Українці, які врятувалися з-під Ізюма: "Майже 30 кілометрів пішки, з дітьми на руках"

Родина Снєдкових – Надія з двома синами, а також її сестра з сім’єю – змушені були тікати з-під Ізюма в Харківській області. Майже 30 кілометрів, у заметіль, люди долали пішки. УНІАН поспілкувався з ними про неабияке везіння та кілька збігів обставин, які дозволили людям врятуватися від російських окупантів.

Про село Кам’янка, розташоване в Ізюмському районі Харківської області, багато хто напевно й не чув. На жаль, помилуватися його чепурними будиночками та місцевим храмом, насолодитися довколишніми краєвидами вдасться не скоро – населений пункт зруйнований російськими окупантами настільки, що навіть місцеві не пізнають рідних вулиць на відео, відзнятих там зараз… Саме з Кам’янки в холод і заметіль довелося тікати родині Снєдкових – мамі з двома синами, а також її сестрі з сім’єю. Те, що пережили ці люди, неможливо слухати без сліз на очах…

Вісім людей і три тижні в тісному погребі

Село Кам’янка розташоване всього за десяток кілометрів від Ізюма – міста, де зараз тривають одні з найзапекліших боїв між ЗСУ та російськими окупантами. Саме тут все своє життя прожила родина Надії Снєдкової – мами 15-річного Антона та 12-річного Максима. Зараз жінка з дітьми, сестрою та її сім’єю живе у пансіонаті, який працює при гімназії у селі Нижній Бистрий біля Хуста, на Закарпатті. Розпач, що час від часу виникає в очах цієї молодої жінки під час розмови, красномовно показує, що саме їй та її рідним довелося пережити.

На перше прохання розповісти про свій шлях до Закарпаття Надія втомлено зітхає: стільки разів уже повторювала, розказувала, що вже набридло… Проте погоджується поділитися своєю історією іще раз.

"Навіть не знаю, з чого починати…. Ми прокинулися у день війни як завжди – о шостій ранку, і тут же отримали повідомлення про те, що дітей в школу не ведуть. Старший син – йому 15 років - почав наполягати, щоб поїхати у цей день на навчання в Ізюм, де він навчається в медучилищі. Проте я чомусь уперлася, і кажу: "Нікуди ти не поїдеш! Не дай Боже туди прилетить щось, де я тебе потім шукати буду!?". Опирався, але таки послухав і лишився вдома", - розповіла жінка.

За кілька днів з Ізюма до Надії в село перебралася її старша сестра Оля з родиною.

"Я казала сестрі, щоб вони приїжджали всі до нас – це вона з донькою, зятем та трирічним онуком. Бо місто окупантам потрібне, а село їм навіщо? Пройдуть окупанти по трасі на Ізюм, село чіпати не будуть взагалі, навряд чи вони в селі зупинятимуться…", – пригадує пані Надія свої тодішні міркування й додає, що не так сталося, як гадалося.

Дуже скоро почалося пекло – рев літаків, вибухи, пожежі, безперервна стрілянина.

"Перша авіабомба вдарила по одній з вулиць, потім полетіли снаряди на школу, поряд з якою розташовані церква і клуб, – розповідає Надія. – У нас самих велика хата була, на чотири кімнати, добротний такий будинок з високими стелями. Під сараєм – погріб. Під час тих обстрілів ми усі заховалися в ньому. Приміщення саме по собі не таке вже й маленьке – десь, напевно чотири на чотири метри, батько сам його будував. Ми все туди знесли: матраци, ковдри, дитяче ліжечко для сина племінниці, якому всього 3,5 рочки. Навіть із часом "примудрували" якусь грубку, бо сидіти в тому в погребі було занадто холодно з дітьми. У хату ж не йшли, бо було страшно: навколо все постійно вибухало, літало, уламками від ракет засипало сусідні двори, хати, все навколо… Старший син навіть шматок тієї ракети підібрав і привіз сюди, на Закарпаття, "на пам’ять"".

Буквально перед виїздом з села родина виходила з погреба лише для того, щоб переодягнутися у щось чисте, набрати дров та розтопити пічку. Проте чистого одягу лишалося дедалі менше: прати не було де, бо воду вимкнули, а йти набирати треба було за півкілометра.

"А як його йти, якщо над головою без кінця літає?", – ставить риторичне питання жінка.

Пані Надія каже, що погріб, наче, й немаленький. Але коли в ньому восьмеро людей сидять день у день три тижні поспіль, то мимоволі ставало тяжко.  

Майже 30 кілометрів пішки – в заметіль та з дітьми на руках

Виїжджати з окупованого села сестри з родинами вирішили після розмови з сусідкою Вітою.

"У нас хороша знайома через город жила, чоловік її в АТО був,  і в перші дні на війну пішов. Так склалося, що з ним довго зв’язку не було, а потім подзвонив рідним і як почув, що вони ще в Кам’янці, став кричати на них, мовляв, "…якого біса ви там ще сидите, тікайте негайно, ви розумієте, що там буде?!". Його дружина нам усе це розповіла і запропонувала разом із нею виходити з села, тим більше, що мали волонтери приїхати. Так ми зважилися на виїзд, хотіли в першу чергу врятувати дітей", - розповідає пані Надія.

Проте перша спроба вибратися не вдалася: попри домовленості, через інтенсивні обстріли волонтери не наважувалися приїхати за жителями села. Проте пекло навколо ставало дедалі нестерпнішим, і родини вирішили вибиратися з Кам’янки самотужки.

"Думали-думали і пішли пішки. Загалом нас було багато: ми восьмеро, сусідка з дитиною, інші люди з села. Хтось швидше йшов, хтось повільніше. Але головне, що ми тікали всією сім’єю. Сестра Оля казала постійно: "Треба триматися разом, тільки триматися, загубитися завжди встигнемо"", – пригадує пані Надія.

Спочатку з Кам’янки йшли на Суху Кам’янку, потім вирушили в напрямку Яремівки. Ішли полями, лісами, трохи дорогою. Ховалися, обходили ті чи інші території, але йшли…

"Коли пролітали над головою ракети чи літаки – просто падали на місці на землю, щоб нас не видно, не чути. Так десь п’ять разів падали", – додає син Надії Максим.

Каже, йти було неймовірно важко, бо дув холодний вітер, часом падав сніг, загалом було дуже холодно. До всього, постійно оглядалися й дуже боялися, що місцевість, якою доводилося йти, вже замінована росіянами.

Триматися допомагала лише віра у порятунок та підбадьорювання одними інших. Зять сестри весь час ніс на рухах трирічного синочка, і малий жодного разу не заплакав.

"У якусь мить мій син Максим у мене сумку ще забрав, щоб допомогти, бо я вела сестру Олю, яка восени мала поламану спину і ледве-ледве до цього часу відійшла від травми, ледве розходилася, – розповідає Надія. – Вона якось не витримала й каже: "Лиши мене тут". А я кажу: "Не для того я тебе звідти витягла, щоб тут залишити…"".

До Яремівки селяни трохи не дійшли - за кілька кілометрів до села їх підібрав мікроавтобус з волонтерами.

"Ви би бачили, як ми всі пхалися в той автобус! Потім, як доїхали, нас волонтери попросили зробити спільне фото, казали, що стільки людей ніколи в їхній бус не вміщалося… А що тут сказати, страх нас дуже об’єднав, ось і влізли всі".

Всі – це 18 осіб. Далі, вже з Яремівки, усі вони переправилися на човнах через річку Сіверський Донець. Перепливали по кілька людей за раз. Іншого варіанту переправи не було, всі мости в окрузі на ту мить були підірвані. У населеному пункті Студенок переночували, а там довелося розділитися – жінки з дітьми, з допомогою волонтерів, поїхали у Краматорськ. Там тільки-но сіли в поїзд, як він одразу рушив. А чоловіки лишилися, і вже потім, як зустрілися всі разом знову, розповіли, що вихідцям із Кам’янки вчергове пощастило – після їхнього від’їзду Студенок та околиці почали обстрілювати росіяни.

Надія каже, в тому шоковому стані, страшенно втомлені, вони навіть не замислювалися, куди йдуть, що їх чекає, де зупинитися: "Ми просто їхали туди, де не стріляють…".

Зараз, пригадуючи той страшний похід, Надія змальовує ще й такі деталі: "Найголовніше, що ми з дому халати забрали – всі з цього досі дивуються. А ми брали те, що тепле було, в що можна було б загорнутися. Та й взагалі, я заскочила в хату речі збирати перед самим виходом із села, а тут над будинком як почало літати… Я від страху аж присіла. Думаю: "Хоч би не пряме попадання!" Підскочила до шафи, стала і аж розгубилася: "Що його хапати, що брати?.. Вже в потязі згадали, що не взяли жодної фотографії, не здогадалися – і аж розплакалися від жалю, що все там лишилося".

"На відео не впізнаємо наше село, таке все розбомблене"

Уже на Закарпатті пані Надії вдалося зв’язатися з двоюрідним братом, який на момент її виходу з села ще там залишався. Спитала, чи раптом не бачив, у якому стані її оселя, чи не звернув увагу. "А що там звертати увагу? Що у дворі, що за двором – вирви, а з хати взагалі три ракети стирчать, не розірвалися. Всередину не заходив, бо було страшно", - розповів він.  

Надія Снєдкова каже, що група Кам’янки у вайбері ще існує, хтось туди навіть періодично ставить якесь відео. Проте на нього страшно дивитися – у населеному пункті, як пишуть учасники соцмережі, не лишилося жодної цілої хати.

"Нічого не лишилося, рідні вулиці не впізнаєш. Ось, хтось їхав і знімав те відео, а ми дивимося – і не впізнаємо, яка це вулиця. Там немає вже нічого: хати нема… Каменю на камені не лишилося… А якось нам потрапило на очі відео, яке знімали в Кам’янці росіяни. Вони розказували: "Ось, тут Україна розбила школу, ось, цей клуб також". Ми так обурилися! Господи, та кому ви то розказуєте, якщо ми там були і все бачили: що літало, звідки, хто бомбив, хто гатив, чим гатив і по чому! Дивишся і не знаєш – чи то плакати, чи сердитися, чи сміятися. [Росіянин] стоїть перед церквою і розповідає, що її українці спалили, при цьому ще й хреститься… Та щоб у нього рука відвалилася!", - каже пані Надія.

Що робити тепер далі – жінка не знає. Через її слова про майбутнє прориваються такий розпач, сум, відчай, безнадія, що мороз по шкірі.

"Нам пропонували їхати за кордон, але я не хочу! Проте тут ні роботи, як кажуть, нічого. Але і як повертатися - не знаю. Грошей немає, нічого немає… Хоч би погріб уцілів біля будинку, то на перший час в ньому би жили, а потім вже помалу щось відбудовували...", - каже пані Надія.

Зараз дві сестри з Харківщини разом з родинами живуть у гуртожитку на базі Нижньобистрівської гімназії, що в Хустському районі Закарпаття. Кажуть, прийняли їх тут дуже тепло, дали дах над головою, годують, допомогли з необхідними речами. Але чи тимчасовий це прихисток, чи на тривалий час – не скаже ніхто.

Варто зазначити, що заклад не облаштований для прийому такої кількості дорослих людей та потребує ремонту (останній тут робили в 1994-му) - оновлення бодай душових кімнат, санвузлів, столової, кухні тощо. Навіть на перший погляд тут бракує елементарних речей, бо на них ніхто не передбачав коштів – потрібні змішувачі для води, лампи освітлення, ліжка, матраци, ковдри, постільна білизна та багато іншого.

Волонтери, серед яких і місцеві жителі, і різноманітні громадські організації, певна річ, постійно долучаються до допомоги закладу, привезли кілька холодильників, пральну машину, речі першої необхідності, харчі, засоби гігієни, але всього цього мало. Проте вимушені переселенці, які потрапляють до гуртожитку гімназії після того, як довелося пожити в спортзалах чи клубах, радіють і таким умовам.

Однак кількість людей зростає, а потреби збільшуються. Тому всі бажаючі можуть долучитися до підтримки переселенців, які проживають в гімназії, за допомогою БФ "Майбутнє дітям", на сайті якого можна отримати всю необхідну інформацію про допомогу сім’ї Снєдкових та іншим переселенцям.

Наталія Петерварі

УНІАН в Google News