Прадіп Гоел розповів, чому із початком війни навіть не розглядав варіанту повернення на Батьківщину / фото Solve.Care Foundation

Керівник ІТ-компанії, американець Прадіп Гоел: Зараз Україна показує усьому світові, якою є справжня ціна демократії

14:25, 31.05.2022
17 хв. 1594

Громадянин США, засновник української медичної ІТ-компанії Solve.Care Foundation Прадіп Гоел розповів УНІАН, чому із початком війни не покинув територію України, та як через розбудову мережі прихистків на заході держави допомагає нашій країні пережиті ці складні часи.

Ще до початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації, відчуваючи зловісну атмосферу напруженості та невизначеності, посольства, офіси деяких великих міжнародних компаній, ряд українських бізнесменів та навіть політиків поспіхом залишили межі України. Однак, виїхали не усі. Частина експатів, які впродовж довгих років будували своє життя та кар’єру в Україні та встигли закохатися у нашу країну та її народ, не захотіли втікати – натомість, вони докладають усіх зусиль, аби допомогти українцям подолати ці скрутні часи та роблять значний внесок у нашу спільну майбутню перемогу.

Одним з таких людей є громадянин США, який з 1998 року почав будувати бізнес та проживати в Україні, засновник української медичної ІТ-компанії Solve.Care Foundation Прадіп Гоел. В інтерв’ю УНІАН він розповів, чому із початком війни навіть не розглядав варіанту повернення на Батьківщину, як через розбудову мережі прихистків на заході держави та перевезення гуманітарних вантажів він допомагає українцям, та що в цій роботі надихає його найбільше.

Чому ви вирішили залишитися в Україні з початком війни, незважаючи на наполегливі рекомендації американського уряду усім громадянам США негайно покинути межі країни?

Україна у моєму серці, тому іншого варіанту, окрім такого, щоб лишитися, коли країна потребує моєї допомоги, я навіть не розглядав. Я думаю, я просто не пробачив би собі, якби втік у безпеку та лишив позаду своїх друзів, співробітників, знайомих.

І знаєте, навіть якби я не мав таких теплих почуттів до України, я усе одно не зміг би втекти, заплющивши очі на таку кричущу несправедливість. Україна в жодному разі не заслуговує на те, що зараз робить із нею Росія, це просто неприпустимо. Як можемо ми відвертатися, коли хтось інший чинить злочини та поводитися так, ніби нічого поганого не відбувається? Як людина, як професіонал, я просто не міг утекти.

Я почав працювати в Україні з 1998 року, спостерігав її розвиток з пострадянського стану, і я пишаюся досягненнями українців. До початку війни Київ вже був кращим за Берлін. Це європейське місто, європейська держава, європейський склад мислення. І ми не можемо допустити, щоб це усе було знищено через злість, ненависть або жадобу.

Якими б не були мотиви цієї війни, якщо усі втечуть, нація буде втрачена. Я залишився тут, тому що це правильно.

Я маю абсолютно чітке розуміння того, що ми можемо зробити для того, щоб миттєво допомогти українським сім’ям / фото Solve.Care Foundation

Як ви зараз допомагаєте українцям?

Я маю абсолютно чітке розуміння того, що ми можемо зробити для того, щоб миттєво допомогти українським сім’ям, які постраждали від російської агресії.

По-перше, людям, які втікають від усього цього жаху, має бути де зупинитися, де вони не почуватимуться біженцями, де їм буде комфортно і безпечно. Де вони зможуть лишитися на день або на тиждень, перепочити, зібратися із силами та думками та вирішити для себе – якими будуть їхні подальші дії. Я хотів створити саме таке місце, у якому люди відчували б, що вони перебувають у колі друзів.

Ми з командою приїхали до Трускавця й вирішили надати допомогу місцевій владі, оскільки без їхньої участі це все було б неможливо, та переобладнали у притулки приміщення шкіл, в яких було достатньо вільного місця. Ми обладнали їх ліжками, матрацами, подушками та усіляким обладнанням, яке необхідне для того, щоб людям було зручно. Там є книжки, іграшки для малечі, розмальовки. Звичайно, там є їжа та ліки.

Спочатку ми прийшли до мера Трускавця, попросили виділити нам приміщення однієї школи. Він спершу не мав чіткого розуміння, що ми збираємось робити, але погодився дати нам змогу спробувати. І за два дні ми перетворили її на притулок. Директор школи був дуже залучений у процес, багато чудових школярів нам допомагали. Дуже швидко ми встановили 50 ліжок, і приміщення заповнилося за один день!

Потім мер похвалив нашу ідею і спитав, чи могли б ми зробити більше. Вони дали нам ще одну школу, ми працювали вже з іншим директором та встановили 150 ліжкомісць за тиждень. І цей притулок також заповнився.

І понеслося. На сьогодні ми створили вже 9 притулків на 1100 ліжкомісць, та прямо зараз працюємо над ще одним. Розташовані вони у Трускавці, Бориславі та Дрогобичі.

У кожному притулку є кухні, ми полагодили душові кімнати, системи опалення, встановили пральні машини для одягу, полагодили освітлення. В одній зі шкіл були встановлені душові, яким було вже понад 20 років, і які не працювали, тож ми замінили труби, встановили бойлери та усе привели до ладу.

Коли люди приїжджають до цих місць, вони не почуваються так, наче поселилися у табори для біженців, вони справді перебувають серед друзів. І вже тут вони можуть обрати для себе країну, до якої хотіли б поїхати далі – Польщу, Словаччину, Румунію – звідси можна швидко дістатися усіх кордонів.

Ми б хотіли охопити зі своєю ініціативою усю південно-західну Україну та, співпрацюючи з місцевими чиновниками, налагодити ланцюжок прихистків, у яких люди могли б зупинятися.

І, що важливо, ми не керуємо цими притулками. Ми ремонтуємо їх, а потім до цього процесу активно долучаються директори, вчителі та учні цих шкіл.

Ви це все робите за власний кошт або держава допомагає вам розділити витрати?

Ми починали все робити самостійно. Ми не просили у місцевої влади грошей і не давали мерам ніяких грошей. Просто співпрацювали разом, і я їм за це дуже вдячний. Вони долучали до процесу волонтерів, виділяли будівлі для переобладнання, організовували транспорт від вокзалу до притулку для біженців. А ми інвестували кошти.

Коли ми працювали над першим прихистком, то робили це спільним коштом із працівниками моєї ІТ-компанії Solve.Care Foundation: у нас великий офіс, який із початком війни переїхав з Києва до Трускавця. Коли на нашому рахунку вже були два притулки, мої контакти у Вашингтоні, Лос-Анжелесі та Лондоні захотіли також долучитися та допомогти, і ми почали отримувати кошти від широкої мережі бізнес-партнерів, друзів, родини та навіть сусідів, які вже були направлені в ремонт наступного притулку. Потім ще більше людей почали долучатися. Ми навіть створили спеціальну сторінку на сайті компанії, з якої кожен бажаючий може зробити свій внесок у розбудову притулків.

Але у нас є правило: кожен долар, який ми отримуємо від донатів, йде виключно на обладнання притулків, а не на виплату заробітних плат або інших адміністративних витрат нашої компанії. Нам не потрібні залучені кошти на власні потреби, ми витрачаємо кожен отриманий цент на їжу, ліки, матраци, подушки. І от якщо людина надіслала якісь кошти, то може одразу чітко побачити, що за них було придбано.

Це дозволяє людям, які бажають долучитися фінансово до нашої роботи, побачити негайний результат. Ми не благодійна організація, а просто ІТ-компанія із важливим соціальним проектом, і хочемо зробити усе, що можемо, для того, щоб допомагати людям, без жодної краплі бюрократії. Завдяки цьому усе відбувається дуже швидко та дуже ефективно.

Люди, з якими мені довелося зустрічатися, дійсно хотіли долучитися до процесу, та без них організувати його було б неможливо / фото Solve.Care Foundation

Чи виникали у вас якісь проблеми у комунікації із місцевими чиновниками? Адже нерідко волонтери скаржаться на те, що влада може вставляти палки у колеса, намагається бюрократизувати процеси та, у деяких випадках, навіть наживитися на добрих намірах інших людей.

Люди, з якими мені довелося зустрічатися, дійсно хотіли долучитися до процесу, та без них організувати його було б неможливо.

Якщо чесно, коли ми тільки починали заходити у цей проект, то очікували, що можемо стикнутися із корупцією та бажанням людей отримати від нього вигоду, але, зрештою, таких проблем не виникало. Я з самого початку чітко дав зрозуміти: "Ми тут для того, щоб підтримати Україну. Якщо ви скажете нам зупинитися, ми одразу зупинимося. Якщо скажете, що ми щось робимо неправильно – ми одразу поїдемо. Якщо ви не хочете, щоб ми будували притулки у вашому місті, ми знайдемо інше. Ми не якісь там великі боси, які приїхали диктувати вам свої умови та розповідати, як жити. І ми не збираємося йти на вибори". І щойно місцева влада зрозуміла, що ми тут не для того, аби якось із ними конкурувати, розраховувати на які-небудь дивіденди, наші розмови стали досить продуктивними, а співпраця ефективною.

Але з самого початку певні нюанси могли виникати.

Які нюанси?

Коли ми тільки-но завершили роботу над першим притулком, і він одразу ж заповнився, якось я був там та спілкуватися із людьми, які приїхали, цікавився, чи їм там зручно, і до мене підійшла жінка. Тоді я ще не знав, що вона журналістка. Вона почала розпитувати мене, хто я такий, чим займаюся, дізналася про те, як ми переобладнували це приміщення, і, таким чином, взяла у мене невеличке інтерв’ю. Вже наступного дня я дізнався, що вона написала статтю у місцевому виданні про компанію Solve.Care. Згодом з’ясувалося, що цій журналістці одразу зателефонували із місцевої адміністрації (вона не сказала, хто) та попросили видалити цю статтю, бо не хотіли б про нас згадувати, але вона відмовилася. Ми більше ніколи не контактували із нею, але і схожі історії більше не повторювалися.

Взагалі, за три місяці нашої роботи на Львівщині наші відносини з місцевою владою постійно покращувалися. За весь цей час до західної України приїжджало багато міжнародних компаній, благодійних організацій, які нібито хотіли щось робити, якось допомагати, але нічого суттєвого вони так і не зробили. Вони багато обіцяли, але до справи так і не дійшло. А ми, коли приїхали, не давали жодних обіцянок, яких не могли б виконати, а просто почали працювати. І продовжуємо працювати досі. Така наша позиція імпонує місцевій владі, у них немає претензій до нас, а у нас – до них.

Що ви плануєте робити далі? Чи будете започатковувати нові проекти?

Зараз ми змінюємо нашу стратегію – переходимо від створення притулків, у яких люди можуть запинитися на кілька днів, до місць, призначених для довгострокового проживання біженців. Наш десятий притулок, над яким ми зараз працюємо, буде саме таким.

Ми надаватимемо кожній сім’ї окрему кімнату, у якій вони зможуть жити. Я навіть розглядаю варіант, щоб побудувати для людей окремі маленькі будинки. Таким чином, люди, які втратили домівки, змогли б отримати нове житло і розпочати нове життя. Задля реалізації цього проекту я нещодавно приїхав у Вашингтон. Хочу зрозуміти, чи зможу отримати фінансування. Подивимося, це займе деякий час.

Якщо для початку ми зможемо побудувати хоча б 100 нових постійних місць проживання людей, це вже буде добре. На цьому досвіді ми навчимося, зможемо зробити 200, потім 500, і таким чином, поступово, будемо робити більше.

Я сподіваюся, коли війна закінчиться, відродиться справжній національний дух – гордість бути українцем / фото Solve.Care Foundation

Чи займається ваша компанія доставкою гуманітарної допомоги для українців?

Так. Перш за все, ми доставляємо ліки. Співпрацюємо з виробником інсуліну в Індії, щоб забезпечити ним лікарні по всій Україні, а наші міжнародні партнери допомагають нам у зборі коштів. У кінці березня ми доставили в Україну понад тисячу флаконів інсуліну (10 тисяч мілілітрів) через кордон поруч із Трускавцем та передали їх Міністерству охорони здоров’я України.

Також ми забезпечуємо українських медиків турнікетами (для зупинки кровотеч).

Ми постійно доставляємо їжу. Вже станом на сьогодні транспортували понад 41 тону їжі для біженців та малозабезпечених сімей.

Ну, і, звичайно, ми завозимо з-за кордону усе приладдя, необхідне для обладнання наших прихистків: ліжка, матраци, подушки тощо.

Чи виникали у вас проблеми із доставкою вантажів через кордон?

Зрозуміло, що основний вантаж гуманітарної допомоги проходить через певні ділянки державного кордону у Львівській області, і я з самого початку розумів, що якщо хтось захоче завдати Україні ще більшої шкоди, то намагатиметься завадити роботі цих коридорів. Тому я не захотів ними користуватися, а побудував власний маршрут, використовуючи інший пункт перетину кордону, і мер Трускавця мені дуже допоміг із цим. Цей коридор, звісно, значно менший, нам потрібно не більше 1-2 вантажівок у день, і він пролягає по сільській місцевості на півдні області.

Мер одразу попередив місцевих прикордонників, що наша компанія транспортує їжу, ліки, матраци з Польщі, і весь цей вантаж призначений для обладнання притулків та гуманітарної допомоги. Тому у нас досі жодних серйозних проблем на кордоні не виникало.

Ми бачили маленькі корупційні спроби, але одразу ж присікли їх: ми самі не корупціонери, на війні не наживаємося, і не дозволяємо іншим це робити.

Зараз у вашому притулку тимчасово проживають сотні українців. Можливо, ви могли б розповісти якісь особливо зворушливі історії?

