"Швидка" на рейках

"Медичний потяг" курсує українськими залізними дорогами з 31 березня 2022 року, евакуюючи з "гарячих" областей України хворих, поранених і травмованих громадян. УНІАН поспілкувався з членами команди такого потяга й розпитав, як під обстрілами відбувається евакуація, та на яку допомогу пацієнти можуть розраховувати в цій специфічній "швидкій" та поза нею.

"Медичний потяг" - проєкт міжнародної організації "Лікарі без кордонів", який діє в Україні за підтримки МОЗ, "Укрзалізниці" та доброї волі численних волонтерів. Як розповідає координаторка проєкту Альбіна Жаркова, перший рейс відбувся понад рік тому з Запоріжжя. Тоді команда з трьох лікарів, трьох помічників та трьох іноземних працівників евакуювала цивільних, які потрапили під обстріл. Зараз же потяг, за допомогою якого вже понад рік вивозять поранених, літніх, хронічно хворих чи тих, кому потрібен тривалий догляд, здійснює, в середньому, два рейси на тиждень.

• Принцип роботи "Медичного потяга"
• Команда рятівників
• Тисячі евакуйованих
• Соціальна місія

Принцип роботи "Медичного потяга"

"Швидка" на рейках має вісім вагонів, з яких один – відділення інтенсивної терапії, два – лікарняні вагони по дев’ять ліжок для пацієнтів середньої тяжкості, ще два – базові медичні вагони для пацієнтів та супроводжуючих, кисневий вагон, вагон з автономною електростанцією та спальний вагон для персоналу.  

З перших днів війни потяг їздив майже без перепочинку, пригадує Альбіна Жаркова: "Спочатку це була безперервна робота. Траплялось так, що ми працювали по п’ять поїздок без відпочинку. Зараз все налаштовано, працюють дві зміни фахівців, які можуть надавати повний спектр необхідних послуг і забезпечувати роботу в ефективному режимі".

Співпрацю з лікарнями вдалося налагодити через МОЗ. Відомство ще на початку роботи "Медичного потяга" повідомило обласні департаменти охорони здоров’я – і, як наслідок, лікарні по всій країні, - що такий потяг існує. Тож про нього дізналися й ті, хто має відправити пацієнтів з-під обстрілів, й ті, хто має прийняти їх у тилу.

Зараз координація відбувається так: адміністрації медзакладів у прифронтових регіонах звертаються до координаторів потягу зі списками людей, яких потрібно евакуювати. Натомість адміністрації лікарень у західних чи центральних регіонах країни постійно інформують координатора проєкту про наявність вільних місць і про те, які саме категорії пацієнтів можуть прийняти лікарні для максимально ефективного обслуговування.

"Коли ми маємо всю цю інформацію, то плануємо маршрут кожного окремого рейсу, погоджуємо його з відповідними департаментами охорони здоров'я і потім, коли вже сформовані списки, забираємо пацієнтів і доставляємо їх туди, де їм нададуть всю необхідну допомогу", – роз’яснює пані Альбіна.

Усім необхідним медичним обладнанням та засобами медичного призначення, їжею, засобами гігієни тощо потяг забезпечує організація "Лікарі без кордонів". Для кожної поїздки формується окреме замовлення на всі необхідні речі.

Команда рятівників

В команді "Медичного потяга" – 37 осіб. На кожній зміні працюють четверо-п’ятеро медсестер, чотири помічники медсестер, двоє лікарів з України та два медичні працівники з іноземної команди – менеджер медичної активності й медсестра реанімації. Також рейс супроводжують координатор проєкту, логіст (технічний працівник, який забезпечує роботу всього потяга) і перекладач.

Нестачі кадрів, зазначає пані Альбіна, не відчувають. Практично всі учасники проєкту кажуть, що хотіли стати в нагоді у цей складний час, чи спробувати себе у чомусь новому, отримати нові знання, навички. Тож у разі, якщо з’являється вакансія, її закривають швидко.

Основні вимоги до кандидатів такі: досвід роботи за конкретним фахом, відповідний сертифікат та володіння англійською. Знання іноземної є обов’язковим, адже в кожному рейсі присутні іноземні фахівці.

