 2014-му з Криму. Але вимушені були відкласти евакуацію: у той день під час евакуації росіяни розстріляли два човни. П***ри запустили наші човни, дочекались, поки вони наб’ються людьми, та почали стріляти у спину. По десять людей у кожному човні було! Було багато поранених та загиблих. І військові попросили нас: "Краще не сьогодні".

Тому ми дочекались наступного ранку. Відпливаємо, а тут біжить знайомий волонтер, капелан: "Сім’я з шістьма дітьми готова пливти. У них є маленький човник". Дав контакт. Зв’язалась з ними, розповіла, де будемо чекати.

Дійшли до Олешок, заховались під деревом. Я забула сказати, що і у першу евакуацію над нами ворожі дрони літали, пів години над човном висіли. У той ранок знову дрон, але агресивно йде на нас, скоріш за все, щось несе. Міша на своєму човні вийшов у Дніпро, відвернув увагу від гумових човнів, які везли дітей, і втік від того дрона…

Евакуація зайняла декілька годин. На маленькому двомісному човнику всіх не забереш, треба було веслувати декілька "рейсів", і з кожним сил залишалось все менше. Нарешті всіх забрали, відплили, але і це не вся історія. Місцеві мені потім писали, що наш рожевий човен шукав російській спецназ. Схоже, що ми розминулись на хвилини.

Чи пишуть, телефонують тобі ті жінки, яких ти евакуювала з малими дітьми зі смертельної небезпеки? Дякують?

Хтось дякує, хтось не згадує. Але я і не чекаю подяки. Я робила це тільки для дітей. Вони класні, вони будуть жити. І це – наше майбутнє.

Влад Абрамов

Влад Абрамов

УНІАН в Google News