Артур Ніверчук перебував у російському полоні 884 дні / колаж УНІАН

"У російських тюрмах змушували присідати двічі на день по 300 разів, а від хліба з камінням ламалися зуби", - колишній бранець РФ, боєць "Азову" Артур Ніверчук

08:38, 29.01.2025
23 хв. Інтерв'ю

Звільнений торік з ворожого полону боєць полку "Азов" Артур Ніверчук в інтерв’ю УНІАН розповів, як і за що був "засуджений" Росією до довічного ув’язнення, про перебування в одній із найстрашніших колоній РФ, та чи планує повертатись на службу.

24-річний помічник кулеметника – стрілець взводу розвідки спеціального призначення другого батальйону окремого загону спеціального призначення "Aзов" Артур Ніверчук перебував у російському полоні 884 дні – з травня 2022 року. За два роки він змінив вісім колоній, у тому числі був і в сумнозвісній Оленівці, а 14 листопада 2023 року, саме у день його народження, Росія засудила бійця до довічного ув’язнення та етапувала до однієї з найстрашніших колоній – "Чорний дельфін" в Оренбурзькій області.

Торік у жовтні "азовця" вдалося повернути в Україну. Далі були лікування та реабілітація, а наприкінці грудня 2024-го його урочисто зустріли у рідному місті Здолбунів на Рівненщині.

Артуре, як і коли ви потрапили до "Азову" і чому обрали саме цей полк?

Відео дня

Я з 14 років спостерігав за політичними подіями в Україні. Мене цікавив "Правий сектор". Намагаючись знайти в Інтернеті, чи є його осередок у Здолбунові, я натрапив на "Азов". Про їхню діяльність я вже тоді чув. У них на сторінці побачив, що кожні вихідні вони проводять у моєму місті якісь акції. Я сконтактував з головою осередку нашого міста і ми домовилися про зустріч. Спілкуючись віч-на-віч, він мене запитав, що саме мене цікавить, як я для себе бачу розвиток у цій організації. На той час мене цікавили збройні вишколи, тактична медицина, штурмовий альпінізм. Вони надавали таку підготовку. Відтоді, з 2015 року, я з ними. До свого повноліття, 2018 року, ми спільно брали участь у громадському житті міста і країни.

Батьки знали, чим ви займаєтеся?

Так, вони не заперечували і не відмовляли мене. Моя родина дуже патріотична, батьки розуміли, що це мій свідомий вибір.

А ким ви були у цивільному житті? Яку освіту маєте?

Наприкінці 11-класу я вирішив піти на контрактну службу в армію, але потрібно було зачекати, коли виповниться 18 років. Тож я вступив до навчального закладу при Департаменті поліції охорони. Але після року мого навчання там його релокували у Вінницьку область. Я до цього не був готовий фінансово, та й їхати в іншу область не хотілося. Тому провчився лише рік і пішов на контрактну службу – на базовий курс бойової підготовки в "Азові". Згодом пройшов ВЛК, зібрав всі документи і переїхав до Маріуполя.

Отже на момент початку повномасштабного вторгнення ви були в Маріуполі? Розкажіть, будь ласка, як боронили місто?

Тоді було мало впевненості, що воєнний конфлікт таки розпочнеться. 24 лютого 2022 року наш батальйон був за 70 км на захід від міста, у селищі Урзуф. Того ранку ми прокинулися по бойовій тривозі, перечекали в укритті, а потім нашвидкуруч зібралися і нам наказали передислокуватися до Маріуполя.

24 лютого 2022 року батальйон Артура був за 70 км на захід від Маріуполя, потім їм наказали передислокуватися в саме місто / фото з архіву Артура Ніверчука

Тоді на лівобережній частині (через місто протікає річка Кальміус, – УНІАН) вже йшли бої, а правий берег ще був в очікуванні. Потім стало відомо, що через КПП "Чонгар" з Криму йде колона техніки, ми мали їх "зустрічати". До околиць Маріуполя вони дісталися, здається, за днів п'ять. Ми базувалися на дев'ятиповерхівках, на найвищих точках, щоб спостерігати за ворогом.

Що відчували у той момент?

Була така незрозуміла комбінація відчуттів, коли не знаєш, чого очікувати – суцільна невідомість. Це було схоже на початок середньовічної битви – коли збирається величезна маса противника, і ви чекаєте, що буде далі.