"Коли ми починали, то всі лікарі в нашій команді були досвідченими, але все ж ми ніколи не мали досвіду роботи в екстремальних умовах, в умовах таких масових потреб в наданні медичної допомоги, – розповідає пані Альбіна. – Іноземні колеги приїжджали з Франції, Бельгії, США, Мексики, Єгипту, Канади, Італії, Данії, Швеції, Австрії, Австралії, Португалії. З нами працювали фахівці, які мали досвід роботи в умовах міжнародних збройних конфліктів у різних частинах світу".

За словами медбрата "Медичного потяга" Андрія Смаги, робота в рамках проєкту – це ще й неоціненний та надзвичайно цікавий досвід, адже представник кожної країни, який працює у потязі, має свої навички роботи.

"У кожній країні є свої нюанси у лікуванні пацієнтів, і часто ми дивимось, що роблять вони, а вони спостерігають за нами", – розказує Андрій.

За його словами, такий обмін інформацією дуже корисний: "Іноземці зізнаються, що вражені нашою медициною, нашою підготовкою, адже вони працюють виключно за стандартами, а ми іноді можемо застосовувати креативний підхід... Дуже приємно чути, коли досвідчені іноземні спеціалісти кажуть, що в Україні дуже сильні фахівці. Так само, певна річ, ми задоволені ними й нашою співпрацею. Це не просто обмін інформацією – це розвиток".

На питання, чи немає професійного вигорання, чи бажання покинути цю складну місію, Андрій зазначає, що нічого подібного жодного разу не відчував. Причина насамперед у тім, що команда потяга надзвичайно дружна навіть поза рейсами, це вже справжня сім’я.

"А ще дуже важливу роль відіграє ставлення координаторів проєкту до кожного з нас, – підкреслює Смага. – Розкажу про випадок, який особисто мене дуже вразив. Торік, коли ми їхали до щойно деокупованого Херсона для евакуації пацієнтів, на одній зі станції нас усіх зібрали і сказали: "Якщо хтось відчуває певний дискомфорт чи, можливо, боїться через ймовірні обстріли, ми пропонуємо зачекати нас на цій станції. На зворотному шляху ми заберемо вас для виконання вашої роботи. Але при цьому жодного морального чи фінансового, чи іншого тиску ви не зазнаєте. Тобто, це ваш вибір, і ми його поважаємо". Як думаєте, чи багато з нас тоді покинули потяг? Правильно, жоден. Бо ми добре розуміли, яку роботу виконуємо і наскільки вона важлива".

За словами Андрія, страху ні в кого немає: "Хай це і звучить дивно, але ми вже настільки звикли, чи то б пак пристосувались до таких випадків, що страху – ні краплі".

Але відбувається не тому, що команда "Медичного потяга" працює в "тепличних умовах". Іноді доводиться й під обстрілами.

"Якось приїжджали до Покровська (Донецька обл.), нас зупинили за два кілометри від станції, і вибухи лунали буквально над головою. Але й тоді страху не було. У нас такий є запал у кожного, що ми, попри все, готові їхати далі – туди, де на нас дуже чекають", - зазначає медбрат.

Тисячі евакуйованих

За понад рік роботи і станом на середину травня, коли УНІАН спілкувався з командою "Медичного потяга", він вивіз із небезпечної зони 3283 українці.

Майже третина евакуйованих – це поранені, але стабілізовані пацієнти у стані різного ступеня тяжкості, ще стільки ж – пацієнти з різними хронічними захворюваннями, онкологією, серцево-судинними, шлунково-кишковими недугами, з цукровим діабетом і ускладненнями всіх цих та інших захворювань.

"Зазвичай це українці, які потребують тривалого лікування чи медичного супроводу, і які не можуть отримати це в рідних містах. Чому не можуть? Тому що там, у прифронтовій зоні, лікарні зазвичай переповнені. Так, там надають першу необхідну медичну допомогу, стабілізують пацієнтів, але довго лікувати не можуть, бо потрібні вільні ліжка для інших людей. Або ж ці лікарні не мають спеціалізованого обладнання, і тоді – "свисток" потяга", - зазначає координаторка проєкту Альбіна Жаркова.

За один рейс "швидка на рейках" може перевезти 25-26 людей, за потреби – 42. Але траплялись випадки, коли залізниця з’єднувала більшу кількість вагонів, і одномоментно вивозили навіть 110 пацієнтів. Зокрема, за словами пані Альбіни, так було під час евакуації пацієнтів із психіатричних закладів.

Медбрат Андрій Смага згадує, що для нього найважчий рейс був тоді, коли одного разу команда евакуювала дітей з ДЦП.

