Сильні духом: як рятуються від війни люди з інвалідністю

Війна – жахливе випробування і для військових, і для цивільного населення. Ще важче переносити скруту, якщо маєш якісь обмеження. Люди з порушеннями слуху можуть не почути сирену протиповітряної тривоги. Люди на кріслі колісному не мають змоги швидко "добігти" в укриття. Але зараз, коли проблеми й можливості людей з інвалідністю стали настільки помітними, суспільство мусить змінити свій погляд на них.

*Матеріал підготовлено в рамках кампанії "Мости солідарності та відновлення: звільнені та прифронтові міста" за підтримки благодійної організації "Смарт Ангел".

З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну десятки тисяч українців опинились на межі виживання. Люди старшого віку, батьки з дітьми, люди, які мають стійкі порушення здоров’я, люди з інвалідністю…

Евакуація рятує життя

Відома громадська діячка, спортсменка та телеведуча Уляна Пчолкіна пересувається на кріслі колісному. Так само, як і її чоловік Віталій. До війни подружжя облаштувало свою квартиру в багатоквартирному будинку в Бучі максимально зручно, щоб бути незалежними від сторонньої допомоги.

Але війна, як і для десятків тисяч інших людей з інвалідністю в Україні, зруйнувала звичне життя та стала для них новим випробуванням: як виживати, як потрапити у сховище, як евакуюватися, коли ти недостатньо мобільний?

Пані Уляна згадує, як за кілька днів до початку російського вторгнення поставила меру Бучі питання щодо евакуації людей з інвалідністю (близько двох тисяч осіб) у випадку, якщо війна почнеться. Адже у місті були люди з важкими формами різних хвороб, дехто лежачі. Відповідь була така: "По вас приїдуть". Проте, коли почалося, ніхто ні по кого не приїхав. Що сталося з більшістю людей з інвалідністю з Бучі, пані Уляна не знає. Але розповідає, що, наприклад, лежачі люди старшого віку з місцевого будинку-інтернату для громадян похилого віку та осіб з інвалідністю померли від холоду й голоду. Іншим пощастило евакуюватися разом з персоналом.

Жахливі щоденні обстріли й постійні бої на вулицях Бучі Уляна Пчолкіна з чоловіком "переживали", ховаючись у ванній кімнаті. Інших варіантів укриття для людей на кріслах колісних не було.

А 9 березня 2022 року родина вирішила евакуюватися самостійно. Зібравши сусідів, які теж воліли виїхати, їм пощастило врятуватися: Уляна їхала за кермом власного автомобіля, а чоловік – у мікроавтобусі, який належить ГО "Всеукраїнське об’єднання осіб з інвалідністю "Група активної реабілітації", в якій працює подружжя.

Пані Уляна закликає усіх, хто може, виїжджати з-під небезпеки заздалегідь, не чекаючи масованих обстрілів: "Лише потрапивши у епіцентр бойових дій, розумієш, що ти взагалі нічого не можеш, коли немає світла, води та тепла, й тебе постійно обстрілюють з неба та землі, ведуться вуличні бої. Ми дуже жалкуємо, що не зреагували одразу й не покинули Бучу. Та хто знав тоді, що Росія прийде з геноцидом й вбиватиме мирних цивільних та обстрілюватиме житлові будинки? Ми опинилися у пастці, адже навіть сховатися у людини на кріслі колісному невеликі шанси. Ми пережили майже два тижні  в окупованому місті, звідки вийти "полями-лісами", як робили люди без інвалідності, нам було неможливо. Нас намагалися врятувати наші друзі, які ризикували своїм життям. А нині з прифронтових міст, волонтери та військові приїжджаючи допомогти тим, хто лишаються, також ризикують своїм життям. Тому я наполегливо рекомендую, якщо лінія фронту десь близько, виїхати на час, поки тривають бойові дії. Людині з суттєвими порушеннями майже неможливо сховатися чи швидко відбігти у безпечніше місце".

Зокрема за допомогою можна звернутися до ГО "Всеукраїнське об’єднання осіб з інвалідністю "Група активної реабілітації". На сторінці організації люди з інвалідністю можуть залишити повідомлення про свої потреби, після чого з ними зв’яжуться. "Група активної реабілітації" надає допомогу тим, хто має травму спинного мозку та користується колісним кріслом. Але запити від інших категорій людей з інвалідністю теж нікуди не зникають – їх перенаправлять в інші організації, які також надають допомогу.

Різні люди мають різні потреби

Евакуацією людей з інвалідністю опікується представниця громадської організації "Fight For Right" Вікторія Харченко. Вона розповідає, що, на жаль, доволі часто людей з інвалідністю держава розглядає усереднено. Тобто, наприклад, лише як особу, яка користується колісним кріслом.

"Але інвалідність буває різна й потреби у людей з інвалідністю також можуть бути різними. Люди з інвалідністю – не гомогенна група", - підкреслює вона.

За словами представниці "Fight For Right", в першу чергу, це дорослі люди з інвалідністю, які проживають або з близькими, або незалежно, маючи змогу самостійно приймати рішення про загрозу для себе, про необхідність евакуації і так далі. Вони стикаються з такими ж проблемами, як і інші мешканці тимчасово окупованих та деокупованих територій: потребують доступних та безпечних укриттів, ліків, тепла, води, нормального харчування тощо.

Друга ситуація, коли дорослі з інвалідністю проживають з рідними, але визнані недієздатними або частково недієздатними, тож рідні здійснюють над ними опіку. Часто це люди, які не можуть самостійно оцінити загрозу й їм необхідно допомогти прийняти рішення про евакуацію.

"На жаль, під час війни усі вони стикаються з проблемами через неможливість вийти з будинку без ліфта, недоступність міської інфраструктури, недоступність транспорту – як міського, так і евакуаційного… Отже навіть найперший крок – вийти з будинку – дуже багато людей зробити просто не могли. І особисто я знаю десятки історій, коли евакуація, яку проводить "Fight For Right" (в тому числі за допомогою автомобілів "швидкої допомоги"), стала для людини можливістю вперше за десять років вийти з дому", - зазначає Вікторія Харченко.

За словами її колег, які супроводжували евакуації з Донеччини в Ужгород, коли був якийсь хороший момент і можна було за гарної погоди зупинитись десь у безпечному місці, евакуаційний автомобіль зупинявся буквально на вулиці для того, щоб людина з інвалідністю, яка роками не виходила за межі своєї квартири чи будинку, могла просто помилуватися природою…

Місця несвободи

Ще одна, третя група - дорослі люди з інвалідністю, які перебувають під опікою держави в закритих інституціях: психіатричних лікарнях, психоневрологічних інтернатах, інших інтернатах тощо. Вони потребують чи не найбільшої допомоги.

"Згідно з Конвенцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, такі інституції є місцями несвободи. В більшості випадків люди з інвалідністю, які перебувають в таких місцях несвободи, потребують стороннього догляду. Деякі з них є недієздатними, тож не можуть самостійно приймати рішень. Вони не розуміють, наскільки під час війни все може бути небезпечним, наскільки необхідною є евакуація і так далі", - розповідає Вікторія Харченко.

Коли люди перебувають під контролем держави, саме держава за них відповідає. Обов’язок держави – подумати, щоб ці люди з інвалідністю були у безпеці, щоб спускалися в укриття, чи щоб були переміщені. За даними Національної сервісної служби України, станом на початок 2023 року в інституціях, розташованих на окупованих з 2022 року територіях, перебувають 24 інтернатних заклади та 7 закладів психіатричної допомоги. Ще 27 інтернатів та 11 психлікарень – в зоні регулярних артилерійських обстрілів.

"Ми підрахували, що в тимчасовій окупації можуть перебувати понад 4 тисячі людей, а в небезпеці через загрозу обстрілів – трохи більше 8 тисяч", - зазначає Вікторія Харченко.

За її словами, переміщення людей з інвалідністю та людей старшого віку з місць несвободи відбувається, але вже зараз можна побачити тривожну тенденцію повернення на небезпечні, хоча й деокуповані території.

"Річ у тім, що, перебуваючи у своєму старому домі, люди з інвалідністю часто жили незалежно, самостійно дбали про себе. Але після евакуації, через нестачу місць для проживання, вони, на жаль, стають  інституціоналізованими, тобто потрапляють до так званих місць компактного проживання – пансіонатів та інтернатів, тобто місць несвободи", - розповідає експертка.

Вона впевнена, що ні відбудова країни, ні амбітна мета про членство в ЄС неможливі для України без відмови від інтернатів.

"Однак маємо інформацію, що Уряд робить запит до ЄС на відбудову інтернатів на суму понад 127 доларів США… Якщо ми хочемо бути правовою державою, якщо хочемо бути державою-членом ЄС, маємо від цього відмовитись. Натомість треба готувати систему якісних послуг в громадах", - зазначає Вікторія Харченко.

Звісно, така масштабна трансформація не може відбутися за місяць, чи навіть за рік. Але процес має початися. То чому не зараз?

Україна без бар’єрів

Попри те, що держава справляється з першими потребами ВПО, в тому числі людей з інвалідністю, в Україні немає довгострокових проєктів щодо того, що людям робити далі, коли "перший шок" пройшов. Де шукати житло не по ціні "крила від літака", де шукати роботу, щоб мати змогу платити за житло, тощо.

Люди з інвалідністю – це частина суспільства. Серед них теж є волонтери чи громадські активісти. Тож дуже важливо надати для них можливості та інструменти, щоб вони мали змогу брати участь у суспільному житті та вільно пересуватися безбар’єрною країною.

За словами Вікторії Харченко, щоб люди з інвалідністю не поверталися жити під обстрілами, варто долучити їх до розробки інтеграційних програм щодо них: "Люди з інвалідністю не потребують якихось окремих послуг. Вони лиш мають бути включені в загальні плани держави, і щоб держава дотримувалась щодо них правила: "Нічого для нас без нас"".

Україна потребує доступної інфраструктури, в тому числі укриттів для маломобільних груп. Україна потребує доступного реєстру тих самих укриттів чи пунктів незламності, адже зараз відповідні мапи недоступні для людей з порушеннями зору. Україна потребує включення слухових апаратів до переліку асистивних технологій, які видаються людям з порушенням слуху державою (наразі це – справа місцевої влади, а коштів у місцевих бюджетах на це часто не вистачає), адже людина без слухового апарату просто не чує сигналу тривоги… В умовах війни все це може коштувати життя.

Звісно, не можна сказати, що в цьому напрямку не відбувається геть нічого. За даними ДСНС, рятувальники, які, наприклад, допомагають людям вибратися з підтоплених міст та сіл на Херсонщині та Миколаївщині, особливо опікуються долею маломобільних людей та осіб з порушеннями слуху та зору.

Потроху рухається й реформа підходів до надання соціальних послуг та послуг реабілітації. Тим більше, що через війну кількість людей, які потребують та потребуватимуть таких послуг, на жаль, лише збільшується.

"Ми змінюємо підходи до підтримки, адаптації та інтеграції людей з інвалідністю у суспільство у післявоєнний період. Прагнемо, щоб цей процес був швидшим, простішим, дійсно якісним. Тому, зокрема, переглядаємо підходи до встановлення інвалідності – від медичної до соціальної моделі інвалідності. Актуалізуємо їх відповідно до Міжнародної класифікації функціонування, обмежень життєдіяльності та здоров’я (МКФ)", - зазначив заступник міністра соціальної політики України Назар Танасишин на 16-тій сесії Конференції держав-учасниць Конвенції про права осіб з інвалідністю.

Також, за його словами, в Україні готується реформа для розвитку інклюзивного ринку праці…

Насправді, щоб дізнатись потреби людей з інвалідністю, варто просто говорити з ними. Люди з інвалідністю - не якісь інші, вони – частина суспільства. І хочеться вірити, що ми можемо створити безбар’єрну країну, в якій буде зручно та безпечно усім її громадянам.

Тетяна Урбанська

УНІАН в Google News