Історія Анни Зайцевої, яка вибралася з "Азовсталі": контузія, фільтраційний табір та полон чоловіка

Уродженка Маріуполя Анна Зайцева розповіла УНІАН про життя з грудною дитиною впродовж декількох місяців у бомбосховищі на "Азовсталі", невпинні обстріли, контузію, фільтраційний табір окупантів та полон чоловіка-військовослужбовця.

Анна – вчителька французької та англійської мов, її чоловік – Кирило – морський піхотинець. Брав участь у подіях на Майдані, з 2014 року приєднався до лав ЗСУ й боронив Україну від окупантів.

Контракт закінчився. У подружжя народився син і вони ухвалили спільне рішення в цілях безпеки змінити місце роботи чоловіка. Кирило пішов працювати пресувальником на металургічний комбінат "Азовсталь". Але спокійне життя тривало недовго. За три місяці Росія розпочала широкомасштабний наступ на Україну…

"Надвечір гарматні постріли лунали вже за декілька вулиць"

Щоб боронити родину та країну, Кирило приєднався до батальйону "Азов". Сім’я обговорила виїзд з міста Анни з синочком. Проте у перший день зробити це не вдалося, а пізніше вже не було такої можливості – вже надвечір гарматні постріли лунали вже за декілька вулиць.

Чоловіку прийшло повідомлення з роботи, що співробітники заводу разом з родинами можуть приходити у бомбосховище. Туди й попрямували з батьками Анни. Синочку на той час було лише три з половиною місяці.

Розмістилися в укритті, розташованому неподалік від прохідних. За словами Анни, воно не було пристосоване для довготривалого перебування, стояли тільки лавки, спальних місць не було. Тут перебувало близько 10 людей.

На початку березня у Маріуполі не було ні мобільного зв'язку, ні інтернету, через що люди не мали змоги зв'язатися зі своїми рідними.

В одну з ночей прямо в цех прилетіла ракета. "Нам пощастило, – говорить Анна, – бо ракета влучила у цистерну, яка взяла на себе весь удар. Її просто розірвало...".

Укриття залишилося неушкодженим, але воно настільки тремтіло, що люди вирішили переміститися в інший сховок.

На кареті швидкої допомоги буквально за 10 хвилин доїхали в більш безпечне місце. Це бомбосховище було всередині заводу - велике, просторе, глибоке. Розташовувалося у будівлі бань, тож у приміщенні були окремі кабінети, роздягальні та порожній басейн. Укриття мало й вентиляційну кімнату, що забезпечувало надходження кисню.

Побут в укритті: ділилися на команди та чергували

За весь час перебування у бомбосховищі назбиралося 75 осіб, з яких – 17 діти. Аби нікого не загубити, складали списки людей.

Для зручності, між собою поділилися на декілька "команд" та по черзі виконували побутові обов'язки, підтримували порядок та готували їжу.

Серед людей були і проросійськи налаштовані особи, тому через різні політичні погляди між собою сварилися. Але це ніяк не впливало на інші фактори, бо в усіх була єдина мета – вижити й вибратися з міста. Хоча були і ті, хто сидів осторонь і не брав участі в організаційних питаннях та поліпшені побуту.

За декілька метрів від укриття - на трохи вищому рівні, у бойлерній - зробили імпровізовану кухню. Там стояв балон з газом, за допомогою якого куховарили.

"Це було небезпечно, але за таких обставин треба було вибирати", – каже Анна.

Поряд з укриттям чоловіки зробили вогнище, але користувалися ним не часто, адже обстріли майже не вщухали.

Приносили з собою їжу з дому, їли сухпаї. До бомбосховища приїжджали військові з допомогою, привозили картоплю, крупи, кукурудзу, суміші для малят та молоко.

Анна розповідає, що кожного дня готували суп, тому що саме таку їжу можна поділити на багатьох.

"Суп не насичував, але ми хоча б не були сильно голодні", – каже Анна.

Від стресу та неповноцінного харчування у неї зникло молоко. Тож свого сина годувала сумішшю, а за її відсутності змішувала молоко з цукром.