Є дуже багато дійсно жахливих історій, що ми почули від людей, які були вимушені тікати від війни із мінімумом речей.

Але особисто мене найбільше зворушують саме діти. У нас в притулках зупиняється багато травмованих, шокованих діток. Одна дівчинка, з якою я спілкувався, була дуже наляканою, і якось сказала: "Я сумую за своєю школою, своїми друзями, я не розумію, навіщо на нас напали, будь ласка, зателефонуйте їм та попросіть зупинитися". Мені було особливо важко це чути. Цій дитині лише 5 або 6 років, вона не має жодного уявлення, що відбувається, і надзвичайно хоче повернути своє попереднє життя. Це найтяжче.

Я боюся, що ці травми можуть залишатися із дітьми назавжди. Вони ніколи не забудуть ті жахи, які вимушені були побачити, тікаючи зі своїх палаючих домівок. Ми втрачаємо покоління.

Але ми дуже багато працюємо із цими дітьми, граємо з ними, співаємо пісні, танцюємо. І навіть якщо вони проводять із нами лише одну ніч, ми намагаємося показати їм, що життя продовжується, і воно має сенс.

І що подобається мені найбільше, це те, як діти допомагають нам. Надзвичайно приємно бачити, як деякі дітки, які ще вчора були біженцями, починають волонтерити. Перші два дні вони виглядають засмученими, поводяться сором’язливо, а вже на третій день – беруться до справи.

У кожній школі є молоді люди, які бігають довкола із дуже запальною енергією, ентузіазмом, вони допомагають готувати їжу, розвантажувати речі з вантажівок, і видно, як вони пишаються тим, що займаються корисною справою. Мені подобається, що ми не лише даємо людям прихисток, але й відбудовуємо гордість усієї спільноти, українську ідентичність. Завдяки праці молоді люди позбуваються страхів, їхнє життя набуває сенс, і вони бачать результат докладених зусиль. І завдяки цьому у притулках немає атмосфери розпачу та відчаю, ніхто не сидить на ліжку в істериці, усі беруть себе в руки та намагаються якось допомогти. Я не дозволяю цим приміщенням перетворюватися на місця смерті - це місця, в яких панує життя.

Скільки людей живуть у ваших притулках зараз?

Кожної ночі по-різному. Люди приходять і йдуть. У середньому, у нас зупиняється близько 850 людей на день – з дітьми, домашніми тваринами тощо.

Як би ви взагалі описали атмосферу, яка зараз панує у Львівській області?

Коли ми тільки приїхали до Трускавця, більше місяця тому, незадовго до війни, цей регіон був дуже сонним, дуже тихим. І повільно, поступово настрій змінювався – спочатку на подив, потім на шок, потім люди захотіли щось робити. І тепер уся область дуже активна. Дуже багато людей долучилося до територіальної оборони, дуже багато волонтерів. І той самий Трускавець з курортного перетворилося на місто, яке готується до війни.

Якої думки ви зараз про українців? Як, на ваш погляд, наша нація проявляє себе у цей стресовий період?

Я пишаюся українцями. Якщо я можу називати себе українцем, враховуючи те, що живу у цій державі вже понад десять років, я пишаюся тим, як ми протистоїмо цій агресії, ненависті, божевіллю. Я пишаюся тим, що люди не здаються. Я думаю, ми усі дуже здивували Росію, та проявили їхню слабкість завдяки своїй силі.

Порівняно з людьми, які воюють на фронті, мені здається, що я роблю дуже мало. Коли я побачив, що насправді відбувалося в Бучі та інших містах, у мені закипіла непередавана лють, я навіть не знав, чи правильною справою насправді займаюся, та чи не краще було б піти зі зброєю на передову. Я надзвичайно вдячний усім чоловікам та жінкам, які сьогодні ризикують власним життям заради збереження нації. Без них у нас не було б шансу зробити хоч щось.

Дуже шкода, що так багато людей, дітей було вбито. Дуже шкода дивитися, на що ворог перетворив наші міста. Але я впевнений, що усі будівлі ми відбудуємо. Найцінніше – це люди, і, що важливо, у цьому пеклі народилася нова українська ідентичність, яка базується на національній гордості, і її вистачить на декілька поколінь.

Тому я сподіваюся, коли війна закінчиться, відродиться справжній національний дух – гордість бути українцем. І хоча за народженням і громадянством я не українець, я відчуваю свою приналежність до цього народу у своєму серці.

Зараз країна воює за право на мирне існування, право жити без тиранії. Зараз Україна показує усьому світові, якою є справжня ціна демократії. І я пишаюся бути частиною цієї боротьби.

Надія Бурбела

завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся