Будь в курсі всіх новин встановивши додаток УНІАН для . З цим простим і зручним додатком Ви не пропустите жодноЇ новини.

 

До Росії їде черговий Надзвичайний і Повноважний Статист України

15.06.2010 | 19:00

Команда Януковича, декларуючи непорушну дружбу з РФ, системно здає політичні цінності, сформовані в Україні... В українського політичного класу розвинулося різке несприйняття російської політичної традиції...

Команда Януковича, декларуючи непорушну дружбу з РФ, системно здає політичні цінності, сформовані в Україні... В українського політичного класу розвинулося різке несприйняття російської політичної традиції...

Єльченко
До Москви призначено нового посла України в Російській Федерації. Це кар`єрний дипломат Володимир Юрійович Єльченко. Він народився під щасливою зіркою: на відміну від колег-попередників, його в російській столиці чекає слава і успіх. Але зовсім не тому, що він сучасний Талейран. Просто маятник зовнішньої політики Києва гойднувся у зворотний бік, тобто від Європи до Росії.

Володимир Єльченко – шостий посол України в РФ після встановлення в січні 1992 року дипломатичних відносин між Україною і Росією. Його попередники були люди різні. За моєї пам`яті найуспішнішим послом був Володимир Григорович Федоров. Та й те тільки тому, що за часів СРСР працював у Кабінеті міністрів, в ЦК КПРС і добре знав чиновницьку Москву.

Я неодноразово був свідком того, як посол Федоров міг зняти слухавку і відшпетити високого російського небожителя за те, що той вставляв палиці в колеса воза, який, на думку президентів України і Росії, з скреготом віз наші народи до багатства і процвітання. До речі, саме в ті далекі і щасливі для відносин двох країн часи народилася відома фраза Бориса Єльцина, звернена до російської бюрократії: «Прокинувся вранці і подумай, що там ще можна зробити для України»?

Після Володимира Федорова по черзі на дипломатичний караул до Москви заступали Микола Білоблоцький, у минулому голова президентської адміністрації, Олег Дьомін – чиновник і бізнесмен, Костянтин Грищенко – кар`єрний дипломат, нинішній міністр закордонних справ.

Люди різних чеснот і недоліків, вони дуже старалися і багато робили для розвитку українсько-російських міждержавних відносин. Але в цілому, роки їх роботи в Москві були провальними і невтішними як для майбутніх мемуарів цих дипломатів, так і для політичної потужності й міжнародного авторитету України. Щоправда, один критерій в оцінці їх невпинної роботи був позитивним – зростав товарообіг, але його структура була ганебною для України. До Києва йшли російські вуглеводні, у зворотний бік – дзвінка валюта, іноді навіть у валізах.

Всі перелічені вище посли не робили політичної погоди в Москві. Вони були безликі, не виступали з сенсаційними заявами і пропозиціями, не були популярні так, як, наприклад, російський посол в Україні Віктор Черномирдін.

У російських ЗМІ інтерв`ю з Надзвичайним і Повноважним Послом України були рідкістю, а якщо і траплялися публікації чи телерепортажі за їх участю, то мали єдину «ознаку» – тугу і смуток. Ступінь їх свободи полягав у тому, що посли ретранслювали слова і думки своїх безпосередніх начальників – президента, прем`єра або міністра закордонних справ. Хіба що Костянтин Грищенко міг вийти «до бар`єра» і повозити мордою по столу великого російського патріота Дмитра Рогозіна.

Повторюся, «провальними» їх справи в Москві були не тому, що у цих послів було багато помилок в роботі, а у величезній кількості об`єктивних причин і проблем, які не вирішувалися багато років, не регулювалися міжнародним правом (імперія СРСР розвалилася) або двосторонніми документами. До речі, судячи з двотомного «Довідника російсько-українських міждержавних відносин», таких договорів, меморандумів і протоколів сьогодні налічується близько двох тисяч, тобто правова база для роботи нового посла є.

Може, причина в тому, що всі минулі роки після розвалу СРСР триває безперервний, перманентний конфлікт інтересів українських і російських еліт, особливо у сфері власності і приватизації колишніх радянських підприємств. А все інше – пропагандистські війни, політична тріснява, PR-битви. До речі, ось і сьогодні, Росія забрала за 410 мільйонів доларів знаменитий Луганськтепловоз.

«Під килимом» проходять міждержавні війни за нафту, газ, цукор, алюміній, «заводи-пароплави» та іншу спадщину Радянського Союзу. А в реальності політичному обивателеві було дозволено обговорювати все, що лежало в ідеологічній площині, що подавалося в ЗМІ під соусом націоналізму українців і шовінізму росіян.

Новому послові Володимиру Єльченку пощастить більше. Пройдуть роки його роботи в російській столиці, і він виїде з неї після закінчення свого доленосного відрядження на коні слави, як довірена особа «історичної необхідності», як великий дипломат епохи режиму Віктора Януковича. Повторюся, не внаслідок видатних здібностей, а з об`єктивних, від нього не залежних причин.

Команда Віктора Януковича, декларуючи непорушну дружбу з Російською Федерацією, системно здає політичні цінності, які такою величезною працею були сформовані в незалежній Україні. Йдеться не про зміни в зовнішній стратегії України, а про примноження тих позитивних тенденцій у внутрішньополітичному житті держави і суспільства, які в перспективі привели б Україну до європейських політичних цінностей.

Наголошуючи цю закономірність, автор виходить з політичної аксіоми єдності внутрішньої і зовнішньої політики держави. Політичне і економічне зближення з Росією завдасть удару по тих паростках української демократії, без яких стати в майбутньому частиною Європи Україна не зможе, а отже, залишиться «зоною російських інтересів», азіатською, залежною від Москви країною. Адже у українського політичного класу (сподіваюся) вже сформовано різке неприйняття російської політичної традиції, яка незмінно веде до режиму авторитарної влади.

Російська політична система стійка тільки ззовні. Її стрижнем, як пише російський політолог Лілія Шевцова, «є авторитарний режим, який легітимізує себе керованими виборами». Перші 100 днів президента Віктора Януковича показують бажання нової української влади копіювати політичні методи російської правлячої еліти. Тим часом, Україна – не Росія.

Навряд чи сьогодні можна говорити про українську дипломатію як мистецтво захисту інтересів своєї країни.

Чому? З багатьох причин.

По-перше, дуже важливо наголосити, що перші політичні особи України і Росії, як і люди бізнесу, вирішують свої проблеми напряму, без посередників, у тому числі і без дипломатичних арбітрів. Більше того, ділові люди, до речі, як і представники культури, мистецтва, шоу-бізнесу, книговидавці і навіть люди науки, експертного співтовариства прагнуть приховати від влади навіть сам факт своїх зустрічей і переговорів, як і суперечки, конфлікти з російською стороною.

Навряд чи пан Єльченко зуміє професійно інформувати офіційний Київ, грати плідну роль для українсько-російських міждержавних відносин, не кажучи вже про те, щоб хоч якось впливати на них. Він стане черговим українським дипломатичним статистом у Москві, актором без слів.

Десятки зустрічей на вищому рівні, відомчі переговори йдуть не тільки повз посольство, а й повз Міністерство закордонних справ. Всі документи готуються в адміністраціях президентів і секретаріатах міністерств, в бізнес-офісах. Посол, звісно, відповідно до свого статусу сидітиме на переговорах, але навряд чи йому дадуть слово. Часто посли не одержують на руки підписані сторонами документи. Так було, наприклад, коли «Нафтогаз України» вів переговори з Газпромом в січні цього року.

По-друге, посольство України в Москві – це «не вдумливий спостерігач російського політичного життя», а велика контора з організації зустрічей і проводів нескінченних чиновників, партійних лідерів і членів їх сімей, які приїжджають «у справах» і «просто так» до Москви. Це нескінченне човникування в аеропорт і назад іноді займає до 50 відсотків робочого часу українських дипломатів.

Одного разу я був свідком того, як високопоставлений український дипломат, відповідальний за дуже важливу ділянку роботи в посольстві, зустрічав з величезним букетом квітів в аеропорту Внуково дружину свого начальника.

- Кого зустрічаєте? - запитав я.

- Відійди, «маму» зустрічаю! - гаркнув генерал.

З літака вийшла зграйка літніх пишних жінок в оточенні дітей і онуків – прилетіли на московський цирк, в московські бутіки.

По-третє, я не зустрічав українського дипломата в Москві, який би щиро любив країну перебування. Усі українські дипломати в російській столиці за своєю натурою, вдаючись до лексики ХІХ століття, «західники», а не «слов`янофіли». Як мені пояснив український дипломат, який тривалий час працював у Парижі: «У Європі до нас ставляться як до рівних колег, а в Москві кожен тамтешній прагне підкреслити нашу другорядність».

По-четверте, на пострадянському просторі дипломатія спростилася і навряд чи впливає на міждержавні відносини. Насамперед тому, що «всі ми виросли з СРСР» і сприймаємо один одного приблизно так, як у прислів`ї 60-х років минулого сторіччя: “курица не птица, Монголия не заграница”. Те, що Росія іноземна держава, український обиватель починає усвідомлювати тільки в момент зупинки потягу на станції Хутір-Михайлівський або Суземка, коли до вагона заходять прикордонники і митники. Ті самі приблизно уявлення і у дипломатів.

По-п`яте, залишається проблемою: чиї інтереси – держави чи приватних структур – обслуговує українська дипломатія в Москві. Народу чи безмежні апетити української буржуазії? Поза сумнівом, добра дипломатія – це дороге задоволення для країни. Але я не пам`ятаю жодного аналітичного документа (публічного чи закритого), де б називалися мільйони і мільярди, зароблені дипломатами, які, в принципі, зобов`язані займатися взаємовигідним економічним співробітництвом України і Росії.

Ураїна РосіяОтже, Кремль і російський МЗС дали добро на призначення нового посла України. Про це повідомили інформаційні агентства і інформовані джерела. Після невеликого навчання в Києві (різні там шрифти, коди, рекомендації, конфіденційні доручення і напуття) через місяць-півтора Володимир Єльченко вирушить до Москви.

Добре б, якби на відміну від своїх попередників новий Надзвичайний і Повноважний Посол України в РФ мав здатність приймати самостійні рішенні, діяв на власний страх і ризик, а не був виконавцем чужої, часто ангажованої, некомпетентної влади.

Віктор Тимошенко

Довідка. Володимир Юрійович Єльченко народився в Києві 1959 року. Закінчив факультет міжнародних відносин і міжнародного права Київського державного університету ім. Тараса Шевченка (1981 р.). З 1981 року на дипломатичній службі в МЗС України. У 1997 – 2000 роках – постійний представник України при ООН. З грудня 2000 року – заступник міністра, з 21 серпня 2001 року – заступник держсекретаря, з березня 2003 року – державний секретар, в 2003 – 2005 роках – перший заступник міністра. У 2005 – 2006 роках – посол України в Австрії.


Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
Приєднуйтесь до нашої групи
Всі новини Дивитися всі »
Новини партнерів