Директор «Музею радянської окупації» : То був страшний навмисний голод

Директор «Музею радянської окупації» : То був страшний навмисний голод

В історії України було чимало трагічних сторінок. Голодомор 1932–1933 років — одна з них. Історія людства не знає злочинів такого ж рівня жорстокості і кількості жертв. Навіщо більшовицькій владі знадобилося влаштовувати такий жахливий «експеримент» над українським народом? Хто був його ідейним натхненником? Чи опиралися українці більшовицьким гнобителям?

На ці та інші, не менш злободенні запитання у 82-гу річницю Голодомору наш кореспондент попросив відповісти заступника голови Всеукраїнської громадської організації «Меморіал», директора «Музею радянської окупації» Романа Круцика, який багато зробив для дослідження цієї трагічної сторінки в нашій історії та увічнення пам’яті невинно убієнних.

— Не відкрию таємниці, коли скажу, що українці, насамперед селяни, вкрай вороже зустріли проголошення в Україні радянської влади, — говорить Роман Миколайович. — До початку 30-х років, як свідчать документи ВЧК — ОГПУ, віднайдені в архівах спецслужб, у багатьох регіонах України час від часу вибухали селянські повстання, які жорстоко придушувалися НКВС і загонами Червоної армії. Не переповідатиму подробиць того лихого часу, лише наведу такий приклад: у першій половині 1932 року з колгоспів вийшло понад 40 тисяч селянських господарств, що неабияк нажахало Москву. І «товариш Сталін» надіслав Станіславу Косіору — своєму наміснику в Україні — листа: «Товаришу Косіор! Схоже на те, що у деяких пунктах УРСР радянська влада припинила своє існування. Невже це так? Невже такі кепські справи із селами в Україні? Де органи ДПУ, де їхня робота?»

Застереження вождя взяли до уваги, і вже навесні 1933-го заступник голови Раднаркому УРСР Любченко під грифом «таємно» звітував про перевиконання планів заготівлі зерна на експорт та пропонував нагородити орденом Червоного Прапора керівників і активістів, які найбільше відзначилися.

Тож голодомором Москва сповна відплатила нашому народу за його бажання бути вільним, жити у своїй Українській державі. Влаштовуючи нечуваний за масштабами «експеримент», вона сподівалася таким чином покласти край боротьбі українців за власні права.

— Кремлівські вожді, мабуть, заздалегідь готувалися до цієї «акції», зважаючи на її сумнозвісні результати?

— Звичайно. В січні 1928 року радянський режим відновив примусові хлібозаготівлі, конфіскуючи «надлишки» хліба, стягуючи з селян різні вигадані заборгованості, які йшли начебто для поліпшення культурно-побутових умов села. Ось як згадував ті події відомий український письменник Андрій Головко: «Хлібозаготівлі викачали весь хліб із селян. Надій на урожай нема. Селянство голодує. Правда, радянську владу звинувачувати не треба, оскільки вона робітнича і, грабуючи селян, підтримує робітників. Хліб десь є, але його їдять кацапи, а не ми. Якби хліб був у нас, ми могли б роздати його селянству. А тепер немає не тільки хліба, а й навіть посівного матеріалу…»

У травні 1932 року радянський уряд та ЦК ВКП (б) встановили для України план хлібозаготівель з нового урожаю у 356 мільйонів пудів хліба. Чи розуміли вожді СРСР, що його виконання призведе до масової загибелі українського населення? Так. І в цьому був особливий цинізм.

Восени того ж року в Україні почала працювати Надзвичайна комісія з хлібозаготівлі, яку очолив В’ячеслав Молотов. Саме вона ініціювала перед московськими господарями застосування репресивних заходів. Так, уже в листопаді ЦК КП(б)У ухвалює постанову, яка вимагає від колгоспного активу «підтримки і схвалення репресивних заходів, які проводяться партією і радянською владою проти куркулів — злісних саботажників хлібозаготівель». А генеральний прокурор дає дозвіл на застосовування «нещадної кари до всіх класових ворогів трудового народу, які зривають або гальмують успішну боротьбу за хліб».

— Романе Миколайовичу, а що це за так звані «чорні дошки» були в ті часи?

— Це — списки, в які заносились ті села, які «саботували» здачу хліба. Їм переставали постачати будь-які продукти харчування, з магазинів вивозили весь крам, заборонялася будь-яка торгівля продуктами харчування. Загалом близько 800 районів, сіл, колгоспів і радгоспів, МТС і артілей були занесені на ці дошки.

Словом, мешканці сіл, занесені на «чорні дошки», були в цілковитій ізоляції, їх без перебільшення можна порівняти з жителями блокадного Ленінграда. Але якщо ті перебували в оточенні ворога — німецьких фашистів, то ці — в кільці своїх же співвітчизників. Смертність, спричинена голодомором, була найвищою саме в таких населених пунктах!