"Ми знали і бачили, як важко зараз здоровим людям, а як же дітям, які не можуть про себе подбати, які потребують постійного догляду? А ми могли допомогти лише тим, щоб доправити в безпечніші місця… А хотілося для них гори звернути! Я бачив тоді обличчя своїх колег – на них був біль, вони всі були виснажені…", - згадує він.

Медик розповідає, що, попри важкі мінно-вибухові травми, з якими пацієнти потрапляють в "Медичний потяг", більшість з них хочуть повернутися додому.

"А були пацієнти з ампутованими кінцівками, які взагалі не мали страху перед майбутнім. Вони такі заряджені, у них вогонь горить в очах! Таких пацієнтів треба не жаліти, а підтримувати. Саме такі люди не втрачають дух боротьби", - ділиться побаченим медбрат.

Соціальна місія

Нерідко пацієнти "Медичного потяга" не просто їдуть у безпечне місце, а ще й лишаються підопічними учасників проєкту протягом тривалого часу. Такі "опікуни" - Андрій Гончаров та його колега Євгенія, які виконують обов’язки соціальних працівників.

За словами Альбіни Жаркової, потреба в них мегаактуальна: "Доводиться перевозити чимало українців, які після отримання медичної допомоги в лікарні просто не мають, куди йти. У них зруйновані будинки, вони втратили родини чи контакти родичів, не мають, до кого повернутися, і не мають тих, хто може про них піклуватися…".

Саме тому після того, як пацієнти "Медичного потяга" прибувають до медичних закладів Львівської, Тернопільської, Хмельницької, Рівненської, Закарпатської, Івано-Франківської та Полтавської областей, до них приходять соціальні працівники.

"Ще на етапі евакуації пацієнтів наші колеги з потяга передають нам списки осіб, які потребують нашої допомоги, – розказує пан Андрій. – Ми навідуємося до них в медзаклади, з’ясовуємо, чого вони потребують. І це не тільки медикаменти чи гігієнічні набори. Ми можемо привезти їм одяг чи взуття, бо хтось навіть не має змінного, можемо надати допоміжні засоби реабілітації тощо".

Гончаров зазначає, що нерідко для цього доводиться днями перебувати в дорозі, переїжджати з області в область, але це не складає проблем.

"Якщо нам кажуть, що необхідна допомога у відновленні документів, ми не відмовляємо, переадресовуємо пацієнтів до тих організацій, які цим займаються, – продовжує соціальний працівник проєкту. – Окремим пацієнтам потяга ми шукали прихисток чи постійне житло, іншим – допомагали у розшуку родичів, ще для когось після лікування організовували трансфер за кордон до людей, які їх можуть прихистити".

Наприклад, Андрієві Гончарову запам’ятався випадок евакуації постраждалих від обстрілів матері та дитини з Нікополя (Дніпропетровська обл.). Молода жінка мала численні переломи та ушкодження, лежала буквально вся в гіпсі та апаратах Ілізарова, а в її маленької донечки була ампутована частина кінцівки. Після лікування у Львові родину доправили для подальшої реабілітації за кордон.

Ще для однієї літньої пацієнтки довелося розшукати доньку аж в Норвегії. Згодом родичі, які втратили зв’язок, возз’єдналися.

Нерідко соціальним працівникам допомагають різні партнери, але головне, що пацієнти не залишаються наодинці зі своїми проблемами.

"Напевно, найважливіше, що ми даємо цим людям – надію на те, що вони вже в безпечному місці, що з ними все вже буде добре, про них потурбуються", – зазначає Гончаров та додає, що навіть коли пацієнти вже проліковані, знайшли житло та необхідний супровід, команда соціальних працівників "Медичного потяга" й надалі залишається з ними на зв’язку. 

***

Одне з частих запитань людей, які змушені евакуюватися, чи зможе команда "Медичного потяга" повернути їх назад – додому. "Я завжди відповідаю: "Так, ми будемо працювати весь час, ми готові відвезти всіх наших пацієнтів назад". Людям важливо чути це", – розповідає Альбіна Жаркова.

А медбрат Андрій Смага додає: "Навіть ті пацієнти, які родом з Бахмута чи Слов’янська та добре знають, що там зараз відбувається, кажуть, що хочуть повернутися назад".  

Наталія Петерварі

УНІАН в Google News