Як і коли ви потрапили на "Азовсталь"?

З 14 на 15 квітня 2022 року ті, хто був на правому березі Маріуполя, з боями переміщалися на територію "Азовсталі" – на неї противник зосередив усю артилерію. Це було складно, комусь пощастило, комусь ні. Тоді багато наших хлопців загинули… Понад 100 чоловік лише за одну ніч.

Під час російських ударів по заводу "Азовсталь" загинуло багато людей, каже Артур Ніверчук / фото полку "Азов"

Що відчували, коли дізналися про відхід з "Азовсталі", адже потрапляли в полон до РФ, а там полк "Азов" визнано "терористичною організацією"?

15 травня – перший день, коли ми почали виходити з "Азовсталі". Напередодні нам передали документи, що гарнізон буде евакуйований, хоча насправді це був полон. Хтось змирився, хтось самостійно шукав шляхи виходу із заводу.

Згодом в полоні я пересікся зі своїм знайомим, якому разом ще з двома хлопцями вдалося самостійно вийти з "Азовсталі". Вони змогли прослизнути через спостереження противника: пробиралися крізь очерет, через річку Кальміус. Один із них підірвався на протипіхотній міні, йому відірвало стопу. Пораненого підхопили інші два хлопці. Піднімаючись на правий берег, вони побачили на позиції "ДНРівця". Той стріляти по них не став, бо прийняв за цивільних – тоді багато людей, тварин підривалися в очереті, тож ворог не реагував вже на таке. Далі їх зустрів якийсь дідусь, прихистив, надав медичну допомогу. А за кілька кварталів від того місця їх чекала автівка, щоб вивезти на підконтрольну Україні територію. Це був хтось із місцевих.

І ось, коли вони пересувалися Маріуполем, це було 15-16 травня – у дні виходу з "Азовсталі", формуванням ворога, які на той час займали місто, надійшов наказ посилити патрулювання. Їх побачив патруль і звернув увагу на досить бліді обличчя – тобто люди, швидше за все, довго не бачили сонячного світла, і стало зрозуміло, звідки вони. Плюс поранений. Хлопців схопили. Пораненого госпіталізували, а інших двох взяли на розмінування бліндажів, тунелів і т.д. Благо, вони не натрапили на жодну з розтяжок, яких було багато. Потім їх направили у СІЗО.

Ви були поранені?

Ні, я не був поранений, хоча двічі осколки прилітали. Мені пощастило. Першого разу просто розірвало кишеню на штанах. Причому товаришу, який був поруч, осколок перебив ногу. А друга ситуація сталася, коли було скупчення людей, які збиралися на евакуацію поранених, до 30 осіб. У мене було відчуття, що треба десь притиснутися, бо якщо буде "прихід", то всі там поляжемо. Я притиснувся до стіни, і раптом – розрив снаряда перед аркою, де ми стояли. Позаду мене падають два морпіхи – одному осколок потрапив у руку, іншому – в око. Коли ми перемістилися до підвалу, щоб надати медичну допомогу, то я побачив, що в мене перебитий ремінець, який фіксував аптечку. Тобто осколок пролетів зовсім поруч. Так мені пощастило вдруге.

Артуре, розкажіть про полон – де вас утримували і в яких умовах?

Загалом за два роки я змінив вісім колоній. Спочатку нас відвезли до Оленівки. Після того, як там стався теракт, вивезли до Таганрога та інших колоній, залежно від спеціалізації полонених. Тобто розвідка їхала в одне місце, артилеристи – у зовсім інше. В моєму випадку були Оленівка, Таганрог, Донецьк, Саратов, Ростов і врешті Оренбург.

Ви були свідком теракту в Оленівці?

Всередині барака, де стався вибух, я не був. Але того дня (в ніч на 29 липня 2022 року, – УНІАН), пізно ввечері я читав книгу. Бачу, попереду мене, метрів за 50 – різкий спалах. Я зрозумів, що біля самої колонії працює ворожа артилерія. Відстрілює перший залп, і у супроводі другого залпу, через кілька секунд, я чую на території колонії підрив. Чому підрив – бо не було якогось характерного свисту, ні військової баталії…

Під час російського теракту в Оленівці було перший залп, і у супроводі другого залпу, через кілька секунд, на території колонії Артур почув підрив / фото t.me/informnapalm

Взагалі, коли потрапляєш на територію цієї колонії, розумієш, що велике скупчення людей може до чогось призвести. Тобто недаремно нас усіх сконцентрували в одному місці. Це було очевидно.