— Чому ж селяни, котрі, як ви сказали, до того організовували повстання, не чинили більшовицьким інквізиторам опору?

— Я би не став так категорично стверджувати, що вони не опиралися. Хіба, наприклад, масовий вихід із колгоспів це не спротив? Нам відомо чимало фактів, коли селяни захоплювали колгоспні комори, розбирали худобу тощо.

— Прихильники комуністичного режиму кажуть, що колективізація, яка теж певною мірою сприяла голодомору, була необхідна для технічної модернізації країни…

— Не поділяю цієї думки. Як можна виправдати спорудження того ж Дніпрогесу та інших промислових велетнів мільйонними жертвами?

— Чи відома кількість жертв голодомору 1932–1933 років?

— Це — одне з найболючіших питань, на яке ми і досі не можемо дати вичерпної відповіді. Річ у тім, що майже півстоліття тема голодомору була таємницею для всього нашого народу. Люди, які його пережили, звичайно, пам’ятали це лихо, ділилися спогадами… Однак голосно говорити про цю трагедію боялися, за винятком небагатьох українських правозахисників. З проголошенням Україною незалежності ми отримали доступ до архівів партії та спецслужб. Значну їхню частину перед розпадом СРСР вивезли до Росії, але й ті, що залишилися, «заговорили» і відкрили жахливу правду.

За висновками судової науково-демографічної експертизи, проведеної Інститутом демографії та соціальних досліджень ім. М. Птухи Національної академії наук України, протягом 1932–1933 років в Україні голодною смертю померли 3 941 тисяча осіб. Впродовж лютого-грудня 1932-го — 205 тисяч, протягом 1933-го — 3 598 тисяч, а в першій половині 1934-го — 138 тисяч.

Україна втратила понад 6 млн осіб як ненароджених через голод. Збереглися 3186 книг реєстрації актів про смерть за 1932–1933 роки. Вони і є головним джерелом обрахунку кількості жертв. За часів незалежності в державних архівах виявлено понад 1 тис. кримінальних справ за фактами людоїдства і трупоїдства. Коли я слухав спогади живих свідків про ті страшні події, в моїх жилах стигла кров!

Знаєте, я мрію дожити до того часу, коли відбудеться суд над комуністичною ідеологією, компартійними вождями, які винищили десятки мільйонів людей.

— Романе Миколайовичу, чому офіційний Кремль заперечує очевидні речі нашої спільної історії? Наприклад, коли йдеться про голодомор, то російські «державні мужі» кажуть, що він був зумовлений неврожаєм…

— Голодомор 1932–1933 років — це свідома терористична акція комуністичного режиму, спрямована на фізичне винищення українського народу, зокрема селянства. Нинішня владна верхівка путінської Росії добре знає всю правду про ті страшні події і її ініціаторів. Зізнатись, що вона була інспірована тодішньою компартійною владою — це певною мірою визнати власну вину, оскільки після розпаду СРСР Росія оголосила себе його наступницею. А коли так, то потрібно успадковувати не лише золотовалютні запаси, нерухомість за кордоном, а й гріхи тодішніх вождів, зізнаватись у страшних злочинах проти людства.

Тільки невіглас може повірити в розповіді росіян про неврожай. Адже ще й досі живуть люди, котрі пам’ятають, як так звані активісти відбирали в людей останню зернину, нишпорячи, як щурі, по закутках. Та й в архівах збереглося чимало документів, зокрема телефонограм з Москви до Києва з вимогою збільшити хлібозаготівлі, більш жорстоко карати куркулів та інших саботажників, виступів на партійних з’їздах, де вожді СРСР вимагали від своїх прикормлених церберів «виконувати і перевиконувати плани з хлібозаготівель».

— Як ви вважаєте, в нашій державі достатньо робиться для того, щоб нинішні покоління знали правду про наше гірке минуле, гідно вшановували пам’ять убитих голодом українців?

— Є, звичайно, недоліки, але я не хочу говорити про них: їх немає лише в тих, хто нічого не робить. Як на мене, Україна багато зробила для того, щоб ми знали правду про наше не таке вже й далеке минуле. Наприклад, у багатьох містах і селах є пам’ятники, меморіали, зведені в пам’ять про них, а в музеях експонати, що розповідають про ті жахливі часи. Видано сотні книг, знято десятки фільмів, які доносять до нас правду.

Ми повинні пам’ятати своїх батьків, дідів і прадідів, яким злочинний комуністичний режим укоротив віку.

Інтерв’ю вів Сергій ЗЯТЬЄВ, "Народна армія"

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter