Зберігачка фондів музею Шевченка Юлія Шиленко: 24 лютого ми не тікали з Києва, а пакували три тисячі експонатів

Головна хранителька фондів Національного музею Тараса Шевченка Юлія Шиленко розповіла в інтерв’ю УНІАН, як на початку повномасштабного вторгнення Росії рятувала картини та особисті речі Кобзаря, про будівлю музею, у яку в жовтні поцілили окупанти, та про створення цифрової колекції пошкоджених внаслідок російської агресії пам’ятників і культових споруд України.

Пані Юліє, спочатку розкажіть, чи був музей готовий до війни? 

Ми були не готові до війни – ні морально, ні матеріально, ніяк. Ми були абсолютно не готові. Напередодні я телефонувала в Міністерство культури і питала, що ми будемо робити в разі критичної ситуації. Річ у тім, що у 2014 році нам Мінкульт дав завдання скласти списки експонатів, які підлягають евакуації, скласти списки потреб для того, щоб ми могли це все зробити. Ми все це сформували, надіслали до міністерства… і все. І коли прийшла війна, виявилося, що ніхто ні до чого не готовий, ніхто не знає, де взяти гроші, хто буде знімати експонати, хто буде перевозити їх, і де взяти гроші на пальне, як охороняти ці безцінні речі. Цього не знав ніхто.

Проте музей Тараса Шевченка вже колись евакуювали – це було під час Другої світової війни. Фактично з того часу збереглися не тільки списки цінностей, а й спеціальні ящики, в які складали експонати. Їх не знищили, не викинули, а зберегли в підвалах нашого музею. І я була неймовірно щаслива, що в мене є ті ящики: добротні, дерев’яні, з дубової дошки, вони збереглися в чудовому стані! У 2014-му ми замінили на них кріплення та замки, тобто, як могли, привели до ладу. Ці ящики пронумеровані, на них навіть збереглися етикетки, на яких написано, що там лежало. Я тим пишалася дуже. І зараз ці ящики стали в нагоді.  

Які експонати ви відбирали для порятунку?

Певна річ, ядро колекції – це оригінальні твори Шевченка, які в повному обсязі зберігалися в нашому музеї – живопис, рукописи (небагато, але вони є), одяг, дуже рідкісні предмети, які пов’язані з його оточенням. Як відомо, Шевченко не мав своєї власної хати, тож ті речі, які збереглися, це поодинокі реліквії, які, в разі втрати, не відновити, бо їх просто немає, де взяти! Їх треба берегти, як зіницю ока!  

Також наша колекція наповнена роботами сучасних митців, творчість яких пов’язана з Шевченком. Загалом колекція величезна, перед нами стояло завдання відібрати найцінніше.

Вочевидь, серце боліло під час цієї роботи, бо як визначити найцінніше, коли все є скарбом? Чи не так?

Так, боліло, бо за один день просто нереально спакувати і заховати всі експонати! Ми не отримали дозволу закрити музей бодай на кілька днів раніше, щоб прибрати все це, спакувати належним чином. А зібрати все за день – нереально!

24 лютого ви були на роботі?

24 лютого, о 5 ранку, я виглянула з вікна і побачила, що у дворі купа людей: всі бігають, збирають речі, намагаються виїжджати. Питаю чоловіка, що будемо робити, а він каже: я лікар, мій обов’язок бути в лікарні. Я теж сказала, що не покину Тараса Григоровича. Взяла тоді рюкзак, поклала до нього документи, ліки, білизну, гаджети й зарядки до них, бутерброди та воду. Не знала тоді, чи повернуся ще додому. Сіла на трамвай і практично в порожньому вагоні поїхала до музею. Приїхала на площу Перемоги, побачила, що вона порожня, корок з автомобілів починається з площі в бік виїзду з Києва, але нічого не рухається. Тож ті півтора чи два кілометри я вирішила йти пішки.

Почала зупиняти автівки, але всі оминали мене. Я вийшла на перехрестя з вулицею Саксаганського, повертаю голову і бачу, що в машині сидить директор нашого музею. Це була доля, адже ми не зв’язувалися, не домовлялися, і в той момент він опинився в потрібному місці. Тож я кинулася до автомобіля, він мене забрав, і так ми дісталися до роботи.

Скільки людей рятували музейні фонди?

На роботу 24 лютого вийшло вкрай мало працівників. І це зрозуміло: люди боялися, хтось виїхав, хтось вдома був, але насамперед переймалися життям - своїм і рідних, це зрозуміло.

Фактично в той день на роботі були семеро – я, директор і ще кілька працівників музею. Один із них, наш реставратор Данило, уже наступного дня пішов в тероборону і зараз воює на Сумщині.

З чого ви почали?

Найперше ми відкрили наші Терещенківські підвали. Вони в чудовому стані, відремонтовані, мають вентиляцію. Усі підвали сполучаються між собою, мають два виходи і таке склепіння, яке навіть в разі обвалу будинку не мало б обвалитися. Витягли ящики, поставили їх і почали знімати експонати з експозиції. Ми вистеляли ящики - мали трохи гофрокартону - і пакували, пакували…. Не обідали в той день, не вечеряли. Київ ставав порожнім, і за якийсь час до початку комендантської години ми мусили завершити й піти по домівках. Але ми встигли повністю звільнити з експозиції всього Тараса Шевченка.

Не було думки вивезти експозицію з Києва?

Знаєте, в ту мить ми думали над цим. Але річ у тім, що треба добре подумати, куди ховати такі експонати, як їх транспортувати, це ж треба робити під вартою. І це теж дуже великий ризик! Ми міркували з директором таким чином, що виїжджати зараз, коли ми не знаємо, яка обстановка, це наражати колекцію на ще більшу небезпеку. Думалося, що Київ як столицю охоронятимуть до останнього, тож вирішили сховати експозицію в Терещенківських підвалах. 

Скільки експонатів перенесли у сховища 24 лютого?

Згодом ми порахували, що близько 3 тисяч експонатів спакували у той перший день…

Що було далі? Чи встигли ви сховати інші експонати музею?

Так, в інші дні пакували все інше, але це вже не був такий панічний день, як 24-го, коли здавалося, що найважливіша мета життя – встигнути запакувати й сховати найцінніше.

Взагалі за якийсь час після початку повномасштабної війни, коли вже прояснилися окремі моменти, до багатьох музеїв по Україні почали повертатися працівники. Вже тоді було якесь розуміння, що і як робити, почалася допомога, люди отримали матеріали для сховищ.

Ми також завершили пакування експонатів, і зараз, як бачимо, зробили все вірно, бо ракетна атака, здійснена окупантами 10 жовтня, пошкодила і наш музей, і інші, прилеглі. Я впевнена, що точкою удару для ворога був пам’ятник Шевченку. Одна ракета впала на перехресті бульвару Шевченка, вибухова хвиля пошкодила Будинок учителя, лікарню, університетський корпус. А друга бомба, яка поцілила в парк Шевченка, пошкодила музей Ханенків. Вибухова хвиля докотилася й до нашого музею, постраждав ріг будівлі. Ми назбирали потім велику кількість ракетних уламків у дворі, а потім і на даху, і надали їм статус музейних експонатів.

Якби експонати не були заховані, могли б теж зазнати ушкоджень?

Не виключаю, адже удар був так близько, що сильно постраждали вікна музею, в окремих повилітало скло, покрутило навіть бронзові люстри в приміщеннях, і що вже було б казати про інші речі? Якби не прибрали предмети з експозиції зі стін, підставок, невідомо, що би з них залишилося… І це вже було 10 жовтня, за більш ніж півроку після деокупації Київщини. Тож ризики, як бачимо, існують і далі, й те рішення заховати експозицію було вірним.

Коли музей відновив діяльність?

Наприкінці травня 2022-го Національний музей Шевченка відкрив свої двері виставкою робіт потужної сучасної художниці Оксани Фурса. Зазначу, що дуже багато людей прийшли до нас тоді, для них це було відновленням звичного життя. Ба більше, ми зіштовхнулися з таким явищем, що кількість відвідувачів у нас зросла в рази порівняно з тим, як було до війни. І це при тому, що багато цікавих експонатів ми не показуємо...

Над чим ви працювали усі ці місяці після початку повномасштабної війни? Колекції ж сховані…

Так, колекції сховані, і так буде до дня нашої перемоги. Як я вже згадувала, музей відновив свою діяльність виставкою Фурси у травні, і з того моменту експозиційна діяльність не припиняється ні на мить. Зокрема, ми організували виставку рушників Ганни і Валентини Верес, вона була присвячена знищеному Росією Іванківському музею. Також працює експозиція копій творів Шевченка, які були створені впродовж попередніх років. З початку грудня, з нагоди 300-річчя філософа Григорія Сковороди, Національний музей Тараса Шевченка спільно з ГО Міжнародний жіночий рух "За сімейні цінності" відкрив виставковий проект "Сковорода. На межі світів", в атріумі діє виставка відомого скульптора Ігоря Гречаника, і мені дуже приємно констатувати, що всі ці експозиції мають величезний успіх! 

Паралельно з цим із перших днів війни мій відділ почав створювати цифрову колекцію пошкоджених внаслідок російської агресії пам’ятників Шевченку, культових споруд України. Назвали цю колекцію "Мистецтво війни", і фактично до неї входять фото згаданої тематики з усіма метаданими, вказівкою авторства, датами. Чому ми це робимо? Передбачаємо, що з часом такі світлини загубляться, а ми хочемо їх зберегти, щоб показати, як Росія нищила українську культуру. Але, певна річ, їй це не вдалося й не вдасться ніколи!

Наталія Петерварі

Наталія Петерварі

УНІАН в Google News