Через кілька секунд "Град" робить третій залп і під час цього відбувається другий підрив. Через п’ять хвилин після того я відчув різкий запах диму. Виходжу надвір (у нас була така можливість) і бачу, що будівля, де були інші полонені, вся палає. Наступного ранку під час сніданку ми роздивлялися той барак і було видно, що від детонації приміщення вивернуло не всередину, а назовні. Це багато про що говорить. Людей, які вціліли, забрали від нас, перевели на ізоляцію, аби ми між собою не могли комунікувати.

Як загалом можна охарактеризувати умови утримання полонених українських військових? У якій з колоній найжорстокіший режим?

У кожній по-своєму. В Оленівці не знущалися так, як вони можуть собі це дозволити. Але, наприклад, людей з офіцерського складу, які реально багато чого знали, вивозили, кидали в ізолятори, проводили допити з побиттям і катуванням. А щодо рядових солдат, то ми цього не відчули. Максимум, що було, це психологічне залякування чи фізичне покарання. Наприклад, ви не говорите те, що вони хочуть почути, значить присідаєте 300 разів.

Що таке полон, ми пізнали у таганрозькому СІЗО. На більшість з'явилися кримінальні справи, шантаж голодом. Давали 2-3 ложки якоїсь каші за один прийом їжі і пів шматочка хліба на день. І була така неприємна несправедливість – комусь давали в тарілку трошки більше, комусь менше, комусь взагалі не давали. Хлопці самі виходили з таких ситуацій – ділилися, намагалися виживати.

У полоні росіяни застосовували як тортури, так і психологічний тиск, у таганрозькому СІЗО полонених військових шантажували голодом / фото УНІАН

Для спання були матраци, звісно, не нові. Постіль теж була, і перших чотири чи п'ять місяців в Таганрозі нам її не міняли. Потім ми дізналися, що десь під новий рік планувався обмін всіх "азовців", але цього не сталося. Після цього нам почали кожні два тижні міняти постіль, але вона була мокрою. Ми її розвішували і сушили. До речі, не було у нас і засобів гігієни.

У Таганрозі двічі на день – вранці і ввечері – проводили перевірку. Вона завершувалася тим, що абсолютно всім давали фізичне покарання – 300-400 присідань. Коли ми виходили на перевірку, нас розтягували, тобто ставили у незручне положення – то ластівкою, то ще якось.

Чи змушували вас там працювати?

До робіт нас не залучали, на вулицю виводили раз на тиждень, наприклад, по понеділках. Походили по колу – і назад до камери. Тобто галочку для керівництва поставили. От там дійсно був брак свіжого повітря і сонця. Ми рік і місяць жили зі східної сторони. Тобто бачили тільки підйом сонця і все. Через це, коли ще й бракує кальцію, почали сипатися зуби… Коли давали хліб, там могли бути частинки каміння, через це теж часто ламалися зуби.

Це вони так спеціально пекли хліб для полонених?

Так. За харчування в колонії відповідали місцеві в'язні, очевидно, їм дали таке розпорядження. Бо коли це траплялося один-два рази, можна ще подумати, що це випадковість, але коли це втретє-вчетверте-вп'яте – то це вже системність.

В Росії вас засудили до довічного ув'язнення. Що інкримінували?

Мені інкримінували порушення правил ведення бойових дій та жорстоке поводження з місцевим населенням. Нібито ми з побратимом розстріляли п'ятьох місцевих жителів. До речі, побратима я навмисне вказав загиблого, бо не хотів підставляти нікого із живих, хто перебував у полоні. Вирок мені винесли у мій день народження, 14 листопада 2023 року.

Чи надавали вам адвоката?

Адвокат був безкоштовний, його надали росіяни. Він не був присутній, коли справу відкривали, нічого мене не питав, не вдавався в деталі, тобто йому було абсолютно нецікаво. Було видно, що вирок вони знали заздалегідь, і все це лише формальність. Мені навіть слідчий казав: "Ти ж розумієш, що все це шито білими нитками"… І ще один момент – коли оперативники відкривали справу через нібито катування, то казали: "Візьми ти вже це на себе. Війна закінчиться, поїдеш до себе назад". Але ви самі розумієте, що означає в таких умовах повірити ворогу.

Вас в колонії відвідували представники міжнародних організацій?

Ні, їх не допускали. Але в Таганрозі, напередодні мого етапування прийшли ФСБешники, якісь люди в балаклавах, і кажуть таким погрожувальним тоном: "Тут є представник Червоного хреста. Він цікавиться, чи все у вас добре". І спробуй тут сказати, що щось не так. Ми кажемо: "Скарг немає". Він відповідає: "Звісно немає. І бути не може".

У полоні військові на власні очі не бачили представника Червоного хреса, каже Артур Ніверчук  / фото redcross.ru

Ми не бачили на власні очі цього представника Червоного хреста, але розуміли, що, якщо йому щось і скажемо, то після цього наше здоров'я, м’яко кажучи, різко погіршиться.

До вас надходила якась інформація з України? Правдива, маю на увазі.

Певна інформація до нас доходила. Ми знали про ракетні удари по Ростовській області, по Таганрогу, по аеродромах і нафтобазах. Цю інформацію "зливали" під час своїх побутових розмов інспектори колонії. Ми, стоячи біля дверей, чули, про що вони говорять у себе в кабінетах. Коли ходили на допити, теж могли якусь інформацію почути.

Цивільних затриманих бачили там?

Не одразу. В середині 2023-го до нас в Таганрог почали привозити цивільних людей. Коли був прийом їжі, інспектор відчиняв віконце камери, щоб її передати, то ми через коридор дивилися один на одного. Бачили, що навпроти нас в камері сидять троє людей. Ми спілкувалися мовою жестів. Один чоловік показав, що він з ТрО, інший – що він цивільний, здається, на Херсонському напрямку його взяли. Тобто так, цивільні були, але справи проти них не відкривали. Їх просто тримали. Але прізвищ їхніх ми не знали.

Вірили, що рано чи пізно вас звільнять?

Так, я вірив. Хоча росіяни розуміли, що у мене є ідейні переконання, а таких там дуже не люблять. Вони говорили: "Ви ж нічого не розумієте. Що хлопець у 18 років, який йде в таку спільноту, та ще й в такий специфічний час, міг розуміти – куди і до кого він йде?". Та ще й позивний у мене був "Сектор"…

Після першого засідання у справі, яка розглядалася судом так званої ДНР, мене повезли нібито у СІЗО Донецька. І раптом різко звертають і везуть у слідчий комітет. Приводять у якийсь кабінет, там оператор з відеокамерою. Заходить ФСБешник, років 35, у балаклаві, читає справу і бачить - 2000 рік народження. Каже: "Ах ти погань малолітня. Ти ж розумієш, що тобі світить пожиттєве".

Потім читаю свій вирок, і там написано, що перебуватиму в колонії особливого режиму, але адреса не вказана. Через кілька місяців мене етапують до Оренбурзької області, в колонію "Чорний дельфін". Там перетинаюся із зеками, які розповіли, що цю колонію побудували у листопаді 2000 року – саме тоді, коли я народився. Крім того, мене привезли туди торік 29 лютого, у день, який трапляється раз на чотири роки. Для себе я зрозумів, що почерк спецслужб полягає саме у таких натяках.

Як довго перебували у "Чорному дельфіні"? Кажуть, що це найжорстокіша колонія в РФ.

Я пробув там вісім місяців, до самого обміну. Так, дійсно її називають найжорстокішою в Росії. 80% людей там сидять з пожиттєвим статусом і 20% – це суворий режим, вони обслуговують цю колонію. До повномасштабного вторгнення в Україну там були дуже жорсткі умови. В’язні сиділи без денного світла – вікна чимось були заклеєні. Тобто вони навіть не орієнтувалися, яка зараз пора доби. Водили їх з мішками на голові, щоб не могли запам'ятати план колонії, у супроводі собак. Але потім ці правила змінили.

8 місяців військовий провів у найжорстокішій тюрмі в Росії, де 80% людей  сидять з пожиттєвим статусом / фото ua.depositphotos.com

Ми вже ходили на повен зріст, без наручників, але голова мала бути опущена, щоб не бачили, що відбувається навкруги. Нас супроводжували інспектори, міг бути й один. Після початку війни скасували щоденні прогулянки, замість цього в'язні примусово працюють.

Де і як працюють?

На швейному виробництві – хтось шив за машинками, хтось кроїв. За роботу платили 2-3 тисячі рублів. Працювати доводилося з 07:00 до 20:00, вихідний лише неділя. Однак, якщо, наприклад, у середу приїжджала перевірка з Москви, то поки вони там все "шмонали" і перевіряли, в'язні не працювали. Натомість потім у них повністю робочою була неділя. Тобто працювати доводилося по кілька тижнів без вихідних.

Щодо полонених, то працювали ті, хто мав документи. У кого їх не було – перебував на так званих карантинних умовах, у повній ізоляції і не перетинався з іншими ув'язненими.

Загалом, які умови перебування у "Чорному дельфіні"?

Там є кілька корпусів, всі з ремонтом, тобто умови утримання там нормальні. У камері сиділи по 20-30 людей. Їжу роздавали в'язні з суворого режиму. Приносили в основному якусь кашу, швиденько розкидали по тарілках, порція мінімальна. Трохи більше було, ніж в Таганрозі, але все одно мало. Якщо мала приїхати якась перевірка з Москви, могли дати ще по пів котлети, наприклад. Мінімум солі, перцю. Взагалі щодо якості харчування – вони цим особливо не переймалися. Їхнє завдання – швидкість, чим швидше звільняться, тим більше відпочиватимуть.

До речі, вікна в камерах заварені. А влітку нас змушували повністю ходити в бавовняному костюмі. Ви уявіть, 30-градусна спека, вікна заварені, повітря бракує, ти в куртці, штанах… Було нестерпно.

У деяких ув'язнених в камерах є навіть телевізори, вони купували їх за свої гроші і самі встановлювали, якщо адміністрація давала на це дозвіл. Але дивляться всі те, що вмикає адміністрація. Тобто, якщо вони вимкнули телебачення, то ті телевізори нічого не показували, якщо перемкнули, то дивитеся вже інший канал.

У "Чорному дельфіні" у камері сиділи по 20-30 людей / фото ua.depositphotos.com

Раз на місяць кожного полоненого возили на ізолятор. Так сказати, аби не розслаблялися. Давали 10-15 діб, мені особисто давали тричі по 12 діб. Я там сидів повністю ізольований. В тому приміщенні є клітка, яка відгороджує двері і вікно. Вони дуже голосно вмикали радіо. В кожних дверях була кватирка, яку відчиняли і через неї давали їжу. Неодноразово і мене, і хлопців змушували підставляти пальці туди на решітку і дерев'яним підносом їх відбивали. Так знущалися… Але це все було до травня 2024-го, потім, я так зрозумів, про все це дізналася московська прокуратура, навідалася перевірка і поставила адміністрацію на місце.

Як зрозуміли, що вас везуть на обмін і якими були відчуття, коли ступили на рідну землю?

Я знав, що планується обмін. За півтора місяці до звільнення нам дали почитати газети. В "Независимой газете" я прочитав, що хтось з нашого Головного управління розвідки дав інтерв'ю якомусь іноземному виданню, заявивши про проведення перемовин з Москвою щодо пріоритетності обміну "азовстальців", поранених та кримських татар. Я подумав, що це до чогось веде, бо зазвичай в таких виданнях просто так таку інформацію ніхто не публікуватиме. А за тиждень до обміну мені приходить документ, де написано, що після виїзду з території Росії мені заборонений в'їзд на 10 років. Тобто мене депортують.

Через кілька днів о 6-й ранку мене і ще кількох полонених забрали з камер. Повели на ізолятор, потім зібрали всіх разом, сказали взяти всі свої речі і посадили в автозаки. Завезли на аеродром, де стояли військові літаки. Там години чотири чекали на свій літак, і нас перевезли до Ростова, далі автобусом поїхали на Брянськ. В'їхали на територію України через Білорусь і на Чернігівщині нас обміняли.

Хто вас зустрічав, кому першим зателефонували і які були емоції?

Про якісь емоції під час обміну я не думав. Можливо, тому, що я людина не дуже емоційна. Після обміну нас привезли у Чернігів, там медики надавали допомогу, кому потрібно. Побачив багато знайомих, когось зустрічали рідні, друзі. Мене ніхто не зустрічав, бо моя мама не знала, коли точно нас обміняють. Я побачив у якогось чоловіка телефон і попросив зателефонувати. Номер мами пам'ятаю. Розмовляв хвилин десять, спокійним голосом, мовляв, я в Україні, ще пізніше наберу. У мами звичайно були емоції, сльози. Потім нам дали можливість прийняти душ, видали чистий одяг і скерували на медобстеження.