Завдяки генератору, у бомбосховищі була електроенергія, хоча й з перебоями та не весь час. Чоловіки під обстрілами шукали солярку, зливали її з тракторів і заряджали генератор.

Доводилося користуватися ліхтарями та свічками. Саме за допомогою свічки Анна гріла суміш для своєї дитини.

Дівчина говорить, що син вночі дуже лякався гучних звуків і шуму. Тож вигадала спосіб, як заспокоювати свого малюка: грала з ним маленьким ліхтариком.

За словами дівчини, син і зараз не може спати без нічничка або якогось мінімального освітлення.

"По три-чотири рази один кухлик води використовували у різних цілях"

Коли на подвір'ї заводу був сніг, чоловіки набирали його в бочки та приносили до укриття, розтоплювали й використовували у побуті. Збирали дощову воду, зливали технічну воду з труб.

"Усю технічну воду відпрацьовували по декілька разів. Ніхто не мився, але якщо мені було потрібно попрати речі дитині, то я знала, що сьогодні зможу одною пляшкою води й голову собі помити, і дитину, і потім ще й речі поперу в ній же. Тобто по три-чотири рази один кухлик води використовували у різних цілях, – каже Аня. – Спочатку все лякає, а потім вже прилаштовуєшся".

Декілька разів люди намагалися евакуюватися, але усі спроби були марні.

Дехто, попри великі ризики, виїжджав машинами самотужки, приєднувався до колони.

"На виході з міста їх почали обстрілювати, і колона розділилася. Хтось зміг доїхати до Запоріжжя, частину людей розстріляли, інші – повернулися до "Азовсталі"", – згадує дівчина.

"П'ятиповерхова будівля склалася за один приліт"

Дуже гостро дівчині запам’ятався один з ранків. Він був підозріло тихим. Маріупольці вийшли з бомбосховища на поверхню та їх почали прицільно обстрілювати окупанти. Внаслідок цього було поранено четверо українських військових та російського полоненого, якого везли на обмін. Другий полонений загинув через уламок, який влучив йому у голову.

За словами Анни, разом з ними у сховищі були полонені росіяни. Причому, їх ніхто не чіпав. Ба більше, їх теж годували та давали води.

Анна каже, що окупанти зробили для українських військових пастку: вони давали можливість хлопцям зайти всередину бомбосховища, а на виході відкривали вогонь.

"25 квітня рашисти спустили на нас протибункерну бомбу. Наша п'ятиповерхова будівля склалася за один приліт. Евакуаційні виходи завалило. Ми були заблоковані", - згадує дівчина.

В той час Анна з мамою перебували у бойлерній. Вибухова хвиля була такої сили, що матір Анни отримала перелам руки, а обидві жінки – контузію.

"Одна старенька бабуся була у туалеті, і від ударної хвилі люстерко розбилось їй об голову... Військові допомагали зупинити кровотечу, яка декілька годин просто не зупинялася взагалі", – згадує неприємний епізод жителька Маріуполя.

За словами дівчини, басейн взяв на себе весь удар. Брухт посипався туди. В ньому утворилася дірка, через яку згодом люди змогли вибратися з-під завалів.

"То була найстрашніша ніч для нас, розуміли, що якщо щось ще прилетить, то укриття не витримає. І буде братська могила. Всю ніч допомагали пораненим, контуженим...", – каже теперішня переселенка.

"Одними гумовими рукавицями вони обшукували кожну жінку, торкалися ними усіх частин тіла, інтимних місць"

30 квітня відбулася фінальна евакуація. Діяв режим тиші. Цим скористалися проросійсько налаштовані громадяни, які також перебували у бомбосховищі - вони пішли до окупантів.

Люди, які хотіли виїхати на українські території, вже не вірили, що евакуація відбудеться. Надвечір прийшли військові й сказали, що треба хутко збиратися.

Їхали на автобусі без вікон, без дверей. Людей зустріли представники Червоного Хреста та ООН, пересадили в неушкоджений автобус. Але проїхали лише декілька метрів і зупинилися. В автобус зайшли російські військові з автоматами й супроводжували мирне населення до селища Безіменне, до фільтраційного табору.

Приїхали туди вночі, жінок і чоловіків розділили та повели на обшук.

У наметі представницям жіночої статі сказали повністю роздягнутися, зняти з себе спідню білизну.

Представниці Росії та "ДНР" одними гумовими рукавицями обшукували кожну жінку, торкалися усіх частин тіла, інтимних місць. Шукали татуювання та шрами. Ставили питання, якщо були якісь "знахідки".

В цей час дитина Анни була на руках у дівчини з ООН, росіянам Аня не дозволила торкатися свого сина.

Перевіряли документи, вносили дані у свою базу. У фільтраційному таборі перекачували інформацію з усіх телефонів на ноутбук, знімали відбитки пальців, фотографували в профіль та анфас. Кожен проходив бесіду з військовим з Росії чи "ДНР".

"Я так розумію, моє прізвище підтягнулося до прізвища мого чоловіка. Вони зрозуміли, що я дружина військового", – згадує переселенка.

На допиті представник ФСБ спочатку розмовляв з Анною лагідно, налаштовував її на дружній діалог. Але дівчина не йшла на контакт, тож він почав погрожувати. Вимагав розповісти усю інформацію про чоловіка, якщо вона хоче, щоб обійшлося без страждань та жертв.

Анна була непохитною, від небажаної бесіди її врятував представник Червоного Хреста, який розмовляв французькою. Анна ще в автобусі попередила його французькою, що вона дружина військового і можуть виникнути якісь питання. Волонтер побачив, що Аню під тиском намагаються опитати три особи, і своєю появою у кімнаті пом'якшив ситуацію.

"Вони зрозуміли, що я знаю французьку мову і можу все передати, тож розійшлися. Залишився один, який сказав фінальну фразу: "Передайте їм, що ми вас тут не їмо"", – розказує Аня і додає, що у неї забрали український паспорт, який так і не повернули.

Згодом вона дізналася, що дві дівчинки, серед яких була її чотирнадцятирічна учениця, не пройшли фільтрацію. Що з ними сталося далі - невідомо...  

Анна розповідає, що фільтрація тривала чотири години. І це ще доволі швидко у порівнянні з іншою групою евакуйованих, яку вони залишилися чекати. Тих перевіряли впродовж 10 годин.

До Запоріжжя окупанти везли людей манівцями, дорогою перевіряли документи.

Зупинялися у селі Дмитрівка. Чоловікам наказали залишатися в автобусі, а жінкам – йти ночувати до навчального закладу.

"Було дуже страшно. У школі було багато російських військових. Всю ніч ми лежали й чули, як вони обговорюють, як краще вбивати українських хлопців. Сказати, що це був кошмар – нічого не сказати", – розповідає Анна.

На ранок виїхали до Запоріжжя, ризикуючи життям, перетинали сіру зону. На щастя, залишилися неушкодженими.

"У Запоріжжі нас зустрічали українські військові. Це було настільки радісно! На блокпостах стояли наші хлопці, посміхалися нам. Ми раді, що все так завершилось", – говорить Анна.

Після того людей, за бажанням, направляли до Буковелю на місяць - відпочити й підшукати собі житло.

З чоловіком Анни немає зв’язку з 16 травня. Весь час дівчина дізнавалася інформацію про коханого від військових, показуючи їм медальйон "смертника". Наразі відомо те, що Кирила було поранено: простріл ноги та уламкові поранення. За останньою інформацією, він перебуває у полоні російської армії. Жодної звістки про стан здоров'я чоловіка у Анни немає. Єдине, що є – відео окупантів, на якому військовослужбовець на милицях виходив з "Азовсталі" на евакуацію та давав інтерв'ю.

Де коханого шукати, дівчина не знає. Але налаштована рішуче: співпрацює з різними політиками, пише листи до президентів інших країн.

Анна через сльози посміхається і вірить, що з її рідною людиною все буде добре, що він обов'язково повернеться живим, а Україна переможе!

Марта Нетюхайло

УНІАН в Google News