У якому фізичному стані ви повернулися? Організм був виснажений?

Після 2023 року я почав відчувати проблеми зі шлунком, з'явилася печія, також почалися урологічні проблеми. Зараз я проходжу реабілітацію в Києві, але ще планується операція – трохи є проблеми з носовою перегородкою.

Після повернення щось тригерить вас у цивільному житті?

Один момент мені неприємний – коли я чую пісню, яка грала там, у колоніях. З’являються спогади і емоції від всього того, що довелося пережити. Мова йде не лише про російську музику, а й зарубіжні пісні. Вони їх крутили по колу. А так наче все нормально.

Вас не дратує, що хтось сидить в окопах, а тут, в тилу, молодь розважається, відпочиває, начебто і війни в нас немає?

Я намагаюся цю тему не зачіпати, бо це питання розділяє суспільство. У нас і без того вистачає проблем, і піднімати ще ту, яку ми не в змозі розв’язати, недоцільно. Це явище було, є і буде, з цим просто треба змиритися. Ви не змусите тих людей в найкоротші терміни змінити все своє життя. Якщо це станеться, вони, можливо, прийдуть до цього добровільно.

Мабуть, одним із найпозитивнішх моментів у плані психологічної підтримки для вас була зустріч у Здолбунові земляками? Що відчували у цей момент?

Я не очікував, що збереться декілька десятків людей. Коли їхав, знав, що мене планують зустріти представники міської влади. І після обіду пишу мамі, що я сьогодні ввечері буду. Вона трохи запанікувала – мовляв, що робити, не попередив, не підготувалися… Тож міська рада нашвидкуруч зібрала, кого змогла.

Наскільки мені відомо, вони не анонсували цього для всієї громади, але люди вже почали передавати один одному. Коли я приїхав, сподівався зустріти десяток-два людей. Але було чоловік 50 – від друзів і знайомих до пересічних громадян. Мене здивувала і втішила така позиція суспільства, що воно за ці роки не збайдужіло. І я зрозумів, що все пережите було недаремним.

Артуре, чи скористаєтеся правом на демобілізацію як звільнений з полону військовий, чи продовжуватимете надалі служити?

Наразі я в роздумах, але точно не поспішаю з демобілізацією. Є люди, які були кілька разів поранені, і все одно повертаються у стрій. Буду розглядати два варіанти – або продовжу служити в "Азові", або переведуся в якісь інші силові структури.

Як ставитеся до можливої мобілізації 18-річних та до так званих ухилянтів?

Щодо 18-річних, то це палка з двома кінцями. Свого часу я і сам прийшов в армію у 18 років. Я розумію, що молодь – це сегмент людей, який буде на війні максимально ефективний, навіть коли йдеться про самозбереження. Але має бути відповідальне командування, яке не посилатиме людей на смерть. З іншого боку не хочеться втрачати молодих людей, це загрожує демографічною кризою для нації.

Молодь буде ефективною на війні, але має бути командування, яке не посилатиме людей на смерть, каже військовий про можливу мобілізацію 18-річних / фото ua.depositphotos.com

А щодо ухилянтів скажу так – як би ви не гнали людей палкою на фронт, вони все одно або підуть в СЗЧ (самовільне залишення частини, – УНІАН), або їхня служба буде неефективною. Тут має бути бажання тих людей. Треба висвітлювати службу і мобілізацію з позитивного і перспективного боку, аби у свідомість людей прийшла якась інша картина.

Зараз можна почути багато розмов про пошуки шляхів до справедливого миру в Україні і все менше про перемогу. Яким бачите цей мир ви, що буде перемогою України для вас особисто?

Треба на життя дивитися реальніше і розуміти, що в нашого ворога значно більше ресурсів і військового потенціалу для ведення бойових дій. Росіяни беруть кількістю, але не беруть якістю. Нас намагаються залякати, і це реально спрацьовує, але лише стосовно тих людей, які не готові дивитися загрозі в очі. І як би того не хотілося, але час грає проти нас.

Складно передбачити хід цієї війни. На мій погляд, найбільш реальний варіант – це замороження, а через п'ять, десять чи 15 років – продовження.

Мирослава Бзікадзе